*Це партнерський матеріал
Втрата рідного дому й переїзд до тимчасового прихистку — процес травмуючий, важкий емоційно та логістично. Коли сумки з найважливішим зібрані й вивезені, а рідні стіни вже залишені, люди стикаються з втратою не лише фізичною. Вони втрачають роботу, звичне коло спілкування, соціальні зв’язки, а іноді — близьких.
Це втрата сенсів і багаторічної опори — адже адаптуватися на нових місцях доводиться нерідко з нуля, шукати себе заново в цій невідомості. У прифронтовому Харкові до цього додаються обстріли, повітряні тривоги, перебої з електроенергією.
Тимчасові прихистки для декого стають новим домом на місяці, ба навіть роки: часто люди не мають фінансової змоги рухатися далі, їхній фах втрачає релевантність на новому місці, виникають складнощі з пошуком нової роботи тощо. Вже існуючий біль втрати і страх ще одного переїзду теж даються взнаки.
Так тимчасові шелтери, гуртожитки та інші місця перебування внутрішньо переміщених осіб перетворюються на своєрідні комуни — острівці життя, яке обрало не здаватися, але поки не має розуміння, як тривати далі з тим болем і страхом невизначеності.
Як відповідь на ці виклики у 2025 році стартував проєкт «Посилення стійкості мешканок і мешканців колективних центрів у Харкові», що реалізується ООН Жінки в Україні в партнерстві з ГО «Платформа Єднання». За фінансової підтримки урядів Швеції та Латвії, а також національними комітетами ООН Жінки, команда проєкту розробила багатокомпонентну стратегію з поліпшення становища внутрішньо переміщених осіб у таких тимчасових місцях проживання.
Проєкт працює одразу в кількох напрямках: психологічна та психосоціальна підтримка, кейс-менеджмент, юридичні й соціальні консультації, безпечне перенаправлення постраждалих від насильства, підтримка жінок і родин, залучення мешканців до управління спільним простором і допомога жінкам у здобутті навичок для заробітку.
Перша фаза тривала дев’ять місяців — із жовтня 2025-го до червня 2026 року — і охопила три локації з потенційним охопленням приблизно 800 людей. За цей час 200 людей із 93 родин отримали індивідуальний супровід, 155 людей долучилися до психосоціальних групових форматів, 99 мешканців і мешканок — до груп самоврядування. 115 жінок завершили навчання з фінансової грамотності та самозарадності, 42 долучилися до швейної майстерні, ще 80 людей отримали менторську підтримку.
За цими цифрами — конкретні люди та їхні історії.
«Ми трохи відволікаємося від страшних спогадів»: як психосоціальна підтримка допомагає пережити втрату
До повномасштабної війни Катерина (ім’я змінене) жила у Дворічній Куп’янського району. Це прифронтова громада Харківщини. Після початку повномасштабного вторгнення Катерина вісім днів провела у погребі без можливості вийти назовні. Обстріли ставали дедалі небезпечнішими, люди навколо гинули. Внаслідок бойових дій Катерина зрештою втратила житло: нині її будинок ущент зруйнований.
Катерина втратила дім у Дворічній. Нині вона доєдналася до програми «Посилення стійкості мешканок і мешканців колективних центрів у Харкові» від ГО «Платформа Єднання»
Рішення про евакуацію було вимушеним. Спочатку Катерина разом із сином виїхала до родичів на захід України, а з березня 2023 року оселилася в одному з тимчасових помешкань для переселенців у Харківській області.
Катерина — пенсіонерка. У Дворічній вона працювала санітаркою в лікарні, та нині має обмежені фінансові можливості й сильну психологічну травму після перебування під обстрілами і втрати дому. У своєму віці та становищі вона особливо вразлива до соціальної ізоляції. У 2025 році Катерина долучилася до програми проєкту від ГО «Платформа Єднання», почала відвідувати групові зустрічі та заходи психосоціальної підтримки.
«Ми трохи відволікаємося від страшних спогадів. Це допомагає жити далі», — розповідає вона.
Групи підтримки, про які говорить Катерина — окремий напрям роботи проєкту. Вони створені для вразливих груп переселенців, зокрема літніх людей, із метою організувати безпечний простір, де люди можуть ділитися страхами, переживаннями чи просто прийти послухати — і знати, що вони не самі. Так створюється відчуття спільноти, яка тебе розуміє. Приходить усвідомлення, що ти не ізольований у власній втраті.
Команда проєкту не чекала, що мешканці звернуться самостійно, і виходила до місць проживання людей. Це було важливо й через умови життя у МТП, і через те, що для частини людей звернення по психологічну допомогу може бути складним першим кроком. Усього до групових психосоціальних форматів долучилися 155 людей.
Ольга Аверіна, проєктна директорка від партнерської організації «Платформа Єднання», зазначає: «Психосоціальна підтримка є критично важливою для жінок у колективних центрах, адже вона допомагає відновлювати внутрішню стійкість і відчуття гідності».
Пані Ольга підкреслює, що регулярна робота з мешканками та мешканцями сприяє їхній адаптації до нових умов життя. І справді, учасниці таких груп підтримки відзначають зниження тривожності, покращення емоційного стану та відновлення соціальних зв’язків.
Сьогодні Катерина живе разом із сином. Хоч її дім у Дворічній зруйнований повністю й повернення поки неможливе, жінка поступово відновлює внутрішню рівновагу та відчуття сенсу в тім, щоби рухатися далі, адже життя триває.
Простір, де материнська втома є почутою
Окремо працювали «Жіночі кола» та зустрічі з позитивного батьківства й материнства. Учасниці могли говорити про страх, втому, сімейні конфлікти, особисті кордони чи просто бути присутніми без необхідності розповідати більше, ніж вони готові.
За підсумками проєкту команда відзначила: груповий формат часто ставав менш стигматизуючим способом почати отримувати психосоціальну допомогу, ніж індивідуальне звернення до фахівця.
Для мешканців колективних центрів це має практичний ефект. Коли люди постійно живуть поруч, не маючи можливості усамітнитися, напруга та конфлікти можуть накопичуватися. Спільні зустрічі допомагають відновлювати соціальні зв’язки та створювати середовище, де люди не залишаються сам на сам зі своїм досвідом.
«Я не могла обійняти свою дитину»: історія жінки, яка пережила власний жах і стала опорою для інших
Ще одна бенефіціарка проєкту — Тетяна Сурова. Вона мешкає в одному з тимчасових центрів розміщення в Харкові, що були охоплені програмою проєкту. Тетяна — матір. Під час повномасштабної війни вона пройшла через жах розлуки з донькою, котрій на той момент було 15 років.
Під час повномасштабної війни Тетяна Сурова опинилася в Ківшарівці, а її донька — в Сумській області, без можливості побачитися з матір’ю
«Я була в Ківшарівці, а моя донька — в Сумській області. Я не могла до неї дістатися. Туди не пропускали, а звідти не випускали. Я не могла обійняти свою дитину», — згадує Тетяна.
Її донька лишилася відірваною від матері серед чужих людей. Для неї це була не просто розлука. Це стан постійної тривоги і страху незнання: чи жива дитина, чи вона ціла. Цей страх паралізує, відокремлює тебе від оточення, змушує закриватись і відчувати, що ти з цим жахом — наодинці. Так могло бути з Тетяною, та натомість вона обрала шукати порятунок у спільноті довкола себе.
Коли Тетяна вже опинилася в Харкові, вона почала збирати інших жінок поруч. Вони організували заняття з майстеркласами, аби чимось зайняти руки. Та найважливішим, за її словами, було спілкування.
«Ми навіть ходили разом, робили поробки. Але найважливіше — ми говорили, і від цього ставало легше», — розповідає жінка.
До психологічної підтримки додалася практична допомога. Жінка отримала ваучери, за які придбала павербанки, дитячі іграшки, миючі засоби та одяг.
Такий формат допомоги був окремою частиною роботи проєкту. 69 жінок і дівчат у складних життєвих обставинах отримали сертифікати на невідкладні потреби: засоби гігієни, дитячі товари, ковдри, ліхтарі та павербанки. Для людини, яка живе в умовах невизначеності, можливість самостійно придбати необхідне — не лише матеріальна підтримка. Вона дозволяє бодай частково повернути контроль над власним життям.
Згодом Тетяна стала лідеркою ініціативної групи у своїй громаді. Коли з’явилася можливість отримати мінігрант, вона долучилася до цього процесу, аби покращити умови проживання.
В рамках програми Тетяна Сурова отримала ваучери на купівлю необхідного: павербанків, іграшок, одягу й миючих засобів
«Звісно, ми це робили, щоби зробити умови проживання кращими. Завдяки цьому вдалося відремонтувати простір, облаштувати кухню, покращити побут. Але головне — з’явилося відчуття, що ми можемо впливати», — ділиться Тетяна.
Сьогодні діти Тетяни поруч. Вони вчаться, ростуть, повертаються до життя.
«Мені подобається, як вона вчиться. Вона ходить, вчиться, старається», — говорить матір із тихою гордістю.
Історія Тетяни — уже про інший рівень участі: від людини, яка отримує допомогу, до людини, яка сама впливає на середовище навколо себе.
Саме участь мешканців була другим великим напрямком проєкту. У трьох колективних центрах для переселенців працювали групи самоврядування, до яких долучилися 99 мешканців. Вони визначали, чого бракує у спільному просторі, обговорювали рішення та брали участь у їх реалізації.
Загалом удалося втілити шість ініціатив. У результаті з’явилися навчальні та дитячі кімнати, місця для віддаленої роботи, бібліотеки, простори для зборів і спільного дозвілля. Засновники проєкту в такому підході відзначають важливість повернення суб’єктності: люди не просто користуються простором, який для них хтось облаштував, а самі визначають, що потрібно змінити.
«Триматися: заради тих, хто поруч!»
Історія Тетяни Наумової — ще один приклад, наскільки різними можуть бути потреби людей, які живуть у місцях тимчасового проживання.
«Я виїжджала з Лисичанська з чоловіком. Це був 2022 рік, тільки все почалося. Нас вивозили волонтери», — розповідає Тетяна.
Спочатку був Дніпро. Потім — Львів.
«У Львові нас селили лише на тиждень-півтора. Це було тимчасово, і потрібно було рухатися далі», — ділиться жінка.
Зараз Тетяна живе в Харкові з чоловіком і маленькою донькою, яка народилась у січні 2026 року. Чоловік має травму після переламу стегнової кістки, тож не може самостійно пересуватися. Він не працює, і Тетяна також не може вийти на роботу: на ній догляд за чоловіком і немовлям.
У цій ситуації навіть звичайні дитячі речі стають серйозною статтею витрат. Тетяна, яка до повномасштабної війни вела домашнє господарство і створювала в хаті затишок, нині стикнулася з необхідністю нести відповідальність за всю родину. Кожен день для неї зараз — це історія витримки, що проростає з любові до тих, кого вона доглядає. У межах проєкту Тетяна отримала ваучери гуманітарної підтримки.
Ваучери дозволили мешканкам тимчасових пунктів проживання закупити необхідні речі повсякденного вжитку. На фото ліворуч — Тетяна Наумова і Тетяна Сурова
«Я купувала все дитяче: памперси, речі… У мене дитині ще й місяця не було тоді», — розповідає вона.
Економічний напрям проєкту, однак, не обмежувався матеріальною допомогою. Команда виходила з того, що для багатьох жінок у тимчасових центрах помешкання стандартна модель «знайти повну зайнятість» просто не працює.
Серед учасниць багато жінок старшого віку, людей із тривалими перервами в роботі, хто доглядає за родичами. Деякі невпевнено користуються цифровими інструментами. У постопитуванні економічного компонента 84% респондентів становили жінки, 90% мали статус ВПО, 52% були віком 45–54 роки, а 36% — 65 років і старші.
Тому роботу починали не з пошуку вакансії. Учасницям допомагали відновити впевненість у власних силах, складати резюме, готуватися до співбесід, користуватися банківськими послугами та розпізнавати шахрайство. Ідея в тім, аби не просто дати можливість «тут і зараз», а підґрунтя, щоби впевненіше будувати своє життя й надалі.
115 жінок завершили навчання з фінансової грамотності та практичних навичок самозарадності, ще 80 людей долучилися до кар’єрного наставництва.
Окремим напрямом стала соціальна швейна майстерня. У ній 42 жінки навчилися ремонтувати й шити одяг і текстильні вироби. Майстерня працювала безпосередньо в місцях проживання, тож учасницям не потрібно було витрачати час і гроші на дорогу чи наражатися на додаткові ризики під час повітряних тривог.
Результати опитування показали, що для учасниць цей напрям дав не лише нові навички. 78% респондентів стали впевненішими у пошуку роботи або проходженні співбесіди, 86% створили чи покращили резюме, а 58% активізувалися на ринку праці.
Водночас команда проєкту не говорить, що після навчання всі учасниці знайшли роботу. За результатами опитування, половина респондентів мала хоча б одну форму роботи або доходу: офіційну чи тимчасову роботу, підробіток або самозайнятість.
Це важливе уточнення: економічна стійкість у таких умовах може починатися не з повноцінної роботи, а з невеликого підробітку, першого замовлення чи можливості працювати вдома.
Від допомоги — до можливості самостійно діяти
Допомога мешканцям і мешканкам подібних місць тимчасового проживання може виглядати по-різному. Гуманітарна допомога й закриття базових потреб — лише верхівка айсберга. Так, для когось це може бути найкритичнішою потребою, тією самою точкою вразливості, яка не дає рухатися далі.
Однак важливо розуміти, що цю гуманітарну допомогу отримують живі люди: зі своїми почуттями, страхом ізольованості й невідомості, зі своїми травматичними історіями, що потребують простору бути почутими.
Саме тому проєкт «Посилення стійкості мешканок і мешканців колективних центрів у Харківській області» не обмежувався одним видом допомоги. Його модель будувалася послідовно: спочатку безпека й стабілізація, потім участь у житті спільноти, а далі — практичні навички та можливості для отримання доходу.
За висновками команди, окремої послуги людині майже ніколи не достатньо. Важко шукати роботу, коли людина перебуває у стані постійного страху. Важко брати участь у житті спільноти, якщо немає документів або грошей на базові потреби. І складно говорити про стійкість, якщо людина не відчуває, що її чують.
Тому результатом проєкту стали не лише проведені зустрічі, консультації чи облаштовані приміщення. Йдеться про поступове повернення людям можливості самим ухвалювати рішення: відновити документи, звернутися за потрібною послугою, поговорити з психологом, запропонувати зміни у своєму місці проживання, навчитися нової справи чи спробувати знайти роботу.
Перша фаза проєкту завершилася у червні 2026 року. Водночас потреба в такій підтримці в Харкові залишається: місця тимчасового проживання продовжують бути домом для людей, які не можуть повернутися до своїх громад. До міста прибувають нові родини, а ті, хто живе тут давно, стикаються з виснаженням, самотністю, проблемами зі здоров’ям та роботою.
Наступна фаза передбачає збереження перевірених напрямів і розширення роботи ще на два-три місця тимчасового проживання з високими потребами. Серед пріоритетів — психологічна підтримка, допомога родинам, безпечне реагування на насильство, жіноче лідерство, самоврядування та практична економічна підтримка.
Сама по собі історія втрати дому й вимушеного переїзду під час війни є вкрай болючою для десятків тисяч людей у всій країні. Травма потребує уваги. Потребує простору, безпечного оточення й комплексної допомоги, аби вивести людину з того «лімбу», в якому вона опиняється, уже залишивши позаду все, що колись тримало, і ще не з’ясувавши, де віднайти нові сенси.
Для мешканців таких «комун» для переселенців у гуртожитках чи модульних містечках стійкість починається не з абстрактного «повернення до нормального життя». Часто це значно менші кроки: уперше за довгий час поговорити з кимось про те, що сталося; отримати документи; купити дитині необхідне; облаштувати спільну кімнату; навчитися нової навички, повірити в себе й наважитися шукати роботу.
Саме з таких кроків і складається можливість почати життя заново — навіть тоді, коли повернутися до попереднього вже неможливо.
