Максим Мовчан у медицині — майже все життя. Народився в родині лікарів у Куп’янську, закінчив місцеве медичне училище, а після навчання в Харкові повернувся додому лікувати людей. Понад 20 років він працює на швидкій, а з 2018-го очолює Куп’янське відділення Центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф.
Нині медик живе в Шевченковому, за 50 кілометрів від рідного міста, знищеного росіянами. Попри загрозу ударів ворожих дронів і снарядів, він сідає в машину та разом із колегами їде на виклики.
Ми поговорили з Максимом про роботу в окупації й у звільненому Куп’янську, евакуацію з міста через повторний наступ ворога та як медику екстренки працюється зараз.
Про роботу й життя в окупованому Куп’янську
Наше відділення працювало в окупації. Вона сталася миттєво. Ніхто не говорив про евакуацію. У нас працювали хлопці, які служили медиками в АТО: вони виїхали в перші дні. Були люди, які виїжджали й пізніше.
Під час окупації швидка залишалася однією з небагатьох служб, які не припинили працювати. Викликів було багато, хоча зв’язок постійно зникав. Люди шукали будь-яку можливість повідомити, що комусь потрібна допомога. Іноді приходили до підстанції пішки, просили сусідів передати інформацію або знаходили спосіб додзвонитися. Ми намагалися реагувати на кожен виклик, якщо це було можливо.
Кілька місяців не було світла, газу, води, інтернету, телебачення. Це мені нагадало радянське дитинство: люди стали спілкуватися, сидіти біля під’їздів.
Саме відділення розташоване в географічному центрі Куп’янська. Ми встигали в будь-який кінець міста приблизно за десять хвилин. А такі райони, як Цукрозавод на лівому березі річки Оскіл і мікрорайон Ювілейний, що на виїзд до Харкова, — далеченько. Туди вранці машина виїжджала, там і стояла.
Люди не розуміли, який зараз стан: іде жіночка на ринок, спустилася зі свого поверху, бачить — машина стоїть: «А поміряйте мені тиск. У вас немає якоїсь таблетки?».
За декілька тижнів я проаналізував, що суттєвих екстрених звернень немає, а паливо витрачаємо. Тому всі машини залишалися на місці базування. Кому дійсно потрібна допомога, присилав когось. Люди приїжджали на велосипедах, прибігали пішки. Бувало навіть, що приїжджали російські солдати з блокпостів, які оточували Куп’янськ. До них підійшли люди в селі й сказали, що якомусь дідусю чи бабусі потрібна допомога.
«Вивіз родину, а сам повернувся працювати до міста»
Найбільш небезпечно стало у вересні 2022 року, коли звільнили Куп’янськ. Місто опинилося під постійними обстрілами: рашики відійшли на лівий берег і били «Градами», «Штормами», «Смерчами» з артилерії й танків. Тоді я вивіз сім’ю до Шевченкового — там ще було тихо.
Я залишався в Куп’янську до жовтня. Мій будинок біля річки. З лівого берега по тобі стріляють росіяни, з правого — працюють наші. Нерви не витримували, треба було виїхати. Але на роботу вертався: спершу на попутках, а з блокпосту довозили військові. Як завідувач я працював щодня: вранці приїхав, увечері поїхав.
Люди залишалися. Вони продовжували хворіти: антисанітарія, води, газу, електрики нема. От і викликають екстрену медичну допомогу, бо більше нікуди звернутися. ДСНС, поліція, адміністрація виїхали. Лікарню розбили, персонал і все господарство вивезли. Сімейні лікарі з поліклініки ще якийсь час залишалися, але стало небезпечно проводити прийом і збирати людей у черги під обстрілами.
У нас був окремий пункт базування, де облаштували сховище: перенесли речі, розкладушки, Starlink, генератор. На той час майже всі співробітники переїхали: хто в Шевченкове, хто в Харків. Бригади чергували змінами, раз на три доби.
За кожною бригадою закріплена машина з усім обладнанням. Були поранені й серед наших співробітників. Одного разу бригада виїхала на виклик. Чекаємо — довго не повертаються, зв’язку з ними немає. Поїхали шукати. Виявилося: машина розбита FPV-дроном, хлопці ховаються вже забинтовані.
Коли місцеві почали балакати, що на північних околицях Куп’янська бачили рашиків, які ходять по хатах, тоді почали потихеньку перевозити речі й дороговартісне обладнання в Шевченкове. Неодноразово біля нашого відділення прилітали міни, били нам машини. Повністю відділення релокувалося в серпні 2025 року.
До війни та під час окупації нас було приблизно півтори сотні. А зараз у відділенні залишилося 40 працівників. Дівчат — менше половини. Із 11 бригад залишилося шість. Раніше ми надавали допомогу майже у всьому районі: це Куп’янськ, Дворічна, Шевченкове, Ківшарівка й села біля неї. Наш співробітник досі на лівому березі живе: обладнав пункт надання допомоги в підвалі, рятує поранених, сприяє евакуації через річку. У Великому Бурлуку — своє відділення екстреної меддопомоги.
«У лобове скло машини влетів дрон»
Ми переїхали після того, як поранили бригаду в Куп’янську. Вони поверталися на пункт базування, коли в лобове скло влетів дрон. Було темно. Хлопці забинтувалися, добігли до відділення. У парамедика були зламана рука й поранення склом. У екстреного медичного техніка — уламкові поранення. Бригада, яка була у відділенні, їх вивезла.
А наступного дня на блокпосту в Грушівці військові нас уже не пустили в місто: на трасі йшли стрілецькі бої. Тож ми приїжджали до блокпоста, якщо військові з Куп’янська чи з села поблизу привозили поранених цивільних або на евакуацію людей. Потім і там стало небезпечно, тому доїжджали до границі старого Куп’янського району, де лишилася стела «Куп’янський рай».
Про роботу бригади і скарги людей
Оскільки людей зараз у нас небагато, я працюю на пів ставки виїзним лікарем і на пів ставки завідувачем відділення: займаюся адміністративною роботою.
Зазвичай бригада заступає чергувати раз на три доби. У бригадах — по двоє людей: парамедик або лікар і екстрений медичний технік. Усі мають бронежилет і каску. Це залишилося в нас ще з Куп’янська. Минулі весну, літо й осінь я не вилазив із броніка. Каска ще так: як на вулицю виходиш. Незручно, спекотно, особливо влітку. А що робити? Зате безпечно, від уламків захищає.
До речі, в усіх випадках, коли наші потрапляли під атаки, страждали тільки руки, обличчя, ноги. А те, що прикривав бронік, — ціле.
У мирний час машина могла чергувати будь-де, де закінчився минулий виклик. Зараз чекаємо виклику на пункті базування. У Шевченковому кругом поля, садки — відкрита місцевість для FPV-шек. Якщо бачимо на екрані, що дрон десь поблизу, вмикаємо РЕБ, і можна їхати далі. До речі, РЕБ урятував старшого парамедика відділення в Грушівці. Дрон не долетів до машини, впав. Так би поранило сильніше.
Ми намагаємося витримувати стандарти: на критичні виклики — до десяти хвилин, на екстрені — до 20. Але ситуації різні бувають, особливо в населених пунктах ближче до лінії бойового зіткнення. Там майже немає дороги, покриття не ремонтували з початку війни. Плюс усе позаростало: зарості нависають над дорогою такими арками, що іноді лише легковик може проїхати. Буває, екстрений медичний технік відхиляє гілки зі свого боку, я — зі свого. Іноді виходимо з машини, ламаємо їх, аби машина просунулася.
Ями глибокі, після дощу взагалі не проїхати: грязюка, болото. Якщо машина застрягне, витягнути її майже неможливо. Коли сухо, можна рухатися полем: накатають доріжку, кращу за асфальт. Якщо є загроза обстрілів, ми зупиняємося й ховаємося. Звісно, це збільшує час доїзду. Буває, диспетчерська дала виклик на машину, а бригада не може навіть виїхати.
Безпосередньо на місці бригада комунікує з тими, хто є: військовими, поліцією, ДСНС. У них ті ж інструкції: якщо небезпечно — бережемося. Також нас попереджає диспетчерка. Вона моніторить, чи летять зараз КАБи чи ракети. Якщо диспетчер дає виклик у небезпечний район, попереджають, аби ми пересідали в броньовану машину. Наші машини обладнані GPS. Якщо працює зв’язок, диспетчер бачить, де ми. І ми його попереджаємо, якщо довелося зупинитися та, наприклад, ховатися під деревом.
У середньому за день буває два-чотири виклики на одну бригаду. Бувало, у мене зовсім викликів не було на зміні. А найбільше — шість. Зараз більшість випадків так чи інакше пов’язана з війною. Не обов’язково це поранення. Наприклад, поруч із будинком стався приліт — у людини підскочив тиск, запекло серце. Це теж викликано війною.
Але тиждень на тиждень не схожий. Якщо немає прильотів — є звичайні хвороби. Загострюються хронічні, їхня течія може змінюватися. Багато психічно-психологічних аспектів. Коли людині страшно, у неї може боліти живіт, голова.
Буває й таке: приїжджаєш до людини напідпитку, намагаєшся зрозуміти причину виклику. Є багато випадків, коли алкоголь маскує ускладнення хронічної хвороби чи травми. Опитуємо людину, а вона пояснити не може, оточуючі теж. Можуть і агресивно ставитися. Але з нами працюють психологи, ми проходимо курси зі спілкування в таких випадках. Наш керівник Віктор Федорович Забашта піклується про ментальне здоров’я співробітників.
Пацієнтів веземо переважно до Харкова. У Куп’янському районі не лишилося стаціонарів, куди доставляти. Шевченківська центральна районна зазнала уражень.
Що дратує лікаря екстренки
Я не можу зрозуміти людей, що досі не осягнули, в якій реальності знаходяться. Що неможливо забезпечити базові потреби, до яких вони звикли, аби приїхали та зробили їм газ, воду, електрику, щоби медицина під поріг приїхала та обстежила тут і зараз.
Є такі місця й такі періоди, коли неможливо це зробити. А вони думають, що їх кинули, про них забули. Ні, пропонують же виїхати. Чому хтось повинен ризикувати життям заради вас, якщо за 20 кілометрів безпечніше?
Можна і людей зрозуміти: потрібно все розпродати, роздати або кинути й виїхати. Іноді думаю: якби нас тут не було, можливо, люди вже виїхали б. А так вони бачать: медики ще працюють — значить, не все втрачено, тож сидимо. Можливо, саме це їх і тримає.
У голову людині не залізеш. Хоча іноді виходиш і думаєш: «Де ти в Бога взявся?». Тут дзищить, там свистить, вибухає. Пропонуєш виїхати, а люди відповідають: «Ні. На кого я все це залишу? У мене собачки, котики, курочки». Можливо, ми для них, як для мене люди в помаранчевих жилетах. Якщо бачу людей, які косять траву, вивозять сміття, розгрібають наслідки прильотів, — отже, є цивілізація.
Ще бракує сумлінності, критичного мислення та розуміння в людей, що екстрена медична допомога — екстрена служба, а не поліклініка на колесах. Іноді на викликах проводимо просвітницьку роботу: ми не будемо робити те, що призначили ваші лікарі.
Буває, хтось викликає швидку, бо в лікаря вихідний. Або в когось через тривогу трохи піднявся тиск. Тригерить, коли люди не розуміють, що це може коштувати комусь життя. Не дай бог, станеться приліт, і для когось дійсно постане питання життя та смерті, а в цей час бригада буде в якомусь селі розказувати, яку таблеточку випити.
Ми можемо оглянути пацієнта, послухати дихання стетоскопом, виміряти артеріальний тиск, пульс, рівень сатурації, зняти кардіограму, визначити рівень глюкози в крові. Також залишилися експрес-тести на COVID. Перед тим, як везти людину в звичайну лікарню, корисно визначити, чи вона потенційно інфекційна.
У нас є дефібрилятор, апарат для штучної вентиляції легень, портативний апарат УЗД. Можемо виконати FAST-протокол для виявлення вільної рідини й повітря в черевній порожнині чи грудній клітці. Ми бачимо на планшеті зображення, чи є крововилив чи пневмоторакс, якщо людина отримала травми в ДТП або вибухові поранення. Проблем із забезпеченням немає. Ми постійно на зв’язку з керівником Центру екстреної меддопомоги та медицини катастроф Віктором Забаштою. Маємо все, аби довезти людину до лікарні живою.
«Уже вся мапа в голові»
У Куп’янському районі працюємо понад десять років. Усі знають ці місця: рибаки, мисливці, хтось за грибами чи на прогулянки їздив у вільний від роботи час. У когось родичі по селах живуть. Тож уся мапа вже в голові. Село ж нікуди не перестрибує. Змінюються тільки назви вулиць. Оце трохи вносить розлад у голову.
Але в екстреного медичного техніка є зошит, де намальовані плани всіх сіл, підписані вулиці старими й новими назвами, звідки починається відлік будинків. Ви звертали увагу на парні й непарні номери. Вони по два боки, аби людина знала: вона на початку вулиці чи в кінці. Якщо праворуч непарні, а ліворуч — парні, значить, ти рухаєшся від великих чисел до малих.
Бувають винятки: наприклад, село Подоли на лівому березі річки Оскіл, у бік Ківшарівки. Я жартував: таке враження, ніби номери будинків написали на папірцях і кинули їх на карту. Де вони впали, там і пронумерували будинки. Там дуже складно шукати адреси.
Іноді розпитуємо місцевих. Люди, які викликали, зустрічають. Буває, можуть провести до місця військові чи поліція, якщо виклик був через них.
Про випадок, який найкраще показує, що зараз відбувається на Куп’янщині
Пам’ятаю, надійшов виклик: люди їхали з села з-під Куп’янська в Шевченкове, їхню машину наздогнав FPV-дрон. Поранило водія. Його дружина була поруч, не постраждала. Машина стояла на польовій дорозі з потрощеними шибками. Наші військові скинули їм з FPV-дрона бинти, знеболювальне й воду. Жінка намагалася допомогти чоловікові. У нього було поранення спини й сідниці.
Ми довго шукали їх, бо зв’язку не було. Виїхали двоє парамедиків, я та екстрений медичний технік. Дорогою підібрали місцевого жителя, до якого змогла дружина додзвонитися. Це він зателефонував на лінію 103. Чоловік показував нам дорогу.
Коли приїхали на місце, забрали тільки пораненого. Ми приїхали на гуманітарній машині, яку нам подарували. Місця в ній небагато. Сказав дівчатам-парамедикам везти пораненого в лікарню, а ми з провідником залишилися з жінкою, собачкою та речами. Подружжя брало з собою генератор, аби відремонтувати й заправити в Шевченковому. Тобто вони навіть не думали евакуйовуватися звідти.
Не знаю, скільки кілометрів ми йшли полями до Новомиколаївки. Тоді хапнув добряче адреналіну. Пригадую: волосся стоїть дибки під каскою, виють FPV-ішки (незрозуміло, чиї), вдалині гупає, чутно виходи, як наші хлопці працюють. А ми чимчикуємо полем із торбами та сподіваємося, що назустріч приїде машина, яку вислали дівчата. Була весна, дорога накатана. Картина: з одного боку стоїть згоріла машина, інша — лежить догори колесами. У землі стирчить уламок дрона.
Про ситуацію в Шевченковому
Коли тільки переїхали, різниця одразу відчулася: було тихіше, безпечніше. Якщо в Куп’янську щодня чули свист снарядів, постійні артилерійські обстріли, тут цього не було. КАБи прилітали, але не так часто. Здавалося, можна трохи розслабитися: плечі опустилися, зморшки розправилися, стало легше дихати.
Зараз Шевченкове дедалі більше нагадує Куп’янськ. Артилерії, звісно, немає, проте літають КАБи, «Молнії», «Ланцети», FPV-дрони долітають до центру селища. Чуєш, як вони роєм дзижчать, ховаєшся. Ще з Куп’янська навчений дивитись місця для сховку, якщо щось буде падати: якісь западинки, рівчаки. У Шевченковому спершу з цим було складніше, бо воно на рівній місцевості.
Бувають перебої зі світлом і водою. Десь прилетить — рвуться проводи, труби. Люди активніше думають про виїзд. Хтось збирає речі після першого ж прильоту неподалік, а хтось, як і в Куп’янську, залишається до останнього. Адміністрація встановила бетонні укриття, позначила наліпками відкриті підвали. Попри евакуацію, в Шевченковому залишається багато людей. Працюють ринок, пошта. Поки що, дякувати Богу й нашим військовим, усе працює.
«Наша професія не залишає випадкових людей»
У Куп’янську так сталося, що з усіх цивільних служб екстренка вийшла з міста останньою. У нас ставлення до небезпеки трохи інакше. Немає води — не кінець життя, якщо не полагодять. А коли людині відірвало ногу чи просто кров тече, то як не приїдемо ми — життя закінчиться. Ми якраз їдемо туди, де небезпечно, аби надати допомогу, якщо це дозволить безпекова ситуація.
Наша професія не залишає випадкових людей. Коли приходить нова людина, ми чесно пояснюємо, що це складна робота. Людина каже, що все зможе, сорочку на собі рве. А потім дивишся — не її це. І кажеш: «Якщо не тягнеш, тобі важко — краще піди. У цьому немає нічого соромного».
Плюс теперішні умови згуртовують колектив. Ти залежиш від напарника. Ви їдете туди, де може статися будь-що. Зараз ти надаєш допомогу, а потім її можуть надавати вже тобі. Без довіри, дружби складно працювати.
Чому залишилася лише третина колективу: хтось не витримав, хтось виїхав, хтось обрав інше життя, комусь важливіший високий заробіток. У нас така робота, що великих грошей не заробиш. Підвищені виплати є, але додаткові гроші — ні. Пацієнти можуть сказати велике людське спасибі, на знак подяки дати банку молока чи меду, відрізати шматок сала чи дати десяток яєць. Тому залишаються тільки ті, хто повернутий на цій професії. Звісно, бувають негаразди. Але ми дійсно як сім’я.
«Ми керуємося здоровим глуздом. Ніхто не буде лізти в саме пекло»
До лінії бойового зіткнення нас уже ніхто не викликає. По-перше, там немає зв’язку. Якщо місцевим потрібна швидка, вони іноді звертаються до військових. У них є Starlink, вони можуть передати виклик через 112. Усі звернення проходять через диспетчерську, там також перевіряють, звідки надійшов виклик і чи є там взагалі люди.
Наприклад, був виклик, через який бригада потрапила під удар FPV-дрона. Це було ще в Куп’янську. Надійшло повідомлення російською мовою: лежить людина посеред вулиці на півночі місця. Виклик одразу видався дивним. Не виключаю, що це могли бути росіяни або хтось спеціально навів бригаду.
На лівий берег Оскола вже не переїдеш, можна тільки перепливати чи переходити вбрід. Правобережжя покриваємо частково. Ми керуємося здоровим глуздом, ніхто не лізтиме в саме пекло. Якщо попереду все вибухає, бігають «зелені чоловічки» — нам туди не треба, навіть коли там поранений. Як поїдемо, будемо поруч лежати й нікому не допоможемо. Так само на місцях прильотів: коли є небезпека повторного удару, ховаємося та чекаємо, поки стане безпечніше. Усі служби стежать за сканерами.
Як Максим відпочиває від роботи
Нас на курсах учили, але я й раніше це розумів: потрібно зосереджувати мозок на базових речах. Приготувати їжу, підмести подвір’я, спостерігати, як розквітли кущі троянд, назбирати черешні. Приходиш додому, сідаєш вечеряти з родиною — вже легше. Зараз із родиною спілкуєшся по мобільному зв’язку: діти з дружиною виїхали з Шевченкового на Київщину. У селищі хоч і працює дві школи, але навчання було онлайн. Плюс стало небезпечніше. Батьків теж відправив.
Я винаймаю будинок у приватному секторі. Є можливість песика випустити, у мене французький бульдог. Це собака за моїм характером: він спить і ходить, як я. Назвали Стіч — як героя мультика, цуценятком був дуже схожий. Ще люблю погортати веселі рилзи, подивитися фільми. У молодості дивився страшилки, зараз — ні: реальність набагато цікавіша. Такі фільми вже не лякають, а веселять.
«Війна дуже добре розкриває людей»
Я не помітив у собі кардинальних змін. Хіба що почав більше по-філософськи ставитися до життя. Можливо, став фаталістом. Найбільше змінилося моє ставлення до людей. Початок повномасштабної війни, окупація та звільнення міста показали людей з іншого боку. Декого — з найгіршого. А дехто, навпаки, вчиняв так, як я навіть не очікував. Напевно, це і є головне, що я зрозумів: війна дуже добре розкриває людей.
