Це партнерський матеріал
Зізнайтеся, мріяли в дитинстві вчителювати? Розсаджені в ряд іграшки, саморобна указка та передчуття великої магії… У шість років гра у школу відчувалася як абсолютна суперсила. Біля імпровізованої дошки нас захоплювала роль лідера, прагнення бачити, як наші «учні» слухають нас, здатність впливати на світ. Вчителювання стояло в одному ряді з підкоренням космосу чи порятунком життів — це була професія-мрія, заснована на щирій вірі у всемогутність вчителя і бажанні ділитися знаннями.
Але десь на шляху дорослішання цей захват зникає. Сьогодні за новинами про «дефіцит фахівців» та «старіння кадрів» стоїть особистіше питання — що стає з дитячою мрією, коли вона входить у доросле життя?
«Я, швидше за все, піду в школу… але подивлюся, як буде»
Саме так під час розмов із випускниками педагогічних спеціальностей найчастіше звучить відповідь на питання про майбутнє. Не відмова, але й не впевненість. Радше готовність спробувати і можливість відступити.
Дослідження «Можливості та потенціал вчительської професії», проведене ГО «Навчай для України», це підтверджує: більшість майбутніх педагогів справді планують працювати в школі, але повністю впевнені у цьому лише близько чверті. Решта — це або ті, хто має сумніви, або ті, для кого школа є лише тимчасовою зупинкою.
Адже згодом до мрій додається тверезий погляд на життя. Рівень доходу в освіті визначає не лише побутовий комфорт, а й відчуття цінності професії. Альтруїзм — це скінченний ресурс. Тож коли немає матеріальної стабільності, образ вчителя-лідера тьмяніє, починає сприйматися як іспит на витривалість, де віддавати доводиться значно більше, ніж отримувати.
Водночас молоді люди говорять про роботу відчутно інакше, ніж попередні покоління. Стаж і статус звучать рідко. Натомість з’являється слово «щастя» — як важливий критерій, за яким оцінюють майбутнє. Саме його назвали мірилом успіху ⅔ із понад 700 опитаних молодих людей.
На цьому тлі школа виглядає неоднозначно. Від учителя очікують багато — не лише викладати, а й організовувати події, вирішувати конфлікти, заповнювати звіти. Головною причиною, яка утримує людей у професії, є самі діти.
У глибинних інтерв’ю зі студентами та студентками професія вчителя постає інакше, ніж у дитячих уявленнях про вчительство — не як роль впливу, а як рішення з високим рівнем невизначеності. То чи може вчителювання бути територією лідерства, і чи можливо там відчути щастя, яке є мірилом успіху для більшості молодих людей? Відповідь ми шукали в розмовах з тими, хто вирішив спробувати повернути собі ту саму «суперсилу».
Якщо вибору не буде
Карина Турова належить до тих, хто пам’ятає свою дитячу мрію і навіть зберігає її докази. У Горішніх Плавнях на Полтавщині, де вона прожила все життя, у сімейних архівах є особливе фото: школярка Карина стоїть біля «дошки». Роль дошки виконує висувна підставка під клавіатуру, а на ній крейдою виведені перші слова англійською. Поряд на стільчику — серйозна «учениця», яка слухняно занотовує кожне слово юної вчительки.
Сьогодні Карина викладає англійську мову у Горішньоплавнівській школі №3. Дівчина працює з дітьми за програмою лідерського розвитку «Навчай», і хоча вона уже працювала вчителькою ще до участі у програмі, Карина вирішила спробувати увійти в професію ще раз, інакше.
Разом із Кариною вчителюють троє інших молодих колег, які роками раніше випустилися з цієї ж школи. Щоб розібратися, чи чекає Горішньоплавнівську школу №3 такий же «кадровий успіх» знову, Карина запитала своїх учнів, чи мріють вони стати вчителями.
Шестикласники ніяковіли, але із задоволенням ділилися спогадами про гру у вчителя. Настя пам’ятає, як це уявляла: сидить за своїм столом у кабінеті, навчає дітей різного віку. На запитання, чому взагалі хочеться опинитися біля дошки у вчительській ролі, відповідає просто: «Тоді тебе більше слухають і більше уваги». Мілана теж грала в школу — з молодшою сестрою, і, як старшій, їй завжди випадало бути вчителькою. Каже, що суперсила вчителя — «коли розповідають щось не з підручника, а просто з голови». Богдан грав у школу з батьками. Досі думає про роботу в школі.
В одинадцятому класі — інакше. Даша каже, що мріяла про вчителювання тоді, «коли ще не дуже розумієш, що це і як це складно». Думка змінилась: треба знаходити контакт із дітьми, а всі дуже різні. Тепер вона вважає для себе цей вибір нераціональним. Назар думав про це тільки у ранньому дитинстві — коли ще захоплювався малюванням і допомагав братові з прикладами. Що могло б змінити рішення? «Більша зарплата, легша програма… або якщо вибору не буде».
Назар ще не знає, чи буде вибір. Карина ж, обираючи вчителювання, поверталася до своєї мрії. Оля Левчук, учасниця програми «Навчай», проклала свій шлях до вчителювання через любов до науки — і цього року вперше зайшла у свій клас.
Навчати, щоб реанімувати любов до предмету
Математику Оля любила за азарт — той короткий момент, коли відповідь нарешті сходиться і хаос світу на секунду стає логічним та керованим. У початковій школі дівчинка навіть не помічала, що відмінниця. Та коли у середніх класах Олі стало очевидно, що її інтерес до предмета поділяють не всі, вона перейшла до технічного ліцею.
Ліцей був новим досвідом, де швидкий темп уроку підбадьорював семикласницю Олю. Саме тоді, слухаючи скарги директора на катастрофічний дефіцит фізиків і математиків, дівчинка вперше серйозно задумалась про майбутню професію:
— А може, мені піти на вчительку математики та фізики? Я ж і раніше думала про вчителювання. Мені непогано дається і те, і те.
Однак Оля, як і тисячі талановитих випускників технічних ліцеїв, обрала більш надійний та звичний шлях продовження навчання. Це був інститут прикладного та системного аналізу Київського політехнічного інституту — і він зустрів її обіцянкою справжнього виклику. Олю запевняли, що це «найскладніший факультет університету» — і дівчина «любила, коли було важко». Тоді навчання припало якраз на ковід, а потім — на початок повномасштабної війни. Так, замість відчуття азарту та живого спілкування Оля стала виконувати одні й ті ж лабораторні дистанційно.
Єдиним містком до реальності для дівчини залишалося репетиторство. Упродовж всього навчання Оля допомагала школярам покращувати знання з математики. Спроба «навчити когось ще» стала для неї способом врятувати власне захоплення:
— Університет ніби висмоктував з мене любов до предмета. В якийсь момент спіймала себе на питанні: а чи точно я все ще люблю математику? А потім приходила до своїх учнів, пояснювала складну тему через прості асоціації й бачила цей момент, коли дитина каже: «О, так це ж легко!» Це був момент, коли я згадувала, що насправді люблю математику.
Квітень 2025-го. Оля — майже випускниця КПІ. Здавалося, її шлях у професію, як і шлях її одногрупників, прокладений поміж скляних офісів та затишних коворкінгів. Рідні наполягали на навчанні в магістратурі. Але Оля відчувала — вона виснажена. Їй потрібен був gap year.
— Я хотіла зробити перерву, щоб любити те, чим я займаюся, а не просто займатися. А тоді — вирішити, що мені треба далі. Десь тоді ж, у квітні-травні, мені трапилося оголошення про набір на програму лідерського розвитку «Навчай», і все зійшлося.
Шок №1, №2, №3…
В Олі, яка з дитинства звикла до викликів, сумнівів не було. За програмою «Навчай» дівчина поїхала на Полтавщину викладати математику дітям у селі Омельник. Школа, де тепер працює Оля, –за декілька вулиць від річки Псел, русло якої звивається околицями села і своїм виглядом якраз символічно нагадує нескінченну синусоїду. Тут, за 23 кілометри від Кременчука, закінчилася столична анонімність, яка була нормою для киянки Олі.
— Я уявляла собі село-село, хату стару, а живу у квартирі в двоповерховому будинку. Перший мій шок стався з тим, що я ще нікого тут не знаю, а вже всі знають, що я пані Оля — нова вчителька математики. В мене був культурний шок, що таке можливо. Я розуміла, що в селі всі одне одного знають, але для мене було неочікувано, що ти можеш підійти до людини, з якою ти ніколи не спілкувався, і одразу почати розмову.
У школі на Олю чекав повний набір: від математики у п’ятому класі з їхньою невичерпною енергією, і до алгебри та геометрії у старших. Згодом додався ще й восьмий клас — двадцять учнів, відчутно гамірніших за дев’ятий, де за партами сидить лише вісім підлітків.
Найскладнішим виявилося не пояснити тему, а переконати школярів, що варто спробувати розібратися.
— Часто чую: «Ну, ні, я все одно нічого не розумію». Починаються вмовляння, щоб дитина хоча б повірила, що це можливо. Були моменти, коли вдавалося — але це треба підтримувати постійно.
Схожа розгубленість з’являється, коли розмова заходить про майбутнє.
— П’ятикласники кажуть, що їм «ще рано» думати про професії, а дев’ятий клас просто не знає, чого хотіти. Я ніколи не чула серед дітей, щоб хтось серйозно говорив про мрію стати вчителем.
Оля думає про це не лише як вчителька — а як людина, яка сама нещодавно стояла перед таким вибором і знає, як це — пояснювати свій вибір близьким.
— Мені здається, що професія вчителя не позиціонується суспільством як хороша. Нещасливі вчителі, які свого часу втомились, батьки учнів, згодом друзі — всі разом формують цей образ. Навіть я, коли повідомила рідним, що їду вчителювати, отримала багато незадоволення. Не знаю, звідки це починається, але бути вчителем не вважається престижним.
Вона згадує репліку, яку почула від колеги: якось учень сказав — «та нащо мені то вчити, в мене он батько не вчив нічого в школі і зараз їздить далекобійником, то заробляє в два рази більше за вас».
— Думаю, це багато в чому і пояснює, чому підлітки не хочуть у цю професію. І через це більшість проблем, з якими вчителі зіштовхуються щодня, — додає Оля.
Але образ професії формується не лише рідними, а й першими рольовими моделями поза колом сім’ї. І тут Олі пощастило. Оля не викладала б математику сьогодні, якби в ліцеї не зустріла вчителів, які горіли своєю справою — їздили на «Вчитель року», відвідували курси, розповідали більше, ніж у програмі.
Те, про що Оля говорить як про власне везіння, Ярослав із Кагарлика переживає просто зараз. Учень 8 класу каже, що раніше не дуже любив інформатику: уроки для нього були «скучні». Цього року все змінилось: його учитель, Ростислав Вернигора, учасник програми «Навчай», допоміг йому побачити в інформатиці прекрасне:
— Пан Ростислав вплинув на моє ставлення до навчання, бо він відкритий, веселий, цікавий. Якось більше хочеться ходити на уроки.
Щодо майбутнього Ярослав поки не визначився — то хоче створювати ігри, то вже ні. Але думає, що цілком серйозно міг би стати вчителем інформатики. І додає:
— Якщо я стану вчителем, то хотів би передавати дітям знання, мови, програмування. І ще, мабуть, надію.
— Молодші діти — десь до п’ятого класу — ще сприймають вчителя як авторитет і рольову модель за замовчуванням. А в середній і старшій школі вже підхоплюють від оточення ці думки про престиж. І більшість вчителів на той момент виснажені — і діти це бачать. Мені пощастило, що в ліцеї було інакше. Думаю, це сформувало моє ставлення до навчання — і до того, ким я хочу бути.
Оля відчула, що її роль у школі — підтримати дітей. Перший час багато зусиль йшло на формування стосунків із сьомим класом — контакт налагоджувався, але не настільки близький, як хотілося б. Аж поки одного дня Оля не згадала, між іншим, що поїде на вихідні додому, в Київ.
— Вони такі: «Ви з Києва?». І почали ставити запитання. Це переросло в розмову про те, що вони планують робити, де навчатися. Відчувалося, що з ними про це ще ніхто не говорив.
Таких розмов хотілося б більше — і на них треба свідомо знаходити час.
— Найскладніше для мене — це заповнити журнал, зробити КТП, продумати план уроку. Бо я можу вийти і розповісти на ходу, не готуючись, будь-яку тему з математики.
У січні в Олі додалось викликів в роботі: морози, відключення світла, тижні без опалення й води. Саме тоді Оля натрапила на відео, де роблять морозиво зі снігу, і запропонувала дітям експеримент.
— Вийшло чудово — діти загорілися, все робили, отримували від цього неймовірне задоволення. Ми змерзли, але наїлися смачного морозива. Бо діти повертають тобі ресурс якраз тоді, коли їм щось пропонуєш і вони це підхоплюють. Оце найкрутіші моменти.
Дані дослідження «Можливості та потенціал вчительської професії» якраз оприявнюють цей досвід: семеро з десяти молодих вчителів кажуть, що головне, що утримує їх у професії — це діти. Не зарплата, статус або умови. А ті самі діти, взаємодія з якими виснажує, — й ті самі, що надихають, зворушують, дивують і не дають забути, навіщо ти тут.
Передостання чверть навчального року добігає кінця. Надворі вже справжня весна — та, яку в Омельнику відчуваєш інакше, ніж у Києві. Учні Олі пішли на канікули. Попереду закінчення навчального року і відкрите питання: продовжити участь у програмі на ще один рік чи обрати магістратуру. Але є речі, у яких Оля вже не сумнівається.
— Мені здається, що вчителі можуть бути щасливими. Я не фіксую щастя в моменті — просто насолоджуюся тим, що є. Але зараз, відчуваючи післясмак, скажу: у школі в ролі вчительки мені дуже сподобалася, особливо в першій чверті, яку я встигла вже обміркувати.
Запах землі, що відтає, і перші дні без теплої куртки після довгої зими без тепла й світла — в цьому контексті Оля згадує минулий квітень і те, як зважувала: подавати заявку на програму «Навчай» чи ні.
— Якби повернулась в часі, то сказала б собі, що подавай — воно того варте. Я зараз і я рік тому — це майже дві різні людини. А от якби треба було додати, до чого треба бути готовою… я б сказала собі: «Олю, купи собі гумові чоботи — без них тут ніяк».
Шлях у школу через «Навчай»
Поки Оля вчить омельницьких дев’ятикласників алгебри й геометрії, Катерина Довжик — колишня SMM-менеджерка — вперше зайшла у клас з українською мовою в Блиставиці, що на Київщині. Карина Турова, яка ще до програми працювала вчителькою та перекладачкою у Ferrexpo, повернулась у школу в Горішніх Плавнях, де й народилась — але вже як освітня лідерка. А Ксенія Ленцова, яка раніше була лікаркою-педіатринею та ще студенткою чергувала в «Охматдиті», тепер змінила стетоскоп на шкільну крейду й допомагає учням у Петрівському ліцеї на Київщині розібрати життя на клітини й молекули.
Усіх їх об’єднує не педагогічна освіта, а готовність спробувати щось справді складне і важливе: роботу у школах в малих громадах, де гостро бракує вчителів.
Рік у школі стає інтенсивом із кризового менеджменту та емоційного інтелекту: побудувати стосунки з тридцятьма різними дітьми, адаптувати план під відключення світла, знайти слова для підлітка, який не вірить у себе. Але тут не залишають сам на сам із викликами. Поруч завжди є ментор, методична підтримка та коло однодумців, які проходять через такий самий досвід.
Який би шлях не обрали випускники та випускниці програми «Навчай» далі — соціальне підприємництво, бізнес, публічне управління, навчання — з ними залишається цей «багаж»: вміння чути іншого, здатність до глибокої рефлексії та готовність до викликів, загартована в реальному житті.
У шість років відповідь очевидна: бути вчителем — це бути тим, кого слухають, за ким повторюють, хто знає більше за всіх. «Навчай» існує для тих, хто готовий пройти шлях лідерського розвитку та повернутися до відчуття впливу і володіння суперсилою — але вже свідомо, з розумінням її справжньої цінності.
