Вони були поруч із нами: працювали, підтримували, жартували, будували плани. Для когось вони були друзями, для інших — колегами чи знайомими, для декого — найближчими людьми. У кожного й кожної було життя, яке ми пам’ятаємо: розмови за кавою, спільні поїздки, улюблені справи, мрії.
У День пам’яті захисників і захисниць України ми ділимося спогадами про тих, хто віддав життя в боротьбі за незалежність нашої країни.
Олександр «Тренер» Клушин
Саня, здавалося, знав кожен вид єдиноборств, що існують. І здавалося, він був чемпіоном у кожному з видів єдиноборств, які знав. А ще — Саня був ультрас «Металіста», одним із найзапекліших, із фірми SPC. А ще — Саня був добровольцем і спецпризначенцем МВС.
Попри все, Саня був дуже спокійним і добрим. Він постійно когось тренував і вчив: підлітків із Салтівки, побратимів.
Саня загинув 2 березня 2022 року в будівлі Головного управління поліції Харківщини. Тоді росіяни влучили у «главк» ракетою. Клушин почав виводити побратимів до укриття, та окупанти вдарили вдруге.
Саню дістали з-під завалів, і ще добу за його життя боролися лікарі. Олександр Клушин помер у 28 років.
Серафим «Ред» Сабаранський
Я зустріла Серафима в найчорніші дні нашого життя, у лютому 2022 року в ХОДА. Щоразу, коли він заходив у приміщення, навколишня чорнота спадала. Не знаю: чи тому, що він був достобіса рудий, чи від того, якою була його особистість. Цей хлопець, він вічно посміхався і шуткував.
Серафим загинув 14 березня 2022 року під завалами будинку в барі «Хем» на вулиці Свободи.
Ми познайомилися з Серафимом напередодні Нового року з 2019-го на 2020-й. Наша дружба тривала два роки, і це було щось безмежно тепле й підтримуюче.
Серафим умів вірити в переламаних людей і бути їм опорою. Він готовий був їхати до тебе в глупу ніч із пляшкою рому — просто бо знав, що тобі сумно. Розповідав щось захоплено про лор Вархаммера 40К, вмикав тобі треки й сінематики з улюблених ігор, розповідав, що таке колісна ліра та як вона магічно звучить. Постійно носив із собою колонку, з якої фоном грала музика: коли ви гуляли чи балакали про щось на кухні, коли їздив на велосипеді. А велосипед свій він таки обожнював: із настанням сезону майже з нього не злазив.
Серафим мав хату в Мерефі та дуже тішився щоразу, як щось для неї майстрував чи облаштовував. То був його прихисток, місце затишку, схоже на нього самого: обмальоване рунами, заставлене речами ручної роботи, з гамаком посеред кімнати та саморобною барною стійкою.
23 лютого 2022 року він приходив в гості до нас із колишнім хлопцем. Залишився на ніч. Повномасштабне вторгнення ми зустріли разом. О сьомій ранку він зібрав речі, аби їхати додому в Мерефу, забирати екіп. Ми обійнялися. Це був останній раз, коли я його бачила.
Андрій «Діамантовий» Єдинак
Єдинак Андрій від 2019 року служив у Національній гвардії України в Харкові. Після початку повномасштабного вторгнення захищав Україну на Куп’янському напрямку, був вогнеметником, а згодом — оператором FPV-дронів. Побратими дали йому позивний «Діамантовий» через зламаний палець.
20 вересня 2025 року біля села Отрадне на Харківщині Андрій отримав важкі поранення. 28 вересня він помер у військовому шпиталі. Йому було 24 роки. 25 серпня 2026 року Андрію мало би виповнитися 25.
Андрій народився в селі Міцівці на Хмельниччині, з дитинства займався спортом. Мріяв побувати на матчі команди «Реал» Мадрид, а після служби — стати барбером і відкрити власний барбершоп.
Ярослав Гаркавко
Комік і шоумен — здавалося, ця людина зіткана з веселощів і каламбурів. Важко було уявити його у військовій формі. Втім, у перші дні повномасштабної війни він запостив мілітарі-селфі з натхненним підписом: «Бронюйте готелі в Ялті на літо. Впораємося! Обійняв кожного!». Окупанти вбили його 6 грудня 2022 року. До свого 27-річчя Ярослав не дожив рівно два тижні.
Українці знають Ярослава як учасника гумористичного телепроекту «Ліга Сміху». Також він займався хокеєм. Харківці могли бачити його на сцені у складі театра абсурду «Горобчик». Після його загибелі комік, учасник колективу Василь Байдак написав:
«Наш товариш Ярослав загинув, захищаючи країну та нас із вами від (тисяча ганебних слів) росії. Прикривав товаришів, які евакуйовували поранених бійців із поля бою. Мав би жити довге гарне життя, пов’язане з комедією. Але це не входить у геноцидний план росії.
Мій товариш, Горобчик, — добрий хлопчина. Якби ви засумували, він би вас розвеселив. У нього було багато ключів до ваших посмішок: від тупих каламбурів до “переможних трусів”. Але росія не вб’є спогади про Ярослава. Не здатна. Він був добряком. Смішним, часто трохи ідіотським, часто придуркуватим. Але дуже смішним. Ми домовилися з ним, що він спробує себе в стендапі. Впевнений, розвалював би зали. Але не в цьому Всесвіті. Десь в іншому. Чи в наших спогадах про нього».
Лана «Саті» Чорногорська, вона/вони
Харків’янка, народжена серцем (я так придумала). Активістка, журналістка (працювала в медіа «Люк»), волонтерка, квір-персона. У 2024 році Лана пішла доброволицею до Української Добровольчої Армії, операторкою БПЛА.
Відкрита, щира, ідейна, добра, чуйна. Спроба описати Лану одним словом зазнає поразки, навіть якщо написати десять прикметників через тире й назвати його складним. Виключення: якщо це щось на «іншопланетній». Вона любила життя, любила близьких і відчуття власної спроможності впливати на перебіг подій.
Лана загинула 1 січня 2026 року від ворожого дрону. Тож, починаючи кожен новий рік, я хочу, щоби ми докладали максимум зусиль, аби прожити його гідно.
Це спогад журналістки медіа «Накипіло» Ліни Паладійчук.
Марина Воронцова
Марина Воронцова мала велике серце й гостру потребу в справедливості. Ми познайомилися в 2016 році. Вона тоді працювала у волонтерському центрі «Станція Харків» і прийшла на пресконференцію в «Накипіло», аби заявити про порушення виборчих прав громадян України, що мусили залишити домівки через війну. Марина палко й гірко про це говорила.
У 2018-му ми знімали серію сюжетів про людей, що залишили домівки через війну, але не здалися та віднайшли себе в Харкові. Марина розповідала про свою невеличку млинцеву на Отакара Яроша. Говорила, що для неї це було не просто джерело заробітку, а спосіб відновити себе. А які Марина пекла торти…
Після початку повномасштабної війни вона лишилася в Харкові, волонтерила. А в 2025 році Марина долучилася до підрозділу «Гострі Картузи», стала бойовою медикинею.
20 листопада 2025 року під Покровськом Марина загинула. «Гострі Картузи» називали її «перлиною» та «талісманом» групи.
За два дні до загибелі Марина порівняла свою фотографію 2019 року з відпочинку під пальмами зі світвллиною 2025-го, зробленою під Покровськом: «Життя — дивна та дуже непередбачувана річ… Будьте мені в порядку, друзі».
Антон Дербілов
Скульптор, художник, музикант, учасник гурту Alcohol Ukulele. Антон Дербілов був добровольцем, вступив у військо та з перших днів війни захищав Харківщину, був учасником контрнаступу. Він служив у 5-й Слобожанській бригаді Нацгвардії, мав медалі «За хоробрість у бою», за «Доблесну службу» та отримав нагороду «Незламним героям російсько-української війни».
Найщиріші спогади про Антона — із концертів Alcohol Ukulele. Згадуючи його посмішку, досі огортаєшся теплом тих часів.
Він не говорив пафосно про війну. Був щирим у всьому. Його дуже не вистачає.
Владислав «Док» Довбенко
Влад завжди намагався бути найкращим у всьому, за що брався. Його справжнє покликання — лікування тварин. Я мало зустрічала людей, які настільки б любили свою справу. Він часто виснажувався від людей, але через опіку над тваринками — ніколи.
Я бачила в ньому небайдужу людину з бажанням захищати тих, хто слабший. Дуже пишаюся тим, як він не боявся брати відповідальність, не боявся дивитись у темряву. Як він взяв все в свої руки й пішов захищати інших.
Влад не відводив очей, мав так багато сили й бажання зупинити несправедливість. В армії він був повністю відданий справі, не ховався від будь-якої роботи, постійно викладався на 100%. Його дуже поважали побратими за те, наскільки відповідально він допомагав, навіть якщо йому не треба було перебувати на позиції.
Влад завжди вмів вставати і йти далі до світла після тяжких ситуацій. Він залишився на +1 день на позиції, хоча його посада взагалі не вимагала ходити на нуль. Він загинув 11 серпня 2025 року від артилерійського обстрілу, коли допомагав побратимам ремонтувати укриття.
Читайте також про вулиці наших Героїв: чиїми іменами названі топоніми в Харкові
