Між вибухами. Харків, який продовжує жити. Фото

Харків продовжує жити, аж поки черговий вибух не перериває його. На місце удару їдуть рятувальники, медики, поліцейські, комунальники, а ще харківські журналісти. Фотографи медіа «Накипіло» Ігор Лептуга та Павло Пахоменко регулярно приїжджають на місця російських ударів. Вони документують руйнування, роботу екстрених служб і те, як місто повертається до повсякденності.

Їхні світлини про війну та життя в ній ми показали на виставці «Між вибухами» за підтримки Товариства побратимства «Харків – Нюрнберг» та культурно-просвітницького центру «Будинок Нюрнберга».

«Усі теми, усі однаково повертаються до теми про війну»

Для Павла Пахоменка Харків — дім і місце роботи. Тут його житло, друзі, знайомі. Він залишається в місті, зокрема й тому, що радикально змінювати життя непросто: «Багато над цим не думаю, просто живу в місті, скоріше, в першу чергу, з побутових причин. Маю тут житло, маю тут роботу, маю тут знайомих, друзів. Звісно, що не так багато, як раніше було, але тем не менше. Радикально щось змінювати, просто складно».

Війна змінила не лише міський простір, а й повсякденне спілкування. Павло згадує, як раніше люди намагалися не говорити про неї під час зустрічей.

«Раніше, коли компанія збиралась, то хтось починав говорити щось про війну. І всі такі, типу, так, ну ми зібралися не для цього, давайте про війну якось іншим разом, давайте про війну не говорити. І всі там говорили про інші якісь теми, — констатує Павло. — Це виходило там у перший рік війни, зараз цього вже нема. Усі теми, усі все одно притікають на тему про війну».

Для Павла війна стала ще й щоденною професійною реальністю. Він працює фотокореспондентом і регулярно фіксує те, що відбувається в місті. Попри постійну небезпеку, Харків продовжує функціонувати. Працюють служби доставки, є мобільний зв’язок, люди ходять на роботу. Але це не скасовує постійного стресу:

«Скільки існує людське людство, стільки існують війни. Але ця війна відрізняється. До прикладу, Друга світова війна, яку ми бачили в кіно, читали в книжках, то фронт пройшов десь, і все, далі це тил. А в нас буває авіанальот чи сирена дійсно задовга, і все це відбувається постійно, тобто ти в постійному цьому стресі, в постійних цих переживаннях. Такого в історії, напевно, ще не було. І людина не створена для такого існування». — розмірковує Павло Пахоменко.

«Вбило — не працюю. Не вбило — треба їхати»

Ігор Лептуга також говорить про те, як війна стала частиною повсякденності. Небезпека врахована в його звичних діях: він виходить із дому з аптечкою, носить турнікети, проходить курси домедичної допомоги, стежить за повідомленнями моніторингових каналів і тримає запаси необхідного. Однак звичка готуватися до небезпеки не означає, що вона зникла. Просто до неї доводиться пристосовуватися, щоб продовжувати працювати й жити.

«Прильоти стали буденністю. Сиджу вдома. Летить. Вбило — не працюю. Не вбило — треба їхати. Приїхав. Машину — подалі. Далі — по ситуації. Зазвичай приїжджаю вже після поліції та рятувальників. Знімаю, як працюють хлопці та дівчата. Як працюють інші колеги медіаспільноти Знаєш, де стоятиме поліція, де працюватимуть рятувальники, де краще не ходити, де будуть журналісти, де мешканці будуть показувати уламки від своїх вікон». А потім раптом бачиш дитячу іграшку серед уламків — і вся ця звична механіка на секунду зникає», — розповідає Ігор Лептуга.

На місці удару Ігор спостерігає, як люди намагаються повернути собі хоча б частину звичного життя. Ще зовсім недавно тут був дім, а тепер — уламки, пошкоджені вікна й речі, які потрібно рятувати.

«І тут є дуже дивна річ. Ти приїжджаєш на місце, де щойно стався вибух, а життя навколо вже починає якось збиратися назад. Хтось прибирає скло. Хтось телефонує рідним. Хтось шукає документи. Хтось просто стоїть і дивиться на те, що ще годину тому було його квартирою», — ділиться Ігор.

«Бо Харків живе»

Попри постійну загрозу обстрілів, Харків не завмирає. Люди повертаються до своїх справ, відкриваються кав’ярні, діти гуляють, хтось купує хліб, хтось фотографує захід сонця. А поруч рятувальники ще можуть розбирати завали. Фотографії Ігоря та Павла про цей непростий проміжок між вибухами. Про людей, які рятують, і тих, хто намагається повернутися до свого життя. Про роботу, яка не дає забути про пережите. І про Харків, який продовжує жити.

Дивіться фотовиставку «Харків великої війни».