Михайло Івашура — перший герой, з яким нам не вдалося записати розмову. Зовні він нічим не відрізняється від інших підлітків. Вивчає іноземні мови, годинами переглядає ролики в інтернеті, безтурботно гуляє містом. У хлопчика аутизм.
Сьогодні знайти інформацію про цей діагноз нескладно: у мережі повно статей і фільмів на цю тему. До того ж українські лікарі навчилися розпізнавати ознаки аутизму.
А десять років тому батькам Міші було нелегко. Коли малюкові виповнився рік, він перестав говорити. Почалися постійні консультації в поліклініках, диспансерах… Родичі втішали: «Підросте — заговорить». Тільки близько трьох років приватний психіатр поставив Міші попередній діагноз. Здогади підтвердили інші медики.
«Було дуже важко. Морально, психологічно, фізично витратно, поки заспокоїшся… Зараз йому буде вже 14 і, мабуть, роки три тому я остаточно прийняла весь цей стан речей», — каже Наталія Івашура, мама Міші.
На робочому місці хлопчика розкидані його малюнки. Ретельно промальована архітектура станцій метро, правдоподібний Держпром і площа Свободи. Одна лінія переходить в іншу, повторюючи реальні обриси будівель.
Чорне, синє, зелене чорнило на ламінованому папері. Це така міра обережності, пояснює Наталія. У пориві натхнення Міша може замалювати вже готовий малюнок, а колись дісталося й маминій дисертації.
Мати з гордістю розповідає, як син напам’ять перелічує всі станції як харківського, так і київського метрополітену. Не раз їх замальовував, годинами блукаючи перонами. А в п’ятирічному віці перебувати в підземці для нього було справжньою мукою: він боявся гуркоту поїздів, галасливого натовпу, що біжить, і яскравого світла. Від цього сильно кричав і закривав руками вуха.
Зараз, спускаючись у метро, Міша просить в мами телефон — зняти те, що відбувається, на камеру. Потім за фотографіями та відео перемальовує зали станцій, люстри та вентиляцію.
У перерві бесіди з Наталією в сусідній кімнаті з невиразних звуків, то тихих, то різко гучних, від Міші чуємо: «Коли світло…».
На екрані комп’ютера — улюблений англомовний мультфільм. Хлопець бачить камеру поруч із собою й зацікавлено дивиться в об’єктив, відвертається, усміхається, активно рухається з боку в бік. Він любить увагу.
Коли постало питання навчання в школі, Наталія не знайшла викладачів, готових займатися з Мішею. Жінка здобула освіту дефектолога й самостійно працювала з дитиною. Згодом почала шукати однодумців у цій справі, таких самих батьків, організувала фонд допомоги дітям з аутизмом. Громадська діяльність переросла у створення інклюзивної приватної школи. До нового навчального року початкові класи вже набрано. У них буде не більше шести осіб.
Перші заняття завжди проходять із батьками. Педагог повинен знайти підхід до дитини та її поведінки. Для Міші навчання тепер індивідуальне, з психологом. Свою вчительку він, не замислюючись, смикає за волосся й обіймає під час уроку — так виявляє довіру. Протягом сорока хвилин їм потрібно виконати кілька завдань, адже діти з аутизмом стільки не висидять, виключно розв’язуючи приклади або читаючи тексти.
«У випадку Міші важливо, щоб він розумів, навіщо він це робить. Якщо Міша читає текст англійською, йому зрозуміліше, для чого, тема тексту пов’язана з його інтересами. Від цього йому легше зосередитися, він менше нервує, менше шумить. Математику йому не дуже хочеться проходити, бо для нього це абстрактний предмет», — каже викладачка Анастасія Ангелова.
Допитливими очима Міша роздивляється навколо себе людей, будівлі, машини. Іноді в його мовленні проскакують назви станцій метро, мультфільмів або нещодавно вивчені слова англійською. Хлопчик постійно щось наспівує.
«Діалогу у звичному розумінні досі немає. Але якщо в п’ять років лікарі говорили нам про поступальну втрату слуху, “Мамо, ваша дитина ніколи не буде говорити”, то зараз — говоримо російською, читаємо англійською, українською…», — продовжує Наталія Івашура.
У чому особливість Міші та інших дітей з аутизмом? Їхнє життя неможливо спрогнозувати. Сьогоднішні інтереси, хобі в майбутньому можуть змінитися. Наталія звикла до цієї думки й зрозуміла: головне — прийняти дитину такою, якою вона є:
Якщо аутизм є, то він нікуди не дінеться. Наше завдання максимально соціалізувати дитину, дати їй навички, які стануть у пригоді в житті.
