Досі в Україні не вирішилося питання про доступ рідних до тяжкохворих. Виконувачка обов’язків міністра охорони здоров’я Уляна Супрун підтримала відкритий доступ родичів до пацієнтів реанімацій, але Комітет охорони здоров’я при Верховній Раді більшістю голосів не схвалив законопроєкт.
Медіа «Накипіло» записав історії тих, кому довелося стояти перед зачиненими дверима реанімації або… зачиняти їх «тому, що правила». Першу історію розповідає Ірина Медведєва.
25-річний син Ірини помер у реанімації два роки тому. Жінка зі зусиллям говорить про ті події. Вона так і не встигла попрощатися зі своєю дитиною. Коли Ірина дізналася, що з ним сталася біда, одразу ж помчала до лікарні.
«Хвилин 40 я билася головою об двері реанімації й отримувала відповіді на зразок: “Чекайте”. А задавала я просте запитання: “Тут узагалі мій син чи ні?” Зрештою з’ясувалося, що він не в цій реанімації. В обласній лікарні є окрема, своя реанімація політравми, і є просто реанімаційне відділення. І весь цинізм тут у тому, що він помер за цей час. Я просто не встигла застати сина живим», — витирає сльози харків’янка.
Ірина пригадує, що того дня ніхто з працівників лікарні ніяк не відреагував на цю недбалість.
«Я не готова стверджувати, що було б краще, якби я застала його живим, і він помер у мене на руках. Але та обставина, що він був живий, коли я приїхала до лікарні, і помер, поки я стояла під дверима іншої реанімації, — це, напевно, на сумлінні лікарів або медперсоналу лікарні», — Ірина Медведєва.