У Музеї Ханенків у Києві триває виставка «Анабазис» харківського художника Костянтина Зоркіна. Розкішне оздоблення історичного маєтку підкреслює стриманість робіт Зоркіна: природні матеріали й кольори, майже монохромна графіка, об’єкти, що зберігають сліди ручної праці.
Через війну постійну колекцію музею евакуювали, а її місце посіли тимчасові мистецькі проєкти. Зі стелі на них споглядають лицарі з пишним кольоровим пір’ям на шоломах — частина розпису палацових інтер’єрів. Так музейний простір, пов’язаний зі збереженням минулого, стає місцем розмови про досвід, який ми проживаємо тепер.
У попередньому матеріалі ми детально розповідали про проєкт «Іменем міста», створений у 2024 році спільно з Харківським літературним музеєм. А у відеоінтерв’ю з Костянтином Зоркіним можна почути більше про його художній світ і спосіб мислення.
«Анабазис» дає змогу повернутися до цієї розмови з новим запитанням: що відбувається, коли досвід одного прифронтового міста раптом виявляється мовою, якою можна говорити про цілу країну?
Фото: Ада Хрол
Шлях, що тримає, коли ти вже не витримуєш
Про «Анабазис» Зоркін каже, що це не проєкт, а шлях. І додає: «Шлях тримає тебе, коли ти вже не витримуєш. У цьому сила мистецтва». Я запитала, що саме дає людині можливість продовжувати шлях.
Костянтин ЗорківФото: Настя Телікова
«Шлях — це напрямок, який ти відчуваєш, кордоцентричний, такий сковородинівський. Коли розум і тіло вже нічого не кажуть, а от серце — каже. Це шлях серця. Він тримає, бо він дійсно твій. Він може розходитись зі шляхом країни, зі шляхом міста, бути дуже некомфортний для інших. Але якщо він дає сили особисто тобі — значить, це твій шлях. І ховатися за не твоїми думками, за правильними речами — не допомагає. Тому що ми все одно залишаємося один на один зі своїм життям. І так само ми залишаємося один на один зі своєю смерттю, зі своєю любов’ю, зі своїми страхами».
На думку Зоркіна, творчість допомагає людині побачити цей внутрішній шлях матеріально — у роботі, яку вона створює. В інтерв’ю художник часто каже, що мистецтво є матеріальним доказом існування душі.
Цьогоріч оголосили переможців «Мальопису року 2025», де Костянтин Зоркін отримав одразу дві відзнаки за книгу «Іменем міста», що вийшла у «Видавництві Олександра Савчука»: як найкращий автор і за найкращий мальопис великої форми.
Мальопис займає своє місце на виставці. Книгу можна гортати. Відкриваю на рандомній сторінці: «Ось твоя земля. Тобі на ній жити».
Гортаю наступну сторінку: «Ти питаєш, що буде далі? Ніхто не скаже тобі, друже. Ти втомився і хочеш спокою. Довірся мені».
Події відбуваються в осінньому Києві 2026 року — під майже щоденними обстрілами, влучаннями в житлові будинки та об’єкти енергетики. На тлі розмов про найважчу зиму й постійних запитань у соцмережах, хто збирається виїхати або чому не виїжджає.
Роботи Костянтина Зоркіна не пропонують простих відповідей на запитання про війну, втрати й майбутнє. Вони фіксують досвід, народжений у конкретному місті, але впізнаваний далеко за його межами. У цьому досвіді відбиваються наші надія й піднесення, розпач і зневіра — усі емоційні гойдалки, на яких ми гойдаємося багато років.
Трюм, до якого не можна зайти
У Харкові проєкт «Іменем міста» втілився передусім через трюм — умовно безпечне місце, де можна зібратися командою міста-корабля, що курсує біля ворожої землі. Відвідувачі також могли заходити всередину, сідати на крісла навколо стола, брати в руки об’єкти та взаємодіяти з ними. Тепер у київській експозиції трюм відгороджений мотузкою. Цю зміну легко прочитати як знак того, що безпечного місця більше немає.
Костянтин. ЗоркінФото: Ада Хрол
Я запитую про це Зоркіна — і він погоджується з такою інтерпретацією. Хоча художник власноруч повісив цю загородку, аби змінити ставлення до мистецького твору та вивести його за межі атракціону. Костянтин говорить про потребу сприймати мистецтво як сакральну практику: не в сенсі релігійного обряду, а як досвід, що потребує уваги й певної межі між твором і глядачем. Іноді бажання підійти ближче, яке не можна здійснити, теж стає частиною зустрічі з роботою.
Однак «Анабазис» — не просто доповнене «Іменем міста». Зоркін називає його іншим проєктом, в якому, попри деякі схожі елементи, більше думок, більше всього. В якому більше смерті. Хоча й тоді місто-корабель не міг відплисти від постійної небезпеки, бо ворожий сусід нікуди не дівався — команда могла лише сховатися. У Києві виставка доповнилася двома новими корабельними елементами: це щогли і стерно, які сприяють керованому руху.
Костянтин ЗоркінФото: Андрій Цикота
Назва виставки перегукується з «Анабазисом» Ксенофонта — античним твором про грецьких найманців, які після невдалого походу перськими землями відступали до Чорного моря. До того ж у 2026 році український переклад книги «Анабазис. Похід 10 000 еллінів» вийшов у видавництві «Фоліо». Однак Костянтин Зоркін зізнається, що Ксенофонта не читав: назву запропонувала його партнерка Адела Кнапова.
Художника зацікавило ширше значення слова «анабазис» — важкий шлях угору крізь розгубленість і втрату орієнтирів. Він пояснює його через протиставлення катабазису — руху вниз, спуску в підземний світ — знайомого з міфів про Одіссея, Орфея та Енея.
Люди, які чекають на вітер
Серед образів «Анабазису» — людські фігури, яких можна сприйняти як мертвих. Але Зоркін наполягає: це не тіла, вони передають фізичне відчуття тривожного очікування.
«Це така напружена поза, коли ти лежиш уночі та чуєш вибухи», — пояснює художник.
Це люди, які опинилися там, де не хотіли бути, і змушені чекати: у місті, в потязі, в обставинах, які не можуть змінити просто зараз. Костянтин описує ці фігури як порожні оболонки з твердою шкірою, що наросла за роки війни. Усередині залишаються три базові елементи: череп як думка про смерть, серце як любов і рука як дія. Між ними, у порожнечі, вибудовується хребет із намиста.
Це власне відчуття митця того, що відбувається з людиною під час війни: порожнеча — і кілька речей, за які ще можна триматися. Фігури лежать, ніби матроси в гамаках, і чекають на вітер. Коли він з’явиться, вони зможуть підвестися й знову рухатися далі.
Поруч із цими образами — «Чорна діра», ігровий автомат із пультом керування, зв’язок якого з тим, що відбувається всередині, незрозумілий. Є маніпулятор, є отвір, у який усе падає, але немає певності, хто керує процесом і чи можна взагалі щось змінити.
Зоркін називає це абсурдним станом, у якому можемо перебувати не лише ми в Харкові, Львові чи Києві, а країна загалом чи навіть увесь світ. Тут немає простого розподілу на тих, хто контролює ситуацію, і тих, хто її розуміє. Є досвід життя в реальності, де механізми впливу непрозорі, а наслідки рішень не завжди передбачені.
«Це все — про наш стан. І він, звісно, не виглядає позитивно. Я думаю, що ми можемо про це говорити без зайвого пафосу, бо зайвий пафос уже не працює», — каже Костянтин Зоркін.
Але ж у міста-корабля тепер є стерно та щогли, а у людей — сковородинівський шлях серця…
Виставка «Анабазис» Костянтина Зоркіна
Де: Музей Ханенків, Київ, вул. Терещенківська, 15–17.
