189 днів у полоні: історія військової медикині з Маріуполя

Марина Сергієнкова (Голінько) зустріла повномасштабне вторгнення в Маріуполі у складі 36-ї бригади морської піхоти. У квітні 2022 року, під час спроби прориву з оточеного міста, потрапила в полон. Попереду було 189 днів фізичного та психологічного тиску, принижень та невідомості. Сьогодні вона продовжує службу у Збройних силах України та ділиться своєю історією.

Про те, що почнеться війна, ніхто не вірив, пригадує Марина. Повірили тільки тоді, коли ракети полетіли на Київ.

«Навіть враховуючи, що війна в Маріуполі почалася ще десь приблизно 18 лютого, ми всі все одно заперечували. Нікому не хотілося вірити, що це реальність і що це може відбуватися дійсно»

Гнів та розгубленість Марина відчувала не вперше: ще студенткою медичної академії в 2014-му вона не знаходила собі місця від новин про російську агресію. Допомогти країні тоді не могла через вік та навчання, але поставила собі мету стати військовою лікаркою. Після закінчення медичної академії в Дніпрі вона вступила до Української військово-медичної академії.

«По розподілу я потрапила в Одесу і вже потім, у кінці 21-го року, мене відрядили на підсилення до 36-ї бригади морської піхоти у Маріуполі».

48 днів оборони міста закінчилися виснаженням ресурсів: без їжі, води й медичних засобів. Спроба прориву завершилася захопленням у полон. В ночі всіх медиків завантажили на Урал. Везли швидко, не гальмували на поворотах. Здавалось, що росіяни хотіли, якомога більше налякати жінок. Коли нарешті вантажівка зупинилась, їх чекав коридор з ворожих ліхтарів.  

«Це було просто жахливо. Вони розсадили нас в рядочок, сказали відкривати всі свої рюкзаки. І це було, знаєте, як на якихось торгах. Вони швиденько хапали, забирали все: павербанки, зарядки, ліхтарики. У мене були ще певні медичні препарати. Був бетадин, турнікети. Вони це все хапали й боролися за ці речі».

Тільки пізніше Марина дізналась, що речі українців були для росіян, як скарб. Таких сучасних турнікетів у них просто не було: кровотечі російські військові зупиняли застарілими джгутами Есмарха, які у світі вже давно ніхто не застосовує. Потім військовополонені жінки пройшли через кілька місць утримання: Оленівку, Таганрог, Валуйки, Курськ. Вони переживали холод, недоїдання, приниження та насильство. У Курську щодня змушували вчити російські пісні та вірші, співати гімн рф, слухати пропаганду. Ніхто не знав, що наглядачі можуть вчинити в наступний момент. Саме нерозуміння, що з тобою буде далі,  було найважчим випробуванням, каже Марина.

«Ми відчували постійно ненависть до себе. Коли запитують, яке найважче місце утримання було, то стосовно фізичного насилля — це був Таганрог, а психологічного — Курськ. У Таганрозі жінок били, ставили в «розтяжку», чоловіків катували. Ми кожного дня приблизно в той самий час чули, як вони кричать. Ну, це насправді ті спогади, які ти не можеш витіснити зі своєї голови ніяк».

У полоні з’ясувалось, що ворог дуже винахідливий у різних психологічних катуваннях. 

«Була одна жінка в Валуйках, яка змушувала швидко їсти. Вона засікала час. Наприклад, обід ми мали з’їсти за три хвилини. Їй це було весело. Вона хотіла ставити якісь усе більш нові рекорди та дивитися, як дівчата «давляться» їжею. У багатьох через це досі є порушення харчової поведінки. Бо те, що нам давали, їжею назвати складно».

Триматися допомагали думки про рідних, підтримка подруг у камері й навички психологічної самодопомоги. Марина перестала чекати конкретної дати звільнення, аби не зламатися від розчарування. Обмін відбувся тільки восени. До цього Марині наснився сон про те, що вона приїде додому, коли пожовкне листя. Так і сталось — 17 жовтня 2022 року росія за своїх військових віддала українських полонених жінок. Дзвінок до мами з фразою «я вдома» став одним з найщасливіших моментів у житті.

«Це вже був захід сонця. Нас пошикували та українською мовою зачитали наші прізвища. Потім ми переходили через зруйнований міст із дівчатами та співали гімн України. Повз нас проходили їхні військовополонені, такі всі відгодовані, гарні, з речами. І ми — худі, страшні, хто що знайшов собі, те вдягнув. Потім нас зустріли наші, й знайомий медик дав мені телефон. Я набрала маму і сказала: “Усе закінчилось”».

Після звільнення почалась адаптація, робота з наслідками тривалого стресу.  Людині після пережитого потрібно більше часу, більше уваги, більше розуміння, пояснює медикиня. Треба бути готовим, що тієї людини «до полону», яку всі знали, вже не буде. Усім, хто звільнився, Марина радить не спішити виходити на службу, бо тривала інформаційна ізоляція та період перебування в стресі дається в знаки.

«Я б навіть рідним не радила проявляти надмірну турботу, тому що для людини, звільненої з полону, важливо мати вибір. Бо право обирати — це те, що відрізняє волю від полону».

Зараз Марина допомагає іншим звільненим військовим. Дізнавшись про її особистий досвід, колишні полонені розслабляються, починають довіряти та розказувати те, що іншим не могли. Медикиня не дозволила полону змінити свої цінності, але зізнається — ненависть до ворога залишиться назавжди. Марина впевнена: про російський полон треба говорити всюди, бо це шлях для  звільнення українців з російських катівень.

«Важко це розповідати, важко це слухати, але ми не можемо мовчати про це, тому що як ми тоді дістанемо їх? Як ворог понесе покарання за це, якщо ми будемо мовчати?»