1 жовтня в Україні відзначають День захисників і захисниць. Ми скористалися можливістю почути думки й побажання оборонців наших днів і ночей щодо свята. Читайте, що для військових стоїть за цією датою та чого вони очікують від українського суспільства.
Помічник начальника Східного Харківського територіального управління НГУ з питань ветеранської політики Арсеній «Руді» Михайлов:
«Для мене це день, коли я отримую повагу та увагу від людей, коли дякують за мій шлях. Хочу, аби суспільство нагадувало: те, що ми пройшли і проходимо, — не марне».
Фото: особистий архів Арсенія
Операторка БпЛА корпусу «Хартія» НГУ, підрозділ «Ясні очі» Юлія Гуш:
«За 1 жовтня для мене стоїть передусім боротьба: за Україну, її свободу, людей, за нашу ідентичність, можливість самостійно визначати майбутнє. Ще — історична тяглість та покоління, які боролися до нас: хтось зі зброєю, інші — за допомоги сильного слова, таланту й гострого небажання миритися з несправедливістю. Це й висока відповідальність, адже ціна програшу — незрівнянна. Ми пам’ятаємо Бучу та Ізюм, знаємо, який жах відбувається в Олешках. Ми просто не можемо програти.
По-перше, не варто робити з 1 жовтня таке собі нове 23 лютого. Є випадки, коли в школах вітають хлопців з “їхнім днем”, бо вони нібито поголовно “майбутні захисники”. Але правда в тому, що не всі чоловіки є захисниками, натомість деякі жінки є захисницями. Дуже хотілося б, аби нинішні діти не стикалися з необхідністю воювати.
По-друге, не можна знецінювати та дискримінувати захисників і захисниць. На жаль, таке трапляється, наприклад, через посаду. Служиш у штабі, а не ходиш на бойові — несправжній військовий. Ти оператор БПЛА, а не піхотинець чи бойовий медик — усе з тобою ясно…
Або якщо це жінка чи дівчина — для деяких це привід знецінювати досвід чи дозволити собі прямі образи та брудні закиди. Як приклад — новина про Анастасію, яка долучилася до війська за контрактом 18–24. Деякі коментатори закинули їй бажання знайти чоловіка чи засісти в штаб перекладати папірці, а інші почали лити бруд на дівчину. На жаль, там не тільки боти чи тролі. Але за що? За те, що вона хоче захищати, зокрема й тих людей? І це не поодинокий випадок, просто він став публічним. Але порадувало, що жоден із моїх фейсбучних друзів такого собі не дозволив. Навпаки, усі підтримали Анастасію».
Фото: Васса Багаліка
Для ветерана Романа Черненка значення цього дня вміщується у три речення:
«Пам’ятати полеглих, поважати живих. Багато імен людей, яких, на жаль, уже не повернути. Суспільству — відкинути позицію жертви, прийняти шлях воїна та продовжувати боротьбу».
Фото: особистий архів Романа
Заступник командира батальйону 92-ї окремої штурмової бригади імені кошового отамана Івана Сірка Олексій «Пульс» Кравченко:
«Мені важко відповісти. Мабуть, цей день для мене швидше про шану й повагу. Але ж це не означає, що в цей день треба поважати й шанувати, а потім — не обов’язково. Чи це свято? Для мене це день суму й туги, бо я втратив дуже багато побратимів. І ця туга не лише за загиблими, а й від усвідомлення, що війна ще триватиме довго і хтось, хто сьогодні зі мною пліч-о-пліч, може ніколи не повернутися додому.
І полеглим, і тим, хто зараз у строю, — моя величезна шана й повага! Я не з новин знаю, скільки зроблено за ці роки, якими зусиллями нам даються відбиті села, посадки та яка ціна платиться для стримування ворога. Я думав, що вже все бачив на цій війні, але виявилося, що ні. Війна продовжує інколи підкидати нові жахи та вимагати рішень, яких я ніколи не хотів би приймати.
Для мене це — пам’ять і нестерпні до сліз спогади. Це прокручування в голові подій, які я не хотів би знову переживати, бачити образи, які спливають перед очима. Але забувати теж не можна. Ні, це не свято для мене!
Про поведінку суспільства цього дня… поведінка має бути не цього дня, а щодня. Суспільство має усвідомити, що в країні війна. Люди не мають розповідати жінці, яка чекає чоловіка з війни, як вони відкупили свого чоловіка, сина чи брата. Жінки чоловіків, які свідомо петляють від мобілізації, не мають хвалитися моїй дружині, як файно вони відпочивали разом у ресторані та співали караоке. Суспільству мали б пояснити компетентні органи чи організації, які питання не можна ставити військовим: “чи ти вбивав” або “чи багато завалив”.
Я б хотів, аби суспільство ставилося до моїх дітей, як до дітей людини, яка дуже давно на війні. Люди, які не чекали нікого з війни, не розуміють, а мої діти розуміють і знають, як це: чекати тата з війни. Як чекати плюсика в повідомленнях або звичайне “я живий”. Були часи, коли на позиції ми тижнями не мали зв’язку.
І ще: ми, військові, стали незручними суспільству. Бо кожен із нас — це нагадування тим, хто петляє від мобілізації, що вони сцять: їм соромно, а соромно — це незручно. Тому люди й злі на військових».
Фото: особистий архів Олексія
Начальниця медичного пункту батальйону безпілотних систем «Ведмеді» 39-ї окремої бригади морської піхоти Юлія «Куба» Сідорова:
«1 жовтня для мене — день найкращих людей планети, завдяки яким наша країна досі існує. Людей, які не побоялися взяти на себе відповідальність і, не дивлячись ні на що, продовжують робити неможливе. Але, на жаль, є багато загиблих, тому особисто для мене це ще день пам’яті про них.
Хочеться, щоби люди активніше долучалися до війська — це найголовніше зараз, бо людей не вистачає в армії на всіх напрямках діяльності. Хочеться, аби люди розуміли, що перемогти ми зможемо тільки тоді, коли боротьба стане спільною справою. А іншого варіанту, окрім як перемогти, у нас немає».
Фото: Bella Elisichenko
Хорунжий Третьої окремої штурмової бригади, друг «Аніматор»:
«1 жовтня сприймаю як інструмент боротьби з ворожою системою цінностей. У цей день ми шануємо українське вояцтво, нагадуючи суспільству й собі про багатовікову боротьбу за власну державність. Це не просто мілітарне свято, воно переплітається з традиціями та віруваннями наших предків. Хочеться, щоб українське суспільство усвідомило: усе вороже треба прибрати зі вжитку».
Фото: pani_ruta
Начальниця психологічної служби 21-го ОПБпС «Кракен» Ганна «Сенді» Денисова
«У корпусі не відзначають 1 жовтня, адже у нас вшанування захисників припадає на 14 жовтня. Це історично пов’язано з днем створення УПА та річницею створення 3-ї ОШБр, з якої створений корпус.
У багатьох людей досі є хибним сприйняття Дня захисника. Залишилися асоціації з 23 лютого, коли вітали кожного чоловіка. Було два свята на рік, чоловіче й жіноче: 8 березня та 23 лютого. Залишилася тенденція, що цього дня вітають усіх чоловіків, хлопчиків у школах і садочках — і це неправильне сприйняття, адже не кожен чоловік є захисником.
У цей день варто вшанувати тих, хто стоїть на захисті країни, хто вже є ветеранами й поклав своє здоров’я, а також зниклих безвісти, полонених і загиблих. У школах мають бути не привітання дівчатками хлопчиків, а просвітницькі заходи для кращого розуміння, хто такі військові та який їхній внесок. Загалом на різних рівнях мають бути організовані заходи для просвіти цивільного населення щодо ветеранів, їхньої адаптації, усвідомлення внеску кожного військовослужбовця під час війни.
Важливо, аби це відбувалося не один день: сьогодні подякували, а завтра забули. Такі заходи мають бути константою. Кожен має ставити собі запитання: а чим він особисто сьогодні допоміг війську, щоби це наближало до вибору вступити до лав Сил Оборони. Повагу до військових варто виявляти щодня, а не піддаватися впливу ворога».
Фото: Богдан Богомаз, Хомяк Марія
Старший бойовий медик 2-го батальйону 429-ї бригади «Ахіллес» «Дід Павук»:
«Я не виокремлюю цей день як свято захисників і захисниць. Маю думку: кожен день року є днем, коли ми маємо пам’ятати, поважати й розуміти, що є люди, які нас захищають. Вони жертвують своїм життям і ставлять на кін найдорожче, що в них є.
Хотілося б усвідомлення суспільства, що все ж таки зараз — не мирні часи. Ці паралельні життя, що я іноді бачу: одні вивертаються навиворіт, аби щось зробити для армії та країни, а для інших, на жаль, це… Ладно, відсунемо вбік джерела збагачення. Дехто сприймає війну як щось далеке, що його не торкнеться. Трішечки незручно, заважає жити — але живуть далі повним життям».
Фото: особистий архів «Діда Павука»
Пресофіцерка 3-ї бригади оперативного призначення НГУ «Спартан» Юлія Ворона:
Фото: особистий архів Юлії
«За відчуттями, 1 жовтня — це суміш віри у своїх людей, піднесення від розуміння, що просто зараз ти можеш проходити цей шлях поруч із найкращими людьми країни, і гіркоти від того, що декого зможеш привітати лише подумки.
Зазвичай суспільство згуртоване цього дня, і це радує. Сьогодні багато людей дякуватимуть захисникам і захисницям, але я хотіла б, щоби це не був єдиний день у році, коли ми згадуємо про тих, хто на передовій. Коли бачите військового в місті — прикладіть руку до серця (їм також може бути ніяково від зайвої уваги, але саме для подяки без слів і започаткували цей жест). Зупиніться на хвилину мовчання о 9-й ранку. Будьте уважнішими до родин військових, до родин полеглих воїнів. Не тільки сьогодні — щодня, адже наша піхота, артилерія, дронарі вийдуть на позиції й завтра, і всі наступні дні. Вони роблять це вже 12 років».
