Чугуїв: місто, яке намагається не зраджувати собі

До великої війни військова історія в Чугуєві не сприймалась як щось окреме від повсякденного життя. Тут збереглися квартали та будинки військових поселень XIX сторіччя, працював військовий аеродром, а літаки над містом для кількох поколінь чугуївців були такими ж звичними, як громадський транспорт на вулицях. Водночас сюди приїздили туристи до музею Іллі Рєпіна, а художники щоліта збиралися на міжнародний пленер.

24 лютого 2022 року ворог уже в перші години повномасштабного вторгнення намагався зруйнувати військовий аеродром і швидко окупувати Харківщину. Завдяки українським військовим цей план зазнав поразки, та наступні місяці місто жило поруч із фронтом, під артилерійськими й ракетними ударами. Після звільнення більшої частини області восени 2022 року загроза не зникла — змінилися лише відстані та зброя.

Що відбувалося в Чугуєві до повномасштабної війни, як місто зустріло 24 лютого 2022 року та чим живе зараз — розповідають люди, які залишалися тут увесь цей час.

До війни готувалися, але не вірили 

Олександр Кулинич, командир відділення 50-ї державної пожежно-рятувальної частини 6-го державного пожежно-рятувального загону ГУ ДСНС України в Харківській області, працює рятувальником із 2013 року. Він пригадує, що за кілька тижнів до вторгнення в частині почали перевіряти готовність до надзвичайної ситуації: тривожні рюкзаки, запас речей на кілька днів, алгоритми дій у разі проблем зі зв’язком. А напередодні нападу росіян рятувальників викликали чергувати на чугуївський аеродром.

«Ми відчували: щось відбувається. Військові готувалися, вивозили, мабуть, важливе. Ми дивились, але ніхто не вірив, що росіяни почнуть повномасштабне вторгнення».

Найгірші припущення справдились у ніч на 24 лютого. Олександр був у Харкові, в Чугуїв на роботу їхав зранку. Дорога до міста ще залишалася проїзною, та в бік Чугуєва була пустою. Назустріч траса була заповнена колонами машин із Куп’янська, Шевченкового, інших прикордонних населених пунктів. Люди рятувалися сім’ями, їхали на захід. Олександр — у протилежний бік, виконувати професійні обов’язки.

Перші прильоти та нова реальність

Перше, що Олександр побачив, заїхавши у місто, — ракету, яка пролетіла повз і влучила в житловий будинок. В його частині після перших ударів вибуховою хвилею повибивало вікна. Рятувальники, які вже були на зміні, ховалися в укритті. Тоді ж за кілька хвилин надійшов перший виклик.

«Ми поїхали до будинку, куди влучила ракета, яку я бачив. Приїхали, почали гасити, пробували евакуювати людей, бігали поверхами, вмовляли, що треба спускатися, бо незрозуміло, чи буде повторний удар. Там була швидка, всі інші служби, багато преси».

Саме біля цього будинку того ранку фотографи зняли Олену Курило — поранену уламками скла, із закривавленим і перебинтованим обличчям. За кілька годин її фото з’явилося у багатьох світових медіа.

Місто в сірій зоні

Чугуїв російські війська не окупували, але містяни не мали повної картини того, що відбувається навколо. Інформації було мало, чуток — багато. Згодом частину рятувальників відпустили додому, проте в навколишніх селах знали ще менше.

«Усе було на рівні чуток. Говорили, що в Харків зайшли росіяни, і тому, що цілеспрямовано їхали саме туди, Чугуїв оминули. Де українські військові — інформації не було взагалі. Нас розпустили частково, щоб усіх в одному місці не тримати. Я поїхав до батьків у село, там взагалі було страшно, бо літали літаки й не було ніяких новин».

Олександр добре пам’ятає момент, коли невизначеність відступила: на дорогах з’явилися Збройні сили України, на околицях почали облаштовувати позиції, у місті розставили блокпости.

«Пам’ятаю, ми почали заступати по графіку: два дні на роботі, два дні вдома. І на четвертий день почули, що наші військові повернулися, а потім і побачили колони на шляхах. Ми дуже зраділи, сильно підбадьорилися в той момент».

Картини знімали зі стін

Не вірили у вторгнення і працівники Художньо-меморіального музею Іллі Рєпіна. Утім, за декілька тижнів все ж таки готувалися до можливої війни, пригадує директорка музею Світлана Бучаста:

«Департамент культури проводив велику роботу: були наради, дали оновлені інструкції. Якщо чесно, ми вважали це швидше номінальною підготовкою, ніж до якихось конкретних дій. Окремого фінансування чи практичних заходів не було. Коли почалися вибухи, ми всі приїхали на роботу, але перші два дні взагалі не розуміли, що робити».

Частина колективу тоді фактично оселилася в музеї: експозицію поступово розібрали, музейні предмети переносили у сховища. Великі роботи залишили в галереї. У перші тижні вивезти фонди з Чугуєва було неможливо через ситуацію на дорогах, тому головним завданням стало максимально убезпечити те, що лишилося в місті.

«У нас дуже великі експозиції, тому ми встигли зняти декілька залів, а згодом продовжили. Це було лячно, бо вже “Гради” на площі стояли. Ми приймали рішення просто по ходу подій», — розповідає Світлана про перші дні війни.

Виклики іншого масштабу

Після перших тижнів у Чугуєві стало більше визначеності, проте роботи в рятувальників — не менше. Доки російські війська перебували неподалік, місто обстрілювали артилерією. Пізніше змінилися типи озброєння, але частота й наслідки ударів тільки збільшувалися. 

«Пожежі були такі, що за дев’ять років служби я з такими не стикався. Величезні площі, дуже багато жертв. Кожна зміна — якийсь концентрований жах. А ти в середині цього, гасиш пожежу, шукаєш людей, сподіваєшся знайти їх живими… і не знаходиш».

Часто повний масштаб того, що сталося, рятувальники осягали вже після роботи, коли читали новини. Один із таких виїздів Олександр згадує окремо.

«Це був дуже резонансний приліт, важкий виклик особисто для мене. Від удару ракетою загинула 23-річна дівчина на восьмому місяці вагітності, і чоловік, який вийшов після першого прилету подивитися, чи все нормально у дворі. І тут прилетіло вдруге: він весь був побитий осколками, з відірваною ногою. Ти все це бачиш, а потім знову бачиш у новинах… і повторно все прокручуєш, переживаєш, аналізуєш».

Зберегти не лише музей

Коли восени 2022 року російські війська відтіснили далі від Чугуєва, музейники змогли перейти від постійного реагування на небезпеку до роботи, яку можна хоча б частково планувати. Музей досі не приймає відвідувачів, заняття проводять у безпечних місцях і укриттях, займаються дослідженнями і проєктами. 

Один із проєктів стосується того, що війна може забрати у міста назавжди. У Чугуєві збереглися не лише окремі пам’ятки військових поселень, а цілі фрагменти історичного середовища: старі будинки, вулиці, площі та планування, яке походить із XIX сторіччя. У такому місті ріс Ілля Рєпін, його потрібно зберегти для нащадків, упевнена Світлана.

«Сьогодні пам’яток архітектури зі статусом у нас 25, а без статуса я нарахувала десь біля 80. Крім того, у нас зберігаються планування військового поселення 1824 року. Усі ці вулиці, площі, озеленення створюють такий місцевий вайб репінського міста… Тож якщо ми хочемо зберегти пам’ять про нього, треба зберегти саме історичний Чугуїв».

Цифрова копія на випадок руйнування

Війна додала до звичайної реставраційної логіки ще одне завдання: зафіксувати пам’ятку настільки точно, щоби навіть після серйозного пошкодження залишилися дані, за якими її можна відновлювати. 

За ініціативою ГО «Артоборона» та при підтримці Німецького федерального екологічного фонду науковці провели 3D-оцифрування комплексу штабів військових поселень — однієї з найцінніших архітектурних пам’яток Чугуєва. Роботу виконували в межах німецького проєкту, а результатом стала детальна віртуальна копія будівлі. Її можна використовувати замість ручних обмірів під час підготовки реставрації.

«Візуалізація дає змогу робити чіткі плани реставрації проєкту. Це зрозумілий, конкретний інструмент для майбутніх проєктувальників і реставраторів», — пояснює науковиця.

Козаки «продовжують» писати листа

У Іллі Рєпіна є робота, слава якої вийшла далеко за межі музею: картина «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Вона неодноразово переосмислювалася під час російсько-української війни. У 2023 році французький фотограф Емерік Люїссе створив сучасну версію за участі 40 військовослужбовців 112-ї бригади територіальної оборони, а в центрі композиції опинився прикордонник Роман Грибов.

Світлана Бучаста впевнена: важливо не те, наскільки буквально сучасні автори повторюють задум Рєпіна, а що створений понад сто років тому образ запорожців досі залишається зрозумілим і придатним для розмови про український спротив.

«Запорізькі козаки Рєпіна — це візуалізація історії, яка стала основою сучасної української ідеї незалежності. Саме Рєпін, який був історичним художником, показав нам, як виглядали ці герої середньовіччя, їхня воля, їхня слава. Він створив цей візуальний образ».

Сучасні повторення картини науковиця сприймає як доказ того, що цей образ не залишився у XIX сторіччі.

«Я не надто згодна з деякими твердженнями щодо живопису, підходу. Але те, що ця картина продовжує жити та інтерпретуватися суспільством сучасним — дуже класно».

Пленер без художників на вулицях

Ще одна чугуївська традиція, яку довелося перебудувати через війну, — Міжнародний Рєпінський пленер.

Його проводять від 2000 року: до вторгнення художники приїздили до Чугуєва, працювали тут із натури, а частину робіт залишали місту. За 26 років у пленері взяв участь 341 художник з України та інших держав, а міська колекція поповнилася 595 роботами.

У 2022 році пленер не проводили, а з 2023-го повернули в дистанційному форматі. Художники більше не збираються разом на чугуївських вулицях, але працюють над спільною темою, надсилають роботи, а виставки з пленерної колекції мандрують містами України. У 2025 році темою стали «Кольори часу: місто, яке творимо разом», у 2026-му — «Квіти Слобожанщини, квіти України: пам’ять, що розквітає». До останнього пленеру долучилися 27 митців з України, Польщі, Німеччини, Швеції та Нідерландів.

Головне — вистояти і зберегти

Чугуїв живе зовсім поруч із війною вже понад чотири роки. Тут досі небезпечно, бо росіяни продовжують терор проти міста та його мешканців. Незважаючи на це, багато людей, які виїхали раніше, повертаються. 

Уже зараз у Чугуєві думають, яким місто має стати після війни. Світлана Бучаста переймається через старовинну забудову: недостатньо відновити історичний будинок, повісити табличку «пам’ятка архітектури» та зачинити двері. Він має бути потрібним місту й людям, отримати сучасну функцію та не втратити власну історію.

Саме так, за її словами, зі спадщиною працюють у європейських містах: історична будівля необов’язково перетворюється на закритий музейний простір. Вона може бути частиною повсякденного життя, місцем, куди приходять містяни й туристи. Директорка музею сподівається, що після війни так станеться і зі старим-новим Чугуєвом.