Сьогодні ми поговоримо про активізм і журналістику. Про небайдужість і перші паростки ідей щодо людської гідності та незалежності України, які пробивалися крізь щільний асфальт радянської окупації та цензури. Поговоримо не мовою фактів з історичних джерел, а цитатами очевидця. Це — спогади про Харків 60-х і 90-х Анатолія Яроха, доцента кафедри журналістики Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна.
Анатолій родом із Запоріжжя. Він переїхав до нашого міста в 1962 році, аби вступити до Харківського політеху. Тут він потрапив до середовища творчого студентства, познайомився з незалежним театром, разом з іншими молодими вільнодумцями ловив заборонені «голоси» на радіо, відвідував творчі заходи. А згодом, за часів перебудови й подальшого здобуття Україною незалежності, працював з українськими громадськими організаціями та почав журналістську діяльність.
Ми обговорили з Анатолієм, яким він запам’ятав Харків 1960-х, як місто усвідомлювало себе в ті часи, чому антирадянські настрої не завжди означали проукраїнську позицію та яким місто було на зламі 1980–1990-х.
Рішення бути причетним
Ще на початку розмови Анатолій Ярох зауважив, що він не вважає себе активним дисидентом. Радше людиною, яка опинилася в середовищі, де антирадянські настрої існували поруч із мистецтвом, наукою та повсякденним життям. Він не влаштовував показових акцій, не збирав мітинги — лише ходив на них. Був присутній, водив туди доньок, згодом старався висвітлювати події в країні як репортер.
І це задає певний тон розмові: адже в суспільній пам’яті переважно лишаються найгучніші імена організаторів і активістів. Та на світлинах з українських мітингів усіх часів ми бачимо не двох-трьох людей, а натовп. Десятки, сотні тих, хто прокинувся зранку і прийняв рішення бути причетним.
І це рішення формується в кожному теж не з рівного місця — воно виплекане контекстом і оточенням, ціннісними переконаннями про себе та місто, яке вважаєш домом. Історію одного з таких контекстів ми розповідаємо в цьому матеріалі.
Перше знайомство з містом
— Ви приїхали до Харкова у 1962 році. Що це було за місто?
— Ви знаєте, я ж до Харкова приїхав із Запоріжжя. Там я відучився в українській школі та в технікумі, закінчив на «відмінно». У 18 років планував вступати до вишу. Мене хотіли направити кудись аж за Урал, але я був не згоден. Оскільки був відмінником, то написав листа в міністерство освіти української рср. Заявив, що з огляду на оцінки попадаю в 5% найкращих, а тому маю право обирати, де вчитися. Прийшли відповіді, мені дозволили. І я вибрав Харків.
Джерело фото: особистий архів Анатолія Яроха
Це було порівняно із Запоріжжям велике місто: багато вишів, багато молоді, студентів. Життя дуже активне і бурхливе. А я взагалі людина жадібна до життя, мені все хотілося нове пізнати: і в спорті, і в художній самодіяльності, і в науці.
Тоді були часи хрущовської відлиги. Вона вже закінчувалася, але ще тривала — влада не так сильно тиснула на людей. Я багато спілкувався зі студентами, поетами, творчою молоддю, неформалами. Не з тими, хто писав вірші для комуністичних видань, а з тими, хто збирався по квартирах і читав свої вірші.
Палац студентів був для мене центром життя. Я жив у «Гіганті», зовсім поряд. А туди регулярно хтось приїздив із літературними заходами: Іван Драч читав, Станіслав Лем, багато хто. А в Молодіжному парку, де ми зараз знімаємо, було кладовище. Ми гуляли, а дружинники бігали й ганяли нас: «Що ви тут вечорами робите? Чим ви займаєтеся?».
Знайомство з театром і Зарою Довжанською
— У Палаці студентів працював Народний театр читця, яким керувала Зара Довжанська. Там збиралася активна молодь, і цікаво, що в неї був критичний погляд на дійсність. Довжанська дуже багато мені дала — і знайомств, і цікавих людей. Там були вільнодумці. Серед них були митці, поети. До нас приходив Борис Чичибабін, бував на виставах, на прем’єрних застіллях.
Одного разу ми поставили виставу українською мовою, «Я Єсть Народ». У мене навіть афішка десь удома є. На ній моя фотографія, ми стоїмо шеренгою та декламуємо слова Тичини: «Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була».
А після спектаклю до нас за куліси зайшов хтось із справжніх дисидентів, хто саме — вже не пам’ятаю. Але добре запам’ятав, як він звертається до нас усіх і каже: «Хлопці, така чудова вистава. Та чого ж ви між собою розмовляєте російською мовою?»
А ми всі таки розмовляли російською. Тоді ж і навчання було російською, і місто русифіковане, все було російське. Я після української школи в Запоріжжі теж перейшов на російську. Хоча українська мова й культура завжди мене цікавили. Процес моєї власної українізації був поступовим і дуже розтягнутим у часі. Спершу тільки епізодично, в публічних якихось комунікаціях. Потім українського довкола більшало потроху, а остаточною точкою зламу для мене став початок війни.
«Ще тоді були крамольні думки про Незалежність»
У 60-ті Харків вважався одним із великих культурних і наукових центрів України. Але поряд з офіційною цензурованою культурою існували й неформальні середовища: літературні, мистецькі, студентські. Такі, як згаданий раніше Народний театр читця. Саме через подібні спільноти багато молодих людей знайомилися з іншими поглядами на радянську дійсність.
— Пам’ятаю, у 1968 році, коли я закінчував інститут, ХПІ викупив для нас, випускників, цілий корабель з екскурсією Волгою. Тоді ми із Зарою Довжанською та спільними друзями їхали всі разом. А 68-й рік — це ж якраз відбулися події в Чехословаччині, радянські війська зайшли і придушили Празьку весну. Ми сиділи в каюті, ловили на хвилях радіо «голоси» Європи, слухали це все. Пам’ятаю, як обурювалися всі гуртом, ну як так можна. Але тихо, за дверима каюти.
Ще пам’ятаю, як у науковій бібліотеці, коли готувався до екзаменів і перебирав статистичні вісники, натрапив на цікаву таблицю. Там були цифри щодо виробництва сталі на душу населення в різних країнах. Дивлюся: на першому місці Україна, на другому — США, на третьому — радянський союз.
І я думаю: ти диви, Україна на першому місці. От якби вона була окремою країною, незалежною. Стільки ресурсів ми маємо. Хоча, звісно, не тільки виробництвом сталі визначається, багата країна чи ні. Але я так подумав: «От якби Україна була незалежною». Такі крамольні думки ще тоді були.
«Антирадянське не означало проукраїнське»
Ярох вважає важливим розділяти те, що сьогодні часто сприймається як одне явище: дисидентство та український національний рух.
— У мої студентські роки українське питання якось було другорядним. Тоді просто дисидентство, антирадянський дух у багатьох був присутній. Дисидентами їх називали не за принципом, що вони націоналісти чи за незалежну Україну. Це питання якось не виникало.
— Тобто антирадянське на той момент не означало проукраїнське?
— Ні. Це були взагалі різні рухи. Це були просто люди проти комуністичної ідеології, за свободу, за особисту незалежність. Були, звісно, і тоді ідеологи українського націоналізму. Але в моєму оточенні я з такими людьми не стикався. Хоча українська культура була дуже цікава.
Загалом ці неформальні угруповання, про які я розповідав, — творчі, мистецькі — просто не сприймали комуністичну ідеологію. Хоча українське було нам цікаве. Пізніше, у роки застою, ми багато купували української літератури, підписувалися на «Всесвіт».
У нашому колективі було багато людей: доктори, професори, медики. Ми ходили в походи, щотижня взимку й до літа ходили на вилазки, співали українських пісень. Це теж було корисне почуття — зв’язок між людьми. Не усамітнення.
Про роботу в держустановах
— Коли я вчився в інституті, ці мої зв’язки й походеньки десь там, мабуть, брали до уваги. Можливо, вони фіксувалися. Нас нікуди не викликали, але, мабуть, спостерігали за нами. Коли я закінчив інститут, професор планував взяти мене в аспірантуру. А в першому відділі сказали: ні, у нього не та атмосфера спілкування, не ті зв’язки. Мене не взяли. Професор сказав: «Через рік я тебе візьму все одно». Так і сталося.
До журналістики я мав технічну освіту й технічну спеціальність. Був співробітником у науково-дослідних інститутах, а згодом і завідувачем лабораторій: в Інституті чорної металургії спершу, а потім у 1985 році перейшов до Інституту охорони вод.
Утім, я маю зізнатися: хоч усі роки відстоював свою позицію, та на п’ять років усе ж таки вступив до компартії. Там була така історія: я вже працював завідувачем лабораторії. Секретар парткому казав: «Толя, у тебе посада така, яка вимагає партійного квитка. Можеш не втриматися».
Казали, що то для кар’єри, аби більше заробляти. У 1985 році мене прийняли до комуністичної партії. Але я то щось не хотів підписувати, то не робив, що вони хотіли. Такий собі, знаєте, був партієць. Бюро весь час зі мною розмовляло.
А в 1990-му, коли партію ще не заборонили, я демонстративно написав заяву. Повідомив, що, на мою думку, більше користі принесу Україні поза партією, тож виходжу й закликаю всіх членів партії нашого інституту зробити так само. У мене навіть десь збереглася ця заява. Я приколов її на дошку оголошень в інституті.
Це вчинило переполох. Секретар парткому викликав мене, погрожував: «Ти можеш пошкодувати про це». Після цього я перестав бути завідувачем лабораторії. Просто став співробітником. Не шкодую.
Злам початку 90-х
За словами Анатолія, в атмосфері Харкова відчувався дух «перебудови», запровадженої Горбачовим наприкінці 80-х. Відчувалося, що мають відбутися якісь зміни. Анатолій поділився, що саме тоді, за його відчуттями, набагато помітнішим стало українське питання: зокрема, питання здобуття незалежності.
Після проголошення незалежності Ярох залишався активним у харківському громадському середовищі. Він не вступав до партій як професійний політик, але брав участь у їхніх заходах, ходив на мітинги, допомагав із виборчими кампаніями.
— Мої дочки, які народилися в 73-му та 74-му роках, допомагали розвішувати плакати на стінах. Тоді мітинги були, ми брали участь. Після здобуття незалежності я і з чорноволівським «Рухом» співпрацював, і з партією УНП. На Сумській був офіс «Руху», і ще молодіжна організація «СУМ», «Спілка української молоді». Мені все було цікаво. Не всюди я вступав, але старався бути дотичним, слідкував за їхньою діяльністю.
Пізніше в Києві американці проводили конференцію: говорили про нові системи управління, питання демократизації в країнах постсоціалістичного табору. Мене покликали, бо моя діяльність вищезгадана була доволі помітною. На конференції я познайомився з доктором Робертом Кріблом, засновником новоствореного Krieble Institute. Я знав англійську, ми поспілкувалися, і він запросив на навчання в Штати.
Співпраця з Krieble Institute
— Із кінця 91-го до 92-го я вчився в Америці два місяці. Мав зустрічі з командою послідовників Шевельова у Вашингтоні, в українській команді «Голосу Америки» контакти завів. Ми були на екскурсії, навіть у Білому домі, в Овальному кабінеті. У Конгресі нас приймали, частували.
Коли повернувся до Харкова, то працював як репортер від двотижневика Krieble Monitor, там виходили деякі мої інтерв’ю та репортажі, мені навіть посвідчення видали. Довелося інтерв’ю брати неодноразово: у Кушнарьова, в Анатолія Кузьмича Здорового. Я проводив конференції американських фахівців, коли їхні команди приїздили в Харків, у Донецьк. У нас такі семінари проходили в Будинку вчених, наприклад.
Якщо говорити про співпрацю, варто зазначити, як Штати сприйняли розпад союзу. Вони з великим ентузіазмом взялися проводити в нас просвітницьку роботу: як працює демократія, як працює вільна економіка. Не планова, як у нас була, а ринкова, вільна.
Поки доктор Крібл був живий, це працювало. Нам платили 100 доларів за цю кореспондентську роботу. Це десь п’ять років тривало. А потім, коли він помер, його діти вирішили, що свої гроші не будуть витрачати, і ця історія завершилася.
«Аби всі відчували, що це — Україна»
Наприкінці розмови Анатолій Ярох повертається до того, що для нього залишається головним у цій історії: Харків має пам’ятати власну українську історію та робити її видимою. На підсумок бесіди він говорить уже про сьогодення.
— Сьогодні за проактивною «бульбашкою» Харкова я можу спостерігати вже хіба в інтернеті. Маю багато років, майже втратив зір. Але з того, що я помічаю, можу сказати: важливо не забувати про значення культурної просвітницької роботи в таких містах як Харків. Важливо говорити з молоддю, адже це наше майбутнє.
Український дух у Харкові переміг, але я би бажав, щоби він тут остаточно самоствердився. Щоби це стало природнє, і всі відчували, що це — Україна. Аби розмовляли українською мовою. Тому важливо, щоби більше було української культури на виду. У нас же історія багата, тож слід плекати її, а не годуватися й надалі імперською культурою, якою ми жили раніше.
