«Усі поїдуть і не повернуться» — страшний сон харківця, який обрав залишитися в рідному місті, а до друзів, з якими колись щотижня мали спільні плани й вихідні, їздити в інші міста або на цвинтар. Харків до повномасштабного вторгнення був відомий як місто студентів, творчих спільнот і авангарду української культури, що тримався на вмінні жителів гуртуватися й разом створювати нове. Це було місто людей. Це воно і є — проте повномасштабна війна внесла корективи.
За останні майже п’ять років Харків змінився, і так само змінилося обличчя його культурних осередків. Прекрасне і спільне у прифронтовому місті твориться не завдяки, а всупереч: аби мати поміж своїх це відчуття життя, яке триває і тримає. Прифронтовий Харків усе ще готовий говорити про себе й закохувати в себе.
Утім, тепер набагато помітніше, як місто за пару десятків кілометрів від лінії фронту тримається насамперед за своїх — тих, хто обрав лишатися й ділити з Харковом його досвіди. Та чи готове місто приймати людей назад і стати домом для когось нового?
У цьому матеріалі обговоримо, як культурні осередки та ініціативи можуть бути додатковим фактором мотивації лишатися в Харкові та вертатися до нього. Особливо зараз, коли в центрі дискусії першочергово постають питання безпеки й відбудови, а за місто зі зброєю в руках стоять найсміливіші із нас. Хто в Харкові нині розбудовує спільноти, планує події та дякує за змогу це робити під українським прапором? Який зв’язок мають ці процеси з досвідом культурних ініціатив, який ми мали до 2022 року? Розбираємо на прикладах.
День музики — традиція, що прижилася
Чому ми почали з фестивалю? Бо саме через ідею харківських фестивалів найкраще розкривається тема міської культури. Об’єднані прагненням зробити щось прекрасне разом, люди організовують локації, погоджують програми, залучають музикантів, волонтерів, а нині — і благодійні фонди, аби під час заходу конвертувати втіху дозвілля в допомогу українському війську.
І це є згуртованість, відчуття міста, котре своїм серцем пульсує довкола. Воно готове збирати харківців і ділити з ним мистецькі знахідки. А кращого прикладу, ніж фестиваль, що охоплює весь центр Харкова, годі й придумати.
У 1976 році у Франції народилася ідея проводити День музики в дату літнього сонцестояння. Вона спершу масштабувалася Францією, згодом вийшла за межі країни й почала ширитися світом, а у 2013 році дійшла до Харкова. Ми поспілкувалися зі співзасновницею харківського Дня музики Аліною Ханбабаєвою, як це було.
«Нам, невеличкій команді ентузіастів, дуже подобалася ідея перетворити місто на сцену, де все звучить, грає та співає, як це відбувалося в інших — на той момент День музики проводився у більш ніж 120 країнах. І ми прагнули, аби Україна була в їх числі, а серед міст-учасників був і Харків. Починалося це все трохи смішно, бо ми не мали великого досвіду в організації фестивалів, у нас був нуль бюджету. Потенційним партнерам ми пояснювали це як концепцію спільного дружнього свята. Нібито хтось запрошує всіх додому, одні гості приносять музичні інструменти, інші — пиріг, яблука, дехто готує, хтось миє посуд — і це складається в спільну класну історію. День музики дуже на це схожий, бо хтось грає, дає обладнання, а медіа підтримують і висвітлюють цю історію», — згадує Аліна.
За спогадами Аліни, ідея з’явилася у 2013 році, але тоді в розпалі був Майдан. Наступного року розпочалася війна, і це стало для команди фестивалю викликом: чи етично й доцільно в такі часи влаштовувати музичний фестиваль.
«Я гадаю, це питання неодноразово поставало перед всіма організаторами в Україні, зокрема й після 2022 року. Зрештою, ми таки вирішили зробити це, подивитися, як буде — і зрозуміли, що це було недарма. Тоді приїздили наші друзі з Донецька, де на той момент було вже порожньо. Вони говорили, наскільки їм важливо бачити фестиваль, що відчувався як повернення в адекватне життя», — розповідає Аліна Ханбабаєва.
У Харкові за 11 років існування фестивалю відбулися суттєві зміни. Локації відчинялися й зачинялися, гурти створювалися й розпадалися, хтось поїхав із міста, інші стали на його захист, дехто загинув. Наразі у фестиваля змінилася організаційна структура.
«На початку була стала організаційна команда, ми пропонували людям долучитися до нас. Ми мали на меті перетворити День музики на традицію, щоби вона продовжувала існувати, навіть коли ми вже не будемо цим займатися. В якийсь момент ми відчули, що традиція прижилася: щороку з’являються люди, які пам’ятають про цей день і самі щось роблять на локаціях. По-справжньому самоорганізованим фестиваль став, я думаю, вже після повномасштабного вторгнення.
Микита Вірченко колись сказав, що зараз ми в Харкові стоїмо на руках одне в одного. Мені цей вислів дуже близький, бо так і є. Особливо це відчувається в День музики: підтримка, бажання створити разом щось класне й ціннісне, і це за роки не змінилося», — каже Аліна.
Щодо ролі, яку відіграє культура в поверненні людей до Харкова, Аліна наводить власний досвід. Від початку повномасштабного вторгнення вона провела півтора роки в Івано-Франківську.
«У 2023 році я вже збиралася їхати до Харкова, рішення було прийняте, але тоді сталося ще дещо — мені написав Антон Назарко, співзасновник Центру нової культури Some People. Написав щось на кшталт “Ханбабаєва, їдь додому, ми відкриваємо культурний центр!”. Для мене це стало дуже підтримуючим — бо завжди радісно повертатися до свого міста, бо це дім. А коли знаєш, що там чудові люди, які роблять щось класне й нове, повернення стає ще теплішим».
«Трипіччя» — місце, де можна вигуляти вишиванку
Микита Вірченко, на чиї слова посилалася Аліна Ханбабаєва — засновник ресторану «Трипіччя». Заклад відносно молодий, його історія розпочалася в 2022 році. Та сьогодні без цієї локації вже неможливо уявити мапу міста. Смачно? Смачно! Але в нашому матеріалі хочемо приділити увагу тому, як ресторан наростив довкола себе спільноту і став місцем проведення заходів і фестивалів.
«Дуже важко відділити “Трипіччя” від контексту культурних подій. Ми існуємо в цьому контексті, всі фактори об’єднані й спільні. Ми проводимо класні події, чим тішимося й пишаємося. Радіємо, що є місцина, де це можна робити, вдячні усім співорганізаторам, які роблять із нашого гаражного кооперативу на задньому дворику таку магію, що заходиш і думаєш “Вау!”. Та найголовніше, що ми з друзями збираємо багато грошей на військо. Я вважаю, що умовні 100 тисяч донатних гривень за вечір, коли всі добре провели час, — це файно», — ділиться Микита.
До появи «Трипіччя» дворик, про який згадує Микита, був непримітним закутком у Лопанському провулку. За сірими важкими воротами стояли рядочком металеві гаражі, пара одноповерхових хаток, не надто привабливі для ока тильні частини будівель з вулиці Різдвяної. Посеред пустки й розкиданого щебню нічого не відбувалося.
Але в цьому просторі містився потенціал — і зрештою, він був реалізований в культурних подіях. Навіси, гірлянди, заплутані вітром кольорові стрічки, невеличка, зібрана з палет сцена і згуртована тепла спільнота — цього виявилося достатньо, аби вдихнути життя в закинуту місцину. Тут вже традиційно проводиться День музики, проходять концерти в теплу пору року та власні події закладу — «Етнофестиваль».
«”Етнофестиваль” — це ми. Нам було важливо створити подію, простір, в якому все буде пов’язане з етнічним, українським. Вважаю, нам добре вдалося поєднати це з сучасністю. Знаєте, є місця, куди ходиш вигуляти вечірню сукню, а є місця, куди ходиш вигуляти вишиванку. І ось ми — другі, і тішимося такими бути», — розповідає Микита.
За його спостереженнями, в Харкові на події ходять не лише заради самої події, а й зустріти там друзів і знайомих. Так і «Трипіччя» за роки існування обросло людьми: щоразу, коли маєш вихідний чи приїздиш до Харкова в гості, хтось тебе туди кличе. Запам’ятовується, що там смачно, там проходять цікаві події, а от нещодавно приїздив Олег Каданов, а от навесні Жека Курган борщ тут готував… Так заклад додається до уявної мапи міста, що складається зі «своїх» локацій.
Окремо Микита тішиться тим, що на подіях «Трипіччя» нерідко можна побачити, як люди приходять родинами, приводять на концерти дітей. Так у Харкові не лише живе творча спільнота дорослих, а й молодші харківці зростають у контексті культурного, спільного, творчого — і тим цікавого.
«Авжеж, це не можна порівняти з тим ренесансом, який був у перший рік повномасштабного вторгнення. Тоді було значно більше сил, натхнення, віри в Перемогу. Зараз ми всі згуртувалися і тримаємося одне за одного. Це стосується не лише “Трипіччя” — стосується кожного. П’ятий рік війни дається взнаки: ми всі багато втратили, це важкий досвід, це втома.
Але рішення залишатися в Харкові, працювати, продовжувати щось робити — означає мати віру в майбутнє. Чи готові ми в цю метафоричну бульбашку, яка сформувалася в місті, приймати нових людей? Так, готові. Ми згуртовані не просто так: за ці роки в нас сформувалося багато переконань і спільних принципів. Лишайтеся в Харкові, будуйте майбутнє, бо це можливо. Якщо ви маєте світлі думки — створюйте нове, надихайтеся та надихайте», — підсумовує Микита.
Що почитати?
Із місця, де можна вигуляти вишиванку, перемістимося туди, де можна вигуляти бажання почитати щось нове. Цьогоріч наприкінці літа харківський «ЄрміловЦентр» став локацією проведення другого Літературного Ярмарку.
Це відносно нова традиція в Харкові, започаткована торік. Наразі це наймасштабніша книжкова подія прифронтового міста: цьогоріч у програмі було понад 50 учасників. Презентації нових видань, дискусії з видавцями та письменниками, метри книжкових стосів уздовж стін галереї, тисячі відвідувачів — це гарне нагадування наприкінці серпня, що Харків не лише живе і працює, а ще й читає!
Організовує фестиваль «Благодійний фонд Сергія Жадана» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Ми про нього згадуємо як про мотивацію приїздити до Харкова — бо на Ярмарок охоче приїздили. Це не просто локальна подія, де харківці прийшли послухати харківців про Харків. Кідрук, Калитко, Андрухович, Ірванець, Дронь, Мусаковська — лише частина митців, які взяти участь в книжковому ярмарку в серці прифронтового Харкова.
«Цьогоріч більше людей. Читач у Харкові вимогливий, допитливий, критично налаштований, але з почуттям іронії та самоіронії. Ми маємо нові ідеї, учасників, нові формати, більшу дискусію. Найбільшою амбіцією для нас було просто провести цей фестиваль. Зараз проведення масових акцій і зібрань у Харкові — уже великий виклик, пов’язаний із питаннями безпеки. Тому ми тішимося, що нам це взагалі вдалося», — розповів у перший день Ярмарку письменник, співорганізатор події Сергій Жадан.
Гаслом цьогорічного Літературного Ярмарку є сковородинівське «Любов виникає з любові». Окреме місце в програмі посіла розмова «Книжкова галузь під вогнем: як створити систему спільного відновлення». Вона зібрала керівників видавництв, представників влади та культурних інституцій для обговорення викликів, з якими стикається українська література, допоки росія тероризує повітряними атаками на друкарні та книжкові склади.
Завершальною подією фестивалю став концерт гуртів OKAZIA, Monkey Business і «Жадан і Собаки». Із безпекових міркувань концерт відбувався на станції метро.
«Я думаю, коли завершиться ця війна, ми будемо згадувати, як Харків тоді жив. Ми згадуватимемо, передусім і зокрема, культурні заходи, бо вони свідчили про силу харківців, їхню впертість, їхній намір лишатися в цьому місті та про велику любов: і до свого міста, і до своєї країни», — упевнений Сергій Жадан.
Літмузей і Резиденція «Слово»
Якщо вже говорити про літературні осередки в культурній тканині міста, неможливо оминути увагою Харківський літературний музей. Простір музею та його дворик за цегляним парканом на вулиці Багалія не є якимось новим надбанням: історія місця налічує десятки років, від заснування ще в часи радянщини в 1988-му. За словами директорки Літмузею Тетяни Пилипчук, команда регулярно ставить собі питання: навіщо місту музей і яким він має бути.
«Ви знаєте, музеї ж існують саме заради того, аби створювати середовище, в якому люди можуть себе реалізувати в причетності до певної спільноти, у практикуванні спільної культури. Дуже важливо, аби в Харкові були такі осередки, і не лише окремі ініціативи, а ініціативи в певних місцях. Іноді в мене запитують, як змінився за останні роки Літмузей. А він не змінився. Змінився контекст, викристалізувалися потреби, але сутність залишається сталою. Ми завжди були насамперед середовищем», — пояснює Тетяна Пилипчук.
Експонати музею евакуювали, і зараз установа стикається з окремим викликом: як популяризувати колекцію без колекції? Команда шукає альтернативні формати взаємодії з авдиторією: проводить заходи під великим наметом у дворику.
«Будемо чесні: ми довгі роки були включені в контент, який пропонувала росія. І коли люди почали заперечувати цю включеність, шукати себе поза нею, маємо створити умови, в яких харківці мали би змогу зав’язати теплі емоційні стосунки з текстами власної культури: закохуватися під свою музику, любити власних письменників», — переконана Тетяна.
Любов до власних письменників у Харкові втілюється не лише в окремих заходах. Іноді вона набуває форму тривалих у часі проєктів — як-от проєкт Резиденція «Слово». Він був започаткований до повномасштабного вторгнення. Ідея полягала в тому, аби «обжити» стіни культового будинку «Слово» новими іменами і текстами, вдихнути в нього дух нового письменництва, і таким чином продовжити тяглість літературного спадку будівлі. Звісно, Літературний музей був дотичний.
«Мистецька Резиденція “Слово” — один із наших улюблених проєктів. Ініціатива виникла в колаборації з організацією “Український ПЕН” у 2018 році, сюди приїздили письменники й письменниці, ми знімали їм квартири. А згодом бізнесмен, меценат Андрій Набока викупив дві квартири в будівлі, і це змінило нашу роботу. Важливим став не лише факт приїзду нових класних людей до Харкова, а й те, що вони продовжують життя меморіальних просторів, де було створене щось важливе до них і до нас.
Після вторгнення ми не знали, як будуть існувати ці простори. Перший час в цих квартирах зупинялися іноземні журналісти, військові кореспонденти та дослідники злочинів проти культурної спадщини. А вже на початку 2023 року ми відчули, що проєкт треба перезапускати», — згадує Тетяна.
Першою резиденткою будинку «Слово» в роки повномасштабної війни була Вікторія Амеліна. За словами Тетяни Пилипчук, саме вона показала власним прикладом, що до Харкова можна приїздити на тривалий термін. У будинку «Слово» Вікторія провела місяць. Через рік вона загинула.
«Мене ще запитували, чи це взагалі безпечно — отак надовго приїздити до Харкова. А я тут живу. І знаєте, зараз ми продовжуємо роботу проєкту, у нас багато заявок. Я би навіть називала це радше ініціативою, бо проєкти мають початок і кінець, а нам хочеться, аби ця історія тривала. І це якраз щось таке, що ми можемо практикувати разом», — розповідає Тетяна.
На її переконання, навіть якщо люди житимуть там, де немає музеїв і меморіальних просторів, то швидко почнуть їх там створювати. Це місця, де пам’ять зберігається у твердих артефактах.
«Важливо не лише говорити про наші досвіди, а й формувати місця та події, де ми можемо разом створювати спільні хороші переживання. Музей теж може це робити — бути місцем для обіймів», — переконана Тетяна Пилипчук.
DRUK — прихисток ідей
Остання локація на нашому маршруті — Культурно-громадський центр DRUK, геть новий як явище у своєму районі, на Гончарівському бульварі. Центр оселився тут нещодавно у старовинній споруді 1899–1900 років побудови. Вона є яскравим зразком промислової архітектури тих часів. Колись тут був склад, до того — друкарня дворянина Яковлєва.
У 2021 році компанія Alter Development викупила будівлю з наміром у майбутньому провести ревіталізацію. За словами співзасновника компанії Alter Development Тараса Дороніна, споруда продавалася на OLX і була геть занедбана.
Плани на масштабне відновлення розбилися об лютий 2022 року — відтоді проєкт просувається повільно й поступово. Але на цокольному рівні облаштувалося Мистецьке укриття, а окремі приміщення займають різні творчі установи та ініціативи. DRUK повноцінно працює вже два роки. Ми поспілкувалися з його артдиректоркою Дарією Герасімовою.
«Ми доволі молоді, та нам хочеться, аби DRUK став для Харкова важливим місцем. Роль нашого простору — бути безпечним місцем, яке підтримує ініціативи. Ми маємо резидентську програму. До нас можна прийти зі своєю ідеєю, проєктом, сказати: “Є щось класне” — і ми даємо під це локацію, пишемо гранти, разом розвиваємося та розбудовуємо культуру. Нам важливо розбудовувати місце, де ми є. Ми дуже любимо цю будівлю, цей район, і хочемо, аби в його тканині DRUK був однією з фокусних точок. Зараз ми співпрацюємо з Михайлом Красиковим. Він проводить десятки екскурсій цим районом у рамках циклу “Навкологончарівські мандри, або Всі шляхи ведуть у DRUK”, і ми страшенно тішимося з такої концепції. Ми будуємо дороги з центру до нас, аби приходили люди: нові, молоді — і лишалися з нами», — розповідає Дарія.
Наразі в просторі DRUK знайшли прихисток Kazka Family, ініціативи «Шерхіт» та «Іграшкова», ремонтна майстерня «Слобідська», гончарна майстерня, театр «Очерет» тощо. За словами Дарії, це працює як єдина екосистема — безпечний простір для розвитку й колаборацій.
«Ми не робимо ремонт, а реставруємо будівлю. Ми не можемо просто замінити ґанок, віконні рами чи перекласти сходи — це має бути уважна й копітка робота з відновлення архітектурної спадщини. Це час і гроші, тож відбувається нешвидко. Наразі ми сконцентрувалися на створенні “Мистецького укриття”, облаштували безпечний простір для проведення заходів. Це важлива частина нашого життя як локації», — каже Дарія.
DRUK має простір для проведення подій, воркшопів, концертів і фестивалів. А дворик будівлі в теплу пору року схожий на дворик «Трипіччя» — видно, що це явно work in progress, із кожним роком щось додається. Десь з’являється вогнище і місця для сидіння, стіни й листи ДВП на вікнах прикрашають роботи харківських митців. Простір розвивається по мірі того, як його люблять.
Команда Центру зауважує, що це район, який не звик до активного культурного життя і гучних музичних заходів. Аби порозумітися з сусідами, треба час. Але є відданість ідеї продовжувати працювати саме в цій будівлі на Гончарівському бульварі — аби вдихати життя не лише в центральні райони місця, а й у віддалені вулиці. Відновлювати спадщину, створювати нове і спільне, давати прихисток ідеям і планувати події.
Нині кожна культурна подія, кожний мистецький осередок у Харкові — маніфести стійкості. На п’ятий рік повномасштабної війни самим фактом існування такі локації заявляють про готовність боротися за культуру міста і країни, виносити її в поле дискусії. Плекати там, де проростає, захищати там, де її атакують. Приймати людей у спільний простір і давати майданчики, співати та говорити. Чекати на своїх додому. Вірити, що вони повернуться, — бо тут є що робити.
