Ми багато знаємо, як бурхливо вирувало літературне життя Харкова. А як щодо області? Харківщина відіграла визначальну роль в історії української літератури. Наш регіон — не просто тло, а визначальне середовище для нових жанрів та ідей. Тут народилися, надихалися і творили всесвітньо відомі поети й письменники.
Поза межами міста область наповнена знаковими локаціями: вони стали колисками для філософської байки, реалістичної прози, побутових замальовок, мемуарів, романтичної та воєнної лірики. Нумо, мандруймо літературною Харківщиною разом!
Поблизу селищ Покотилівка й Качарівка Харківського району знаходиться одна з найвідоміших місцин Слобожанщини, пам'ятка національного значення. Уперше вона згадується в Іпатіївському літописі під 1185 роком. Тут проходили війська князя Ігоря Святославича Новгород-Сіверського під час походу проти половців. Ця місцина є також у героїчній поемі «Слові о полку Ігоревім» — чи пам'ятаєте, яка саме?
Військо Ігоря Святославича в тому поході зазнали поразки, сам князь був поранений і потрапив у полон до половців. Втікши, князь 11 днів на коні та пішки добирався від половецьких веж до Донецького городища. Оскільки це було перше руське місто, якого досяг князь — можемо припустити, що десь саме тут проходили кордони Давньої Русі.
Мандрівний український філософ Григорій Сковорода народився на Полтавщині. Казав, що це його мати, а от Харківщина — тітка рідна. Та любив її надзвичайно: мандрував нею, бував у Гусинці, у Великому Бурлуці, у Валках, в Ізюмі, Куп'янську, Липцях, у Моначинівці, в Охтирці, вчителював, працював і залишив цей світ саме на Слобожанщині. Біля селища Бабаї є джерело, назване на честь філософа, і «стежка Сковороди». Саме тут він написав 30 прозових творів. Вони увійшли в збірку, яка має назву:
Сковорода заклав основи для розвитку української байки як самостійного жанру. Філософ любив байки, бо вони узагальнювали спостереження над життям. Через них він висловлював погляди в алегоричній формі, розмірковував про добро і зло. Біля джерела, на стежках у лісі біля Бабаїв і були задумані більшість із «Байок Харківських»: про сутність життя, про пізнання і виховання людини.
Дерев'яні дощечки із нібито стародавніми рунічними письменами знайшов у 1919 році полковник Федір (Алі) Ізенбек у розграбованій поміщицькій садибі в селі Великий Бурлук на Харківщині. Усього було 72 дощечки з текстом, що містить історії, розповіді про богів, героїв і міфічних істот. А який це трактат?
Знайдені дощечки полковник Ізенбек вивіз до Брюсселя. Під час Другої світової війни вони зникли, залишилася лише частина переписів із дощечок, зроблених Юрієм Миролюбовим. Він, ймовірно, і є автором «Велесової книги». Сучасні дослідники вважають «Велесову книгу» не старожитністю, а літературним фальсифікатом ХХ сторіччя, утім, талановито написаним. Цей художній твір містить цікаві елементи й деталі давньослов'янського фольклору. Там ми знаходимо міфи про створення світу, про походження слов'янських племен, про богів Дажбога і Сварога, про заснування Києва, про місцеві народи та їхні традиції.
Цей визначний митець не був письменником, та йому належить найзначніший літературний твір, присвячений Чугуєву: автобіографічна книга «Далеке близьке». Автор мав неабиякий літературний дар, безмежно любив Україну. Хто б це міг бути?
У 1844 році в Чугуєві народився великий художник Ілля Рєпін, що походив із козацького роду. У цьому місті пройшли його дитинство і юність, формувався характер і талант. Художник описує ранні роки в мальовничому передмісті Чугуєва, береги Сіверського Дінця, історичні райони міста — Осинівку та Калмицьку слободу, життя військових, ділиться спогадами про батьків, вчителів і товаришів. Історія України, побут народу, її природа дали Рєпіну перші життєві враження і завжди хвилювали його мистецьку уяву. Тут запозичив він матеріал для багатьох своїх всесвітньо відомих творів. Українська тематика проходить через творчість Рєпіна, від напів дитячої акварелі «Бандурист» до останньої в житті художника картини «Гопак».
Поет харківської школи романтиків, випускник Харківського університету Михайло Петренко написав текст пісні, яку полюбили й українці, й інші народи. Наразі відомі 24 її переклади мовами світу. Цю пісню вважають народною, вона лунала в космосі, у кіно, її співають сучасні виконавці. Яку саме, знаєте?
Уперше вірш Михайла Петренка «Дивлюся на небо та й думку гадаю…» з'явився в поетичному альманасі «Сніп» у 1841 році. Вірш став популярним, а згодом, покладений на музику Людмилою Александровою, здобув славу як пісня. У 1962 році в польоті на кораблі «Восток-4» космонавт українського походження Павло Попович заспівав «Дивлюсь я на небо…» під час сеансу радіозв'язку для Сергія Корольова. Це була перша пісня, що пролунала у космосі: українська пісня звучала на весь Всесвіт.
Ця українська поетеса й письменниця родом із села Черемушна Валківського району. У її сім років мандрівний грек-ченець напророкував, що вона «зробиться писателькою». Перші вірші дівчина складала подумки, бо не вміла читати й писати — а в літературне життя її ввів історик Дмитро Багалій. Назвете її ім'я?
Марія Вольвач (псевдо Маруся Вольвачівна) прожила складне, сповнене важкої праці та пригод, творчості й цікавих зустрічей життя. Вона писала ліричні вірші, поеми, драми про долю жінки, збирала автентичні пісні і колядки, народні оповідки, бувальщини з дотепними виразами. У рідній Черемушній керувала таємним гуртком інтелігенції сусідніх сіл. Цікаві її «Спомини української селянки» — теплий опис звичаїв Слобожанщини, побуту, повсякденного життя селянства.
У книзі «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію» Майк Йогансен описує цю дивовижну землю, її зачаровані ночі, луки й пагорби, сосни й пісок, запахи сіна і яблук. А чи ви знаєте, де були ці мальовничі землі?
Автор визнає наприкінці книги, що весь роман був книгою пейзажу. Отже, Слобожанська Швейцарія — неофіційна назва місцевості південніше від Харкова біля міста Зміїва, найменована так через красу краєвидів. Її неймовірні контури — це Гомільшанські ліси, селище Коропів Хутір, пагорби берега річки Сіверський Донець, Козача гора.
Талановитий вчений родом із селища Південного Харківського району Юрій Кнорозов збагатив світову науку: він знайшов ключі до розшифровки писемності однієї зі старовинних цивілізацій. До нього було чимало спроб розгадати її тексти й кодекси, але саме наш земляк розшифрував:
Юрій Кнорозов досліджував кочові етноси, вивчав давньоєгипетську і японську мови, але найбільше його цікавила писемність майя. Їхнє письмо вважалося нерозв'язним, та харків'янин вирішив: «Що створено одним розумом, не може не бути розгадано іншим». Дивовижно, що він розшифрував книги майя, жодного разу не відвідавши Мексику. Завдяки Кнорозову світ дізнався про історію легендарного народу, його царів і жерців, побут і звичаї, астрономічні спостереження та загадковий календар.
Зірка французького кіно написала захоплюючу та водночас сумну книгу «Харківський бузок» — історію життя своєї матері, уродженки Харкова. А чи знаєте, яка це акторка?
Мілен Демонжо — популярна акторка, зірка фільмів Салемські відьми», «Три мушкетери», «Фантомас», знялася у понад 60 фільмах і написала чотири книги. І одна з них — книга спогадів про матір, про дивовижну долю уродженки Харкова Клавдії Трубникової «Харківський бузок». Книга ця — про щиру любов до рідної землі, про вир революції та війни, про мандри, про долю, схожу на пригодницький роман. Для Клавдії Трубникової символом втраченого рідного краю став квітучий бузок. Книга Милен Демонжо мала величезний успіх. Сама ж акторка була почесною президенткою кінофестивалю «Харківський бузок» у Харкові, названого на честь її книги.
Як вишивали на Слобожанщині: чи вгадаєте особливості? Пройдіть тест!
