«Це ж не в прямому ефірі буде?» — усміхається Микола. Оператор розкладає техніку, вибирає ракурс… Микола жартує: скільки підготовки заради інтерв’ю з ним.
Цей зал харківського Інституту протезування схожий на той, де парубок займається спортом під наглядом фізіотерапевта. Тренування на бру́сах виробляє правильну ходу. Підтримуючи себе руками, потрібно привчитися пересуватися на протезах, потім — з підлокітниками. І так щодня протягом години.
За 14 років професійної військової служби Микола Левкун не мислить життя без спорту. У березні 2017 року під час виконання завдання в зоні бойових дій він утратив обидві ноги.
«Мій робочий день до того, як я підірвався, починався з двогодинної фізичної підготовки. Це обов’язково включало десять кілометрів бігу й спортзал».
До занять повернувся через п’ять місяців після поранення. Тільки не думав, що так складно буде виконувати елементарні вправи. Порівнював свої перші заняття з тим, як «дівчатка по телевізору з м’ячиками вправляються». Зараз смішно, а тоді дратувало.
«Ну, як так? Такі дитячі вправи. Мене це бісило спочатку… Сьогодні я дивлюся на це як на те, що має бути. Вправи досить грамотні, розвивають ту чи іншу групу м’язів», — продовжує Микола.
Коли вибухнула міна, кілька осколків роздробили майже всю кістку правої ноги. Операція з відновлення тривала шість годин. Зараз у нозі є пластина, з якою тренуватися незручно. Тому боєць чекає на чергову операцію. А ще — на протез, наполовину німецький. Основні його частини виготовлені руками протезиста Андрія Терентьєва. Стопа й комплектувальні деталі мають приїхати з Німеччини.
«Двостороння ампутація вважається найскладнішою для протезування. Якщо є додаткові патології, то ще більше ускладнюється. Зазвичай два місяці на підготовку. Але з Миколою ми швидко впоралися», — каже спеціаліст.
Чи можете ви уявити собі людину, яка на другий тиждень після госпіталю вправляється не гірше за здорового спортсмена? Микола про це й не мріяв. Дізнавшись від друга про змагання серед учасників АТО з інвалідністю, вирішив поїхати подивитися заради цікавості. А врешті — вийшов переможцем разом із побратимом Русланом Яришем.
Ветерани змагалися в кросфіті. Уперше Микола побував на «Силі Нації» в Одесі.
«Для мене це був фурор. Я приїхав у родину. Вони всі там такі доброзичливі. Я ж нова людина, грубо кажучи, нікого не знаю. А вони кажуть: “Давай до нас, поспілкуємося”. Захопили мене своєю атмосферою».
Воїни не стільки змагаються між собою, скільки відволікаються від пережитих на фронті випробувань. Спорт — легкий і корисний спосіб випустити пару.
«У проєкті “Сила нації” — виключно хлопці, які захищали нашу країну, пройшли через жах війни. Важлива особливість — у змаганнях немає ні суддів, ні переможців. Головну перемогу — перемогу над собою — ветерани вже здобули. Вони безмежно люблять і цінують життя», — вважає волонтерка, координаторка «Сили нації» Олена Соловйова.
На адаптацію атошників, зокрема психологічну, цього року держава виділила 109 мільйонів гривень. У Миколи був досвід спілкування з психологом. Каже, нинішні фахівці налаштовані під одного пацієнта, і така допомога іноді виглядає безглуздо.
«Прийшла до мене дівчина молоденька і каже: “Я психолог”. Та який ти, на біса, психолог? Ти сама б ще комусь плакалася в сорочку. А тут уже хочеш слухати дорослого дядька, який бачив у житті майже все…»
А ті, хто повернувся додому, — різні. І, зізнається Микола, не без агресії. Емоції на фронті зашкалюють, почуття — загострюються. Вдома здається, ніби люди війни не помічають: просиджують час в офісах, веселяться, розв’язують дрібні проблеми. Дрібними вони здаються після побаченого на передовій.
«Один психолог навіть описував діагноз “війна”, коли людина постійно туди рветься. Хоча він ас у своїй справі, і вдома в нього теж усе налагоджено: сім’я, діти, житло, машина…».
З бойовим підрозділом Нацгвардії поїздки в зону АТО траплялися кожні два місяці. Про поранення Микола говорить по-військовому стримано. Пам’ятає, як його довго несли «рятівники» — так боєць називає побратимів. Далі — дорога в лікарню, до Торецька… Провал у пам’яті… Повноцінно прийшов до тями в харківському госпіталі того ж дня. Першим ділом подзвонив дружині. Батьки про те, що сталося, довго не знали.
Свій вибір Микола зробив давно: що б не було, почати ходити.
«Якщо й далі лежати в одній і тій самій лікарні й скаржитися кожному, що мені погано, я бідненький, то так воно й буде. Треба розставляти пріоритети: чого ти хочеш досягти від життя».
Є бажання — з’явилася й можливість. Українська діаспора в Сполучених Штатах Америки збирає гроші на лікування військового. Навесні майор Левкун поїхав до Нью-Йорка. Тиждень тому в нього пройшла операція на стегні. Тепер пацієнт очікує на протезування обох ніг.
Протези коштуватимуть 10 000–12 000 доларів. Волонтери проводять благодійні концерти, а зібрані гроші перераховують на лікування харків’янина.
«Я приїжджала до інституту протезування в Харкові. Просто видала Миколі одноразову грошову допомогу від нашого фонду. Це той випадок, коли солдат сам звернувся до мене, бо ми вже були знайомі. Він попросив відвезти його на реконструкцію стегна. Оскільки в нас цим займаються декілька лікарів, то був швидкий процес. Кошти на протезування ми вже зібрали», — говорить директорка благодійного фонду Revived Soldiers Ukraine Ірина Ващук.
Перший поранений прибув до США за сприяння фонду в серпні 2014 року. Від того моменту Revived Soldiers Ukraine прийняли 32 воїни. За словами Ірини, крім Миколи Левкуна, зараз лікування проходять ще четверо хлопців.
