Коли прямуєш із Харкова на Донеччину, складно відмовити собі в каві у придорожніх кафе на виїзді з Ізюма, навпроти гори Крем’янець. Десь там, високо — кам’яні половецькі баби й тисячолітня історія, а внизу, при дорозі — сьогодення з мітками війни: блокпостами, камуфляжними автівками, хлопцями у формі.
Перекурили, по каві — та знов у дорогу. Це незмінний ритуал військових, які проїжджають цю місцину день у день. Лінія фронту звідси менш ніж за 30 кілометрів.
«Майже весь світ уже побував в Ізюмі. Хіба що з Африки до нас не завітали»
На вулицях Ізюма військових іноді зустрічаєш частіше, ніж цивільних. До повномасштабної війни тут проживало 40 тисяч людей. Нині, як нам відповіли в Ізюмській міській раді, — 28 815 осіб. Окрім ізюмчан, це люди, які переїхали із сіл і містечок Харківщини та Донеччини. Майже кожен третій має статус внутрішньо переміщеної особи: загалом це 10 014 жителів.
Люди повернули громаду до життя після деокупації. Попри щоденні удари росіян, вони тримаються разом: вирощують і збирають городину, торгують на ринку, працюють у банках, крамницях, проводять події в укриттях, зустрічаються з волонтерами, іноземними делегаціями. Останніх мало не з усієї Європи водила містом директорка Ізюмського краєзнавчого музею Галина Іванова.
«Здається, майже весь світ уже побував в Ізюмі. Хіба що з Африки до нас не завітали», — іронізує пані Галина.
Музейною справою вона почала займатися після деокупації. До того працювала в школі завучем із виховної роботи, потім у Будинку культури «Залізничник» — керівницею театрального колективу. Після звільнення міста заклад росіяни розбомбили. Галина залишилася без роботи.
Багато місцевих роз’їхалися хто куди: до Харкова, по Україні, за кордон. Чимало напрямків роботи потребували керівників. Тож коли Галині запропонували стати директоркою краєзнавчого музею, погодилася відразу: історією завжди цікавилася. Тепер жінка втілює давню мрію — дізнаватися більше про минуле рідної Ізюмщини.
«Коли я почала заглиблюватися в музейну справу, відкрила багато нового, особливо щодо радянських міфів. В Ізюмі були дві могили “Борцям за владу Рад 1919 року”. Одна в центрі міста в парку, інша — на горі Крем’янець. У 2022 році в ту, що в парку, прилетіла російська авіабомба. Коли ми почали піднімати документи й розбирати це місце, виявилося, це — суцільна фікція. На Крем’янці під монументом нібито поховано 93 тіла, але в крейдяній горі таку яму неможливо викопати. У парку ми не знайшли жодної кістки, жодного ґудзика чи пряжки — а за сто років бодай щось мало б залишитися. Це була брехня. Те саме з пам’ятниками солдатам. У документах 1965 року вказано, що їх виготовили на Харківській скульптурній фабриці й встромили в землю посеред парку без жодних поховань.
Або інший приклад — Могила невідомого солдата на Крем’янці. Її облаштували в 1967 році, бо в кожному радянському місті така мала бути. Хто там лежить, звідки ті кістки — ніхто не знає. Коли усвідомлюєш, що все це — декорації, ставлення до пам’ятників змінюється».
Галина Іванова
Крім директорки, в музеї працюють зберігачка музейного фонду та сторожі. Відвідувачів із міркувань безпеки не приймають. Будівля без ремонту, потрощені після влучань вікна забиті фанерою. Основна робота ведеться дистанційно. У месенджерах Галина на зв’язку з музейниками з Харкова, спілкується з колегами з інших областей, із Всеукраїнською асоціацією музеїв, відгукується на запити міжнародних громадських та урядових організацій, коли ті планують відвідати Ізюм і просять про екскурсію містом.
Узимку приміщення не опалюється, каже директорка, але тішить, що інтернет є — можна онлайн-екскурсію провести. Старовинні мистецькі надбання евакуювали за межі регіону, та все ж деякі експонати можна побачити на виїзних виставках, які громада організовує в укриттях. Мова йде про речі з окупації.
Отрута від колорадських жуків, агітки та прапор захара прілєпіна: що нагадує ізюмчанам про окупацію
Наразі експозицію складають 130 предметів, а повна колекція налічує понад 200. Агітаційні листівки та газети, сухпаї, ліки, шеврони, прапори й особисті речі окупантів, фото та відеоматеріали — це все мешканці й військові приносять до музею. Буває, згадує Галина, зупиняють її просто на вулиці та вручають черговий артефакт:
«Якось повз мене проїжджав дядько на велосипеді. Мовчки віддав русняві зимові рукавиці та поїхав. А наш сторож позбирав у лісі рештки від РСЗВ “Ураган” — зібрав усі три частини снаряда».
Колекція є частиною музею окупації, ініціатором створення якого є видавець газети «Обрії Ізюмщини» Костянтин Григоренко. Мета музею — задокументувати минуле та зібрати базу доказів російських злочинів.
«Кожен предмет має історію. До прикладу, одна наша мешканка, Наталка Чернишова, ризикуючи життям, зробила в окупації більше 600 фото й відео, записувала аудіо. Потім все це добро перекинула на флешки, заховала на собі й через Печенізьку переправу, ще в період окупації, вивезла на підконтрольну Україні територію.
Інший мешканець, краєзнавець Олександр Дуванський, робив фото на телефон, звідти скидав на ноутбук, потім на флешки, закривав їх у банки та закопував у підвалі. Є прапор організації захара прілєпіна та фото, де він в Ізюмі з цим самим прапором стоїть разом із місцевими колаборантами. Частину окупаційних газет зберігала я — хоча, чесно кажучи, боялася, щоби під час зачистки наші хлопці не подумали про мене щось не те. Але ще тоді відчувала: маю їх зберегти, аби показати людям ту жахливу брехню, яку писали окупанти.
Нещодавно принесли новинку — пакет з отрутою від колорадських жуків російського та білоруського виробництва. Колорадський жук, він же який, йому все одно: окупація-не окупація. Треба було чимось травити, тому доводилося купляти московську отруту».
Галина Іванова
Переосмислення та пам’ятування
Присутність війни місто відчуло ще навесні 2014-го, коли в бік Слов’янська рушили українські війська. Рідше стали курсувати пасажирські автобуси. Деякі громади росіяни ще тоді окупували, проголосивши «республіки» в частині Донецької та Луганської областей. Натомість звідти більше їхало переселенців, дехто відтоді оселився в Ізюмі.
Активісти та підприємці почали будувати блокпости, на КПП возили їжу хлопцям із Нацгвардії. Фактично Ізюм став першою базою АТО. Хоча на той час місцева влада була проросійською, деякі депутати приходили на засідання у футболках «Беркута». Але за рік новообране самоврядування відсторонило «регіоналів» і комуністів і розпочало першу хвилю декомунізації.
Друга — сталася після деокупації Ізюмщини. Рішення військова адміністрація приймала одноголосно. Як згадує директорка музею Галина Іванова, люди зі старшого покоління спочатку були невдоволені, але сьогодні вже добре знають, хто такий Василь Барка, Андрій Шептицький та інші відомі українці, іменами яких названі вулиці.
Окупація змусила ізюмчан остаточно переосмислити ставлення до всього російського, вважає Віталій Носачов, історик та місцевий мешканець:
«Цікаво спостерігати, як місто переходить на українську мову. Раніше вважалося, що нею розмовляють лише люди з села. Тепер українська повноцінно вважається своєю, а російську на вулицях усе рідше почуєш. Я думаю, це наслідок шоку від війни та переосмислення всього російського».
Віталій Носачов
Віталій все життя в Ізюмі. Спочатку викладав школярам історію України в селі Кам’янка. Пізніше перейшов в Ізюмський регіональний центр професійної освіти, де працює донині, веде уроки громадянської освіти. Розповідаючи про Ізюмщину, історик дозволяє собі ліричні відступи. З його слів в уяві постає мальовнича височина над Сіверським Дінцем, місцина з тихого й мирного минулого.
«Тим, хто вперше приїздить в Ізюм, я раджу піднятися на гору Крем’янець. Раніше в ясну погоду звідси було видно краєвиди на 40 кілометрів навколо, аж до Святогірська. Та у 80-х роках вершину зрізали бульдозерами і зробили плаский майданчик для меморіалу Другої світової війни. Зараз цей меморіал розписаний прізвищами сучасних воїнів та іменами дисидентів і шістдесятників, а на найбільшій стелі височить символіка військової частини, яка захищає Ізюмщину.
Взагалі це місцевість, де сходяться Слобожанщина та Донеччина. Історично ми завжди були кордоном між осілим землеробським світом і азійським степом, звідки постійно приходили загарбники. Стратегічно місто розташоване ідеально: із трьох боків — річка, із півдня — гора. Виходить, природна фортеця».
Музей окупації, на думку Віталія Носачова, однозначно важлива ініціатива і для фіксації російських злочинів, і на перспективу: аби нащадки знали, що тут відбувалося. Те, як публічно громада говорить про пережите, які символи й підходи використовує, — уже складніша робота. Маршрут пам’яті, розроблений Управлінням культури та міською владою, на думку історика, один із вдалих, делікатних способів ушанування пам’яті.
Маршрут проходить центром Ізюма, простягається до мосту через Сіверський Донець і веде в бік залізничного вокзалу. Район росіяни методично знищували, тут велися важкі бої, що зрештою призвело до десятків загиблих. Цю місцевість показують іноземцям, щодня повз руйнування проходять жителі, курсують автобуси. Зображені на цьому шляху мурали й пам’ятні таблички ненав’язливо нагадують про втрати.
Віталій згадує вулицю Пам’яті, 2. Тут знаходиться розбита п’ятиповерхівка, в яку в березні 2022-го влучила російська ракета. Бетонні блоки обвалились у підвал, де на той момент від обстрілів ховалося до 50 мешканців. Усі загинули.
«Дуже важко читати списки загиблих. Там були цілі сім’ї: батько, мати, діти трьох, чотирьох, п’яти років. І це люди, в яких по місту було багато знайомих, родичів, їх чимало ізюмчан знали особисто. Емоційно це діє набагато відчутніше, ніж статистика загиблих, чи навіть коли на Шекспіра розкопували масове поховання і знайшли понад 450 тіл (йдеться про масове поховання під Ізюмом, — ред.). Звісно, 450 і 50 — непорівнювані втрати, але коли бачиш портрет знайомого чи малої дитини, яка загинула, тому що росіяни прийшли, — на рівні емпатії це пробирає сильніше».
«Найгірше, коли майже третину тих, хто там лежить, знаєш особисто»
Ізюмський ліс як місце масових поховань сколихнуло не лише Україну, а й увесь світ. За результатами ексгумації там виявили 447 тіл: 425 цивільних, серед яких п’ятеро дітей, і 22 військових. Більшість похованих померли насильницькою смертю. Могили були розташовані поміж дерев і позначені дерев’яними хрестами з номерами.
Цю територію медіа часто наділяють рисами меморіалу, однак ізюмчани чітко розмежовують місця пам’яті та масове поховання. Відповідно, й емоції до них різні, каже Галина Іванова:
«Масове поховання — поруч із міським кладовищем, але на ту частину лісу ніхто не ходить. Могили в лісі сприймаються місцевими нормально. А от коли їдеш на інше кладовище, де перепоховано померлих і загиблих, і бачиш там 250 могил, імена й дати смерті — ось це страшно. Там і люди з іменами, і неідентифіковані. На хрестах написано: “Невідомий чоловік”, “Невідома жінка”, “Закатований”, “Закатована”. 250 людей, яких не поховали біля рідних: родичі виїхали за кордон, або тіла ніхто не забрав, або родичів не залишилося, немає кому здати аналіз ДНК і встановити особу. Я знаю двох людей, які померли в окупації, але в них немає родичів. Тому ніяк не доведеш, що то саме вони померли. Найгірше, коли майже третину тих, хто лежав на масовому похованні, знаєш особисто. Коли бачиш: тут був похований Володимир Вакуленко, тут — сусідка, а тут — кума моєї мами. Коли ти дотичний до цього — це не абстрактне горе, воно конкретне, твоє».
Як деокупованим громадам працювати з пам’яттю
І Галина, і Віталій назвали нюанс, на який радять звернути увагу тим, хто долучається до проєктів із пам’ятування. У місцевих і у тих, хто не має досвіду окупації, ставлення до минулого може кардинально відрізнятися. Це впливатиме і на форму, і на сенси, які вкладатимуться в меморіал.
На думку архітекторки Світлани Шліпченко, директорки Центру урбаністичних студій, фізична форма меморіалізації залишатиметься, адже це частина давнього ритуалу. Щодо пам’ятування як рутини — над цим іще варто попрацювати, вважає експертка.
«Яким би не був меморіал концептуально, має бути місце, куди можна прийти, покласти квіти, вшанувати пам’ять про людину. Але меморіальний цвинтар — одна історія, а пам’ять про трагічні події — це інше, вони мають бути окремо. Люди не повинні йти на цвинтар, аби згадувати окупацію.
Це має бути зроблено у більш тонкий, делікатний спосіб. Наприклад, як маршрути пам’яті, що роблять в Ірпені, в Ізюмі. Подібні маркери у просторі — це рішення, щоби таким чином вписувати в сучасність пам’ять про минулі події, проговорювати, рефлексувати й залучати місцеву публіку. Це і про спільні цінності, бо так ми фізично долучаємося до пам’ятування, що згодом стає невід’ємною рутиною нашого життя».
Світлана Шліпченко
Помітні успіхи в цьому напрямі має громадська організація «Вшануй». Активісти привертають увагу до загальнонаціональної хвилини мовчання за полеглими у війні. Зрушення є: опитування Українського інституту національної пам’яті підтвердило, що більшість областей зробили хвилину мовчання традицією. Та якщо опустити формальності, підсвідомо для українців це ще не є звичкою.
Тож які наступні дії?
Почніть з обговорення. Якщо ви місцеві активісти, маєте ідею меморіалу чи іншого формату пам’ятування чи хочете подискутувати на цю тему, організуйте зустріч зі співмешканцями. Подумайте, про кого і про що хочете вшанувати пам’ять у публічному просторі, яка історія чи подія стоятимуть за цим.
Наступне — які ресурси необхідні. Окресліть масштаб і орієнтовну вартість робіт, кого з підрядників чи експертів варто залучити (істориків, архітекторів, урбаністів, інженерів). Фахівці допоможуть сформувати концепцію, а з нею вже можна піти до місцевої влади та пропонувати співпрацю. На рівні громади доречно провести відкритий конкурс ідей: від меморіалу до нефізичних прикладів пам’ятування.
Аби проєкт так і не залишився на папері, потрібен фасилітатор — людина, котра всіх збиратиме час від часу, нагадуватиме про домовленості, контролюватиме процес. Важлива активна участь мешканців, місцевого самоврядування та експертів.
«Коли рішення буде одноосібне, воно не працюватиме. Якщо воно буде суто від влади, може виглядати нав’язливо. Це одвічна проблема: є активісти, але вони не можуть чи не знають, як щось втілити фізично. Є влада, яка має ресурс, але не спілкується з громадою, і є люди зі знаннями, готові допомагати. Треба звести їх і почати роботу».
Світлана Шліпченко
«Якщо ми все кинемо та виїдемо — Ізюма не буде»
Від моменту звільнення Ізюмської громади минуло майже чотири роки. Час не лікує, але дає змогу переосмислити події, навчитися цінувати те, що маєш, берегти й пам’ятати.
11 вересня 2022 року Галина побачила на своїй вулиці БТР із жовто-синім прапором. Перша думка: «Не віриться. Дочекалися ЗСУ!». Побите, розграбоване росіянами місто поволі оживало. На допомогу прийшли волонтери, громадські організації, міжнародні фонди. Відкрилися банки, магазини, запрацював громадський транспорт. Але побут уже ніколи не буде таким, як раніше.
За даними Реєстру пошкодженого та знищеного майна, станом на 19 серпня 2026 року в Ізюмі обстежили 3 613 житлових будинків. Із них росіяни повністю зруйнували 16 багатоповерхівок і 139 приватних садиб. Також пошкоджені 36 комунальних установ: школи, клуби, лікарні тощо.
Без централізованого водопостачання досі залишаються 17 будинків, а без опалення — 42. У міськраді уточнюють: ремонти там недоцільні через значні руйнування. Водночас на теплі оселі сподіваються мешканці інших 140 багатоквартирних будинків.
«Наразі там проводяться гідравлічні випробування та ремонтні роботи. До опалювального періоду готуються 11 стаціонарних газових і три пересувні твердопаливні котельні установки. Закуповується пальне для твердопаливних котелень генераторів резервного живлення. Розробляються проєкти для встановлення 12 додаткових аварійних блочно-модульних котелень і чотирьох когенераційних установок для резервного живлення діючих котелень».
Ольга Шаповалова, керівниця відділу цифрової трансформації та запобігання корупції виконавчого комітету Ізюмської міської ради
2023-й і 2024 роки були відносно спокійними, але торік обстріли й «Шахеди» почастішали. Зараз мало не щодня — руйнування, знову гинуть люди. Та навіть у цих умовах ті, хто пережив окупацію, не поспішають залишати дім, каже Галина. І тут же додає: поки немає серйозніших загроз.
«Ми не можемо відмовитися від спогадів про окупацію, постійно повертаємося до них, із цим нічого не вдієш. Але від чого більшість людей намагається відійти — від образу жертви. Ну, було й було, але ж ми живі. Треба жити далі. Ми зберігаємо нормальність життя: працюють банки, установи, кафе, проводяться заходи в підвалах. Якщо все кинемо та виїдемо — Ізюма не буде. Ми не для того витримали окупацію, відбудували життя, щоб від одного прильоту якоїсь дурної “Бандеролі” зібратися й поїхати, ні».
Галина Іванова
«Я працюю в освіті з 2000 року, багато проводив патріотичних подій, розповідав учням, що треба бути достойними громадянами держави, любити своє місто. Розповідав про Героїв Крут, як українці століттями віддавали життя за нашу країну. Вже близько сотні моїх учнів загинули в цій війні. Зараз найменше, що я можу зробити як учитель, — продовжувати тут працювати, навчати дітей, давати їм потрібні в житті навички, а головне — виховувати свідомих громадян».
Віталій Носачов
