«‎Мій роман — фентезі про українців, яким просто дали пожити», — Віктор Шепелєв

«‎Це душевна, зворушлива та в дечому смішна історія, яку абсолютно нецікаво читати», — не приховуючи посмішку, згадує один із відгуків про свій роман харків’янин Віктор Шепелєв. 

Віктор — письменник і перекладач, програміст, а нині військовий. Усе життя він поєднує письменство з написанням коду. До великої війни і на літературній сцені, і на виступах на ІТ-конференціях — скрізь намагався бути виразним, яку б мову не використовував: що програмістську, що художню.

У 2024 році він випустив свій перший роман «Українець Джонатан і 27 мерців». У романі — вигаданий діаспорний світ в американських декораціях із вкрапленням української реальності: тут є і втрачений Крим, і танки у Сніжному. Декому твір нагадує «‎Сто років самотності» Маркеса, та сам автор зауважує: насправді це роман про те, як люди не залишаються самотніми.

Торік після загибелі поета, військовослужбовця Максима Кривцова Віктор вирішив: треба зробити так, аби про сучасних українських митців іноземні читачі дізналися за життя авторів, а разом із тим — відкрили для себе Україну. Шепелєв запустив онлайн-проєкт #7uapoems, англомовні переклади віршів поетів-військових. Завдяки відгукам він переконався: інтерес до поезій чималий. Значить, є, над чим працювати.

Читайте інтерв’ю Віктора Шепелєва для «‎Накипіло» та ставайте, як і письменник, частиною нашої Спільноти: spilnota.nakypilo.ua.

Якими трьома словами ви б описали своє сьогодення?

Тексти, війна, самотність.

Наразі моє життя на 99% складається саме з цього. Війна — зрозуміло, чому: я військовослужбовець. Попри те, що я перебуваю в тилу, живу в цивільних умовах і займаюся більш-менш тим, чим і до мобілізації, війна — це те, про що думаєш завжди. Вона тут присутня й визначає моє життя. До мобілізації те, за що мені платили гроші як програмісту, було доволі нудним. Я працював в американському стартапі, розробляв офісний софт. На теперішній посаді застосовую технічні навички на користь війську.

Тексти — майже єдине, що мене цікавить і чим я займаюся, крім спілкування з близькими: читанням і писанням у сенсі літературної творчості та в сенсі програмування.

Я з підліткового віку полюбляю програмування: цікавлюсь, як мислення змінюється через мову програмування, як ми взаємодіємо за допомогою цієї мови. Для мене це насамперед робота з текстом, просто дещо дивною мовою.

І самотність — тому що я військовослужбовець, який сидить десь, не уточнюватиму, де, і займається лише тим, що пише код, читає книжки та переписується з дружиною в месенджері. У цивільному житті, крім програмування, я організовував літературні фестивалі, писав вірші, іноді прозу. Літературні слеми були в житті років 20 тому, в період розквіту в харківських клубах. Перекладати поезії почав уже під час повномасштабної війни.

«Від 2022 року не можу взаємодіяти з будь-чим, що є частиною російської культури»

У мене жорстка позиція щодо російської культури. Зважаючи на фестивальне минуле, я мав чимало знайомих російських поетів. До 2022 року з деякими спілкувався, звісно, фільтруючи їх за позицією щодо російської-української війни. Але від 2022 року не можу взаємодіяти з будь-чим, що є частиною російської культури.

Іноді дивлюся, хто що зі старих знайомих робить. Розчарування стається рідко, бо вже нічого не очікую. Максимум, що бачу: людей, яким все одно, які залишилися в росії та можуть виступати на одній сцені із Захаром Прилєпіним (російський письменник, пропагандист; підтримав окупацію Криму, як бойовик долучився до терористичних угруповань «‎л/днр», а з 2022 року — до російський військ, — ред.). 

Є ті, хто виїхали та намагалися робити антивоєнні проєкти. Проте спілкуватися з ними я більше не хочу. Із будь-якого росіянина в певний момент може полізти абсолютно неочікуване росіянство. Я виріс нєфором у Харкові 90-х, моєю улюбленою музикою був російський рок, але зараз мені байдуже: хто з них емігрував, а хто виступає на провладних фестивалях. Не хочу мати з ними нічого спільного.

Письменник, який може ще й софт написати

Працюю з кодом, як зі словами: думаю, як краще виразити думку, використовуючи словник мови програмування. Я довго вивчав різні мови програмування, шукав свою, що дозволятиме бути максимально виразним. Тому я, швидше, не програміст, який інколи літературою грається, а письменник, який може ще й софт написати. У моєму програмістському блозі так і написано: «‎Я не будую системи, я їх вигадую і пишу».

Коли у 12 років я показував перші оповідання батькові, він казав, що для письма потрібен життєвий досвід. Тоді я злився, бо, як будь-який підліток, «‎знав про життя все». У моїх оповіданнях з умовними Джонами та Еліс у якихось умовно-англомовно названих містах усі були дорослі, серйозні, зі складним життєвим вибором. 

Але тато мав рацію. Хоча не обов’язково бути водієм таксі, аби писати про таксі, але щоби передати глибокі почуття — страх, агресію, любов — треба щось подібне пережити. Неможливо писати твір із боку жертви злочину, описуючи її внутрішній стан, якщо в реальності ти не мав змоги глибоко емпатувати постраждалому.

Наразі мій єдиний опублікований роман — про українських емігрантів в Америці, в якій я ніколи не був. Тож, як розумієте, я не надто прискіпливий до тези «маєш писати лише про те, що знаєш». Але якщо говорити про сьогоднішні події війни, я вважаю, писати про бої, будучи цивільним або навіть тиловим військовим без бойового досвіду — нечесно. Це привласнення досвіду. Коли йдеться не про особисту травму, можна писати про що завгодно, але про битви най пишуть військові. Мине 20 років, і досвідом війни просякне вся наша культура. Тоді почитаєш, подивишся кіно, якою була російсько-українська війна, поговориш із людьми — і вже краще осягнеш воєнний досвід.

Про роман «Українець Джонатан і 27 мерців»

Це художній вимисел. Я писав про країну, в якій не просто не був. Я писав про країну, якої не існує, про фантазійну Америку, яку ми, діти 90-х, уявляли як місце, де все благополучно. Це фентезі дало мені свободу побудувати іграшкові історії, а з іншого боку — дозволило досліджувати складні теми: як люди сприймають себе, як розпадаються родини, як не залишитися самотнім.

У рецензіях на Goodreads та в коментарях у фейсбуці мій роман часто порівнюють зі «‎Ста роками самотності» Маркеса, що, безумовно, звучить компліментарно. Асоціації зрозумілі: маленьке село в напіввигаданій країні, родинна сага, екзотика. Але я цей твір умовно назвав «‎Сто років несамотності», адже ця історія про те, що ніхто не залишається самотнім, бо в оповіді сплітаються долі кількох героїв.

Цікаво, що американські емігранти, прочитавши роман, писали мені, що на реальну Америку це зовсім не схоже, але їм дуже сподобалося. Мені було важливо не показати реальну Америку, а описати модель життя українського села, з яким не сталося трагедій ХХ сторіччя: колективізації, Голодомору, совєтів, зросійщення, війни. Мій роман — це фентезі про українців, яким просто дали пожити.

Дискутувати не бачу сенсу: якщо комусь не зайшов цей текст, що я скажу? Моя улюблена негативна рецензія звучить так: «Це душевна книжка, написана чудовою мовою, десь смішна, десь зворушлива, але яку абсолютно нецікаво читати».

Про онлайн-проєкт #7uapoems

Я прагнув зробити так, щоби світ, який не знає української, але читає англійською, почув нас. Зрозуміло, що подібних проєктів чимало. Я не думаю, що займаюся цим супер успішно, але певна кількість читачів, британців і американців, підписаних на мою розсилку, це читають. Серед них — помітні літератори та дослідники літератури.

Бачу, іноземцям цікаво. Нещодавно вийшла велика стаття в The Guardian про українську літературу, де у першому абзаці посилаються на мій проєкт. Можливо, це було перше, що вони знайшли. Наскільки великий вплив моїх дій — не впевнений. Але я отримав кілька компліментів, наскільки сильні образи в цих віршах. Зрозуміло, що мої переклади аматорські, та виявилося: щось чуттєве пробивається навіть крізь них.

Зараз ми з британською поетесою Фіоною Бенсон працюємо над перекладом книжки українського поета Федора Рудого. Я перекладаю, а вона докручує мої версії до нативного рівня англійської.

«‎До нас може прийти видавець із будь-якої європейської країни та серед кількох десятків гарних романів вибрати ті, що точно “зайдуть” іноземному читачеві»

Окрім моїх аматорських перекладів, у Британії вийшли декілька книжок авторів, яких я перекладав: Ярини Чорногуз і Артура Дроня (опубліковані в перекладах Юлії Мусаковської та Амелії Глейзер за участі Фіони Бенсон та Гью Робертса — ред.). Є всесвітній поетична слем-рух, де наша поетка, культурна блогерка, а нині парамедикиня Олена Герасим’юк дійшла до фіналу, мала багато уваги до поезій про війну. Помітною за кордоном стала книжка Євгена Ліра The Flood, присвячена подіям під час повені в Херсоні внаслідок підриву росіянами дамби. Також спільний проєкт Ліра та Герасим’юк — «‎Недописані» — присвячений наших літераторам, які загинули в російсько-українській війні. Що важливо: ініціатива поширює серед іноземців знання про українських авторів та авторок, яких забрала війна.

Це лише окремі фрагменти за останній час, які згадуються мені, і за ними зрозуміло: підтримка українських культурних проєктів — це те, чим ми раніше недозаймалися. «Ми‎» — себто суспільство, держава. Наразі це змінюється силами окремих людей. Їх стає більше: тих, хто знає, що вони роблять і для чого.

Виявляється, якщо вкладати час і сили, робити якісну репрезентативну вибірку української літератури, то це комусь цікаво. Раніше казали: «‎Та кому цікава та Україна, кому цікаві наші контексти?». А зараз нас почали перекладати, популярна і поезія, і проза, і комікси. Один із творів, «‎Коротка історія довгої війни», наочно представляє історію взаємин із нашим «‎улюбленим» сусідом. На думку літературознавців, це видання — бестселер на всіх європейських мовах, на які його переклали.

Сучасна українська література досягла високого рівня. І, що важливо, вона різноманітна. Це не так, що за рік вийшов один хороший роман, а тепер давайте перекладати його всіма мовами. До нас може прийти видавець із будь-якої європейської країни та серед кількох десятків гарних романів обрати ті, що точно «‎зайдуть‎» іноземному читачеві.

Важливо доносити актуальні меседжі, в тому числі в літературі, про війну, написану військовими — і не тільки ними. Треба пояснювати, чому російська культура не настільки прекрасна, як комусь здається за кордоном. 

А крім цього, має бути тло: щоби зайшовши до книгарні в будь-якому великому європейському місті, ми бачили на поличках принаймні трьох-чотирьох українських авторів, і щоби місцеві їх знали. Може, не читали — але ім’я щоби точно було знайоме. Це тло дозволить українській літературі стати повноцінною частиною європейської. 

Наразі цього бракує. До прикладу, візьмемо Угорщину — не дуже потужну країну, її не всі люблять, але всі в Європі знають, що є два-три відомі угорські автори. У Польщі є з десяток таких імен, у чехів теж є видатні письменники.

А скільки таких імен з України? Ось це важливо змінювати. Потужне тло створює не один український роман, перекладений 50 мовами, а 50 романів, перекладених хоча б на одну європейську мову. Тоді наші твори існуватимуть як спільний інформаційний простір усієї Європи, де є Угорщина, Польща, Чехія, Німеччина — і де є Україна.