Останніми місяцями жителі Добропільської громади на Донеччині активно евакуюються. Колись майже 30-тисячне Добропілля нині стає містом-руїною. росіяни інтенсивно штурмують на цьому напрямку, щодня перетворюючи місто на сусідній Покровськ.
Станом на березень 2026-го з міста поїхали 97% мешканців, залишилося менше тисячі людей. Ті три відсотки жителів громади, що не хочуть кидати рідні домівки, щодня потерпають від обстрілів, відсутності зв’язку, комунікацій і доступу до медицини.
Який вигляд нині має Добропілля — перлина Донбасу, як пишуть у Вікіпедії? Чому росіяни так завзято намагаються перерізати трасу Добропілля — Краматорськ? І чому військові кажуть, що замість лінії фронту мають тут «гребінець із зубчиками»? Читайте в нашому репортажі «Подорож до Добропілля». Рушаємо!
Заїжджаємо в місто на броньованій техніці в супроводі бійців 4-ї бригади оперативного призначення «Рубіж» Національної гвардії України.
На Донеччині дорога побита свіжими вирвами від влучань, детектори дронів без упину пікають: небо повне безпілотників. Щойно вистрибнувши з броні, чуємо артилерію. Нас супроводжують військовослужбовці «Рубіжа» на псевдо «Кінолог» і «Меджик».
Ім’я «Меджика» — Олег, він наш колега, колись знімав для «Накипіло».
Які в тебе відчуття, коли йдеш по Добропіллю, яке пам’ятаєш ще непобитим і тиловим?
Дивне перетворення. Хоча в мене не так яскраво, як у тих, хто тут жив.
Ти бачив хоч один уцілілий будинок?
Повністю вцілілих нема. Працює РСЗВ, КАБи. Від КАБів серйозні руйнування — вони стирають міста за чергою. Зараз на нашому напрямку це Білицьке, яке вже не нагадує місто. Поступово черга доходить до Добропілля та далі.
Підходимо до дев’ятиповерхівки із прямим влучанням російської керованої авіабомби. Знищено цілий під’їзд, від дев’ятого до першого поверху. На землі серед сміття і шматків бетону бачу дитячий зошит із почерком дошкільняти чи першачка. Поряд валяється рожевий самокат.
Піднімаємося вцілілим під’їздом. Із вікон видно спалений іржавий автомобіль, мурал із Шевченком і написом «Мій рідний край — життя мого перлина». Дитячі гойдалки хитає вітер, вулиці спорожніли. На даху висотки боєць із позивним «Кінолог вдивляється в терикони та в чергове стерте росіянами місто.
Що відбулося з цією житловою забудовою?
Здебільшого тут КАБи прилітали. Рівняють місто із землею, щоби не було де закріпитися, аби вибити нас із місцевості. російським військовим все одно, що тут проживають люди.
Ми пересуваємося містом лише попід будівлями, аби, почувши дзижчання в небі, швидко забігти й сховатися. Кілька разів так і робимо.
Центр Добропілля — у свіжих написах. Біля стели «Я люблю Добропілля» (традиційне, як у багатьох населених пунктах, замість слова «люблю» — серце) напис російською: «Руський Іван, іді домой, водкі нєт». Повз напис у побитий будинок без вікон заходять двоє пенсіонерів із тачкою з баклажками з водою. За годину-півтори зйомки ми зустріли максимум п’ятеро людей, і переважно вони везли тачками воду. Вулиці спорожнілі.
Про дії росіян на Добропільському напрямку говоримо з бійцями бригади «Рубіж». Пілот «Бурзум» — доброволець. Спочатку рік у піхоті, потім у розвідці, тепер пілот важких бомберів. Говорить «Бурзум»:
«Зрівнюють КАБами, стволками. Не жаліють боєприпасів. Тактика випаленої землі — стара: все випалити, знищити, зайти і сказати, що це “освобождєніє”».
Із військового погляду їм простіше заходити в населений пункт, коли він випалений?
Знищують усі фортифікаційні споруди, де можуть закріпитися наші військові. Стирають усе до нуля.
Із чим можна порівняти напрямок, де ви зараз? Із якими складнощами тут стикаєтеся?
Почали більше збивати борти FPV-дронами, ворог менше їх боїться. Жива підготовка краща стала: більше збивають стрілецькою зброєю. Специфіка: рухаються меншими групами, по двоє. Раніше могли цілими взводами атакувати наші позиції.
Наскільки глибоко можуть заходити?
Лінії як такої немає. Є окремі точки, де стоять наші бійці, а ворог просочується між нашими порядками. Буває, заходять глибоко — але ми їх знищуємо. Тільки пішки, техніку вже не використовують.
Пілот із позивним «Хайзенберг» додає:
«На Сіверську було простіше, тут набагато складніше. Там штурмували один-два рази на день, по одному-двоє. Тут — цілодобово, щодня, безперервно. Фронт перестав бути однією лінією: все переплітається, глибина набагато більша. Ворожа розвідка залітає далі, бачить більше. Позицій у “відносно безпечній зоні” вже немає. Розслабитися неможливо.
Окрім малих груп, атакують КАБами. На Білицьке на квадрат 10 на 200 метрів прилетіло 20–30 КАБів. Усе перепахане. Ще влітку торік щодня горіло, потім планомірно добивали. Розвідка в них працює. Важкий дрон — метр-вісімдесят у розмаху, інший — три з лишком. Приховати рухи дуже важко: працюємо вдень і вночі, рано чи пізно позицію виявляють — доводиться швидко переміщатися».
Місцеві, які залишаються тут попри обстріли, зазвичай неговіркі та не довіряють чужинцям. Але один чоловік, побачивши нас у центрі, підійшов сам: запитав, чи ми поліція.
Вам потрібна поліція?
Знайомий помер, 59-го року народження, Саша. Через вікно бачу: лежить, нога витягнута, вікно вибито, запах.
Юро, чому не виїжджаєте?
А куди? Нікуди.
Хата ціла?
Поки ціла, протікає постійно.
Вода, продукти є?
Воду сусідка везе, щовівторка і щочетверга качає. Тут платно, у пунктах — безкоштовно, вона і туди, і туди ходить. Їжа поки є: гуманітарку роздавали.
Не хочете виїжджати?
Нікуди виїжджати. Нікому.
Ми записали адресу й передамо поліції.
Це була програма з Добропілля, яке росіяни активно намагаються захопити, кидаючи на цей напрямок величезні ресурси.
