Наш репортаж із медичного евакуаційного потяга, яким перевозять поранених із прифронтових шпиталів у тилові медичні заклади. Це спільний проєкт Командування Медичних сил та Укрзалізниці.
Уявіть собі звичайні вагони, якими ви багато разів їздили, тільки всередині вони схожі на лікарняну палату. Один із вагонів у таких потягах може бути реанімаційним: тут лежать непритомні поранені, замість яких дихає обладнання; стан цих бійців удалося стабілізувати для їх транспортування.
Хто обслуговує такі потяги, чи можна робити операцію на ходу, чим відрізняється робота медсестри в шпиталі й евакуаційному вагоні — про все це дорогою будемо розпитувати самих медиків. Попереду — багато годин дороги. Рушаймо.
Біля реанімації військового шпиталю метушня. У руках анестезіологів маленькі валізки — це те, за допомогою чого поранений може дихати, поки його перевозять із реанімаційної палати до швидкої.
У руці ординаторки відділення анестезіології, реанімації та інтенсивної терапії шпиталю Інни Тімохіної — невеликий балон із киснем.
«Важке вибухове поранення з переважним ураженням легеневої тканини. Нині пацієнт із бронхоблокатором, щоби кровотеча не заважала йому дихати».
Цього пораненого під’єднують до апаратури у швидкій — й автівка з бригадою рушає. На її місце на естакаду заїжджає наступна швидка — по іншого пораненого. Ми бачимо, що це молодий чоловік із ампутаціями однієї ноги й однієї руки. Просимося усередину, а тоді рушаємо всі разом на цій швидкій. Водій умикає сирену. Поранений називається Сашком і сором’язливо всміхається.
Наступив на саморобний вибуховий пристрій. Його, напевно, залишив дрон. А воно кольору землі, кольору стежки, по якій ішов. Наступив, хоч і йшов третім, останнім. Відкинуло трохи вбік. Подумав, що це взагалі скид із неба. Почав повзти в укриття, у кущі, у дерева. Рукою знайшов і другий такий самий — напевно, не знаю точно. Чотири дні я лежав у бліндажі, Я вдячний Богданові. Богдане, спасибі велике. Тобі винен. Чотири кілометри три дні йшли. Я казав уже: «Не можу, залишай мене тут», а він відмовляв: «Ні, Саньку, не залишу». І я йому винен.
Це він фактично ніс вас?
Так, на спині. Брав на спину й ніс. Ми йшли стежками. Зверху — відкрите небо. Дрони ж літають — чекаємо. Ті саморобні міни лежать. Я душу його, він може тільки вниз дивитися. Я кажу: «Трохи справа міна, трохи зліва міна». І відчуваю, як у нього трусяться ноги. Я забив дихальну систему об його бронежилет. Він доніс і не зупинявся. Я не знаю, що дало нам сил. Я лежав у бліндажі, в укритті. Мені наклали турнікети. Пив знеболювальні. Був там бойовий медбрат.
Не могли вийти через дрони, так?
Так, там броньована техніка не їздить зовсім. До найближчих пікапів-«ельок» треба було дійти сім-вісім кілометрів посадками, полями.
Як ви почуваєтеся тепер?
Нічого, я не занепадаю духом. Головне, вважаю, не треба опускати рук. Життя не зупиняється. Потрібно й далі працювати та жити.
Зі швидкої Сашка, як і інших сьогоднішніх пасажирів, які водночас є і пацієнтами, переміщують у вагони. Тут хлопця одразу оточують медики. Вони підкладають під ампутовану ногу спеціальну подушку, перевіряють картку з призначеннями й видають йогурт і ще якісь смаколики.
У вагонах дуже тепло: для звичайних пасажирів буде занадто, для поранених саме така температура і має бути. У кожному вагоні є лікар, медсестра й санітари. Потяг іще не рушив — пораненим уже ставлять крапельниці й роблять уколи.
Медсестра-анестезистка евакуаційного потяга Олена Дуда міряє у своєму вагоні температуру пацієнтам.
Моя справа — довести хлопців цілими, без болю, провести лікування так само, бо є як свіжі пацієнти, так і ті, хто давніше дістав поранення. А потім буває, що ще й по кілька разів зустрічаємося, що ще й на реабілітацію опісля їдемо разом.
Бачу, що ви не присідаєте.
Ні.
Просто весь час підходите. Із чим стикаєтеся? Які ситуації бувають у вас? Наприклад, температура, можливо, у когось запалення?
Ситуації бувають дуже різні — починаючи від елементарної температури й закінчуючи кровотечею — усе що завгодно може бути. Проте все наготові. Усе завжди робиться. Увесь час ходиш, стежиш за всім. Поранення різні. Може здатися, що це якась маленька подряпина, а вона здатна наробити дуже великої біди. Тому стежимо, тому й не присідаємо.
Я маю помічників-санітарів, які теж ходять і спостерігають. Якщо я тут біля цього пацієнта, вони біля того побачили щось, уже прийшли й прошепотіли мені на вушко, а ми раз-раз — і все зробили. Якщо, наприклад, з одним пацієнтом погано, інших я ж не можу кинути. Приходять мої колеги, допомагають, приділяють увагу іншим пацієнтам.
Навантаження дуже велике, адже поранених, на жаль, надзвичайно багато. Знаєте, фізично мені не важко. Якось звикаєш: узяв темп і пішов, пішов, пішов. Мені вже навіть інколи здається, що, якби мені дали трохи передиху, я уже не знаю, чи знову ввійшла б у цю колію. Буває морально дуже важко. Коли сядеш, поговориш. Хлопцям інколи хочеться виговоритись, і нам нерідко хочеться виговоритись. Знайдеш якогось співрозмовника такого, що буває важко. А так, нічого, усі тримаємося нормально. Особливо коли декілька разів зустрічаємося, ми вже як одна сім’я. Ми обмінюємося телефонами, усі спілкуємося між собою.
Поряд із нашим героєм Сашком на стіні вагона висить дитячий малюнок: «Повертайтеся додому з перемогою». Дитячі малюнки тут узагалі всюди. А в цьому вагоні — іще й м’які іграшки.
Говоримо з фельдшеркою Іриною Красільниковою:
Я так бачу, що на крапельниці вішаєте, так? Хочеться трохи затишку, еге ж?
Так, щоб поранені захисники відчули затишок і піклування. Їм бракує цього.
В одному з вагонів помічаємо цілий стенд із шевронами — це дарують пасажири. Чутно, як у тамбурі між вагонами гуде генератор. На випадок знеструмлення унаслідок ударів по залізничній інфраструктурі, яких нині завдають дуже часто, у потягу є альтернативне живлення, бо ж частина пацієнтів їде на апаратах штучної вентиляції легень (ШВЛ).
Розповідає тимчасова виконувачка обов’язків старшої медсестри евакпотяга Маргарита Данілова:
У нас є реанімаційний вагон. Там найтяжчі пацієнти: на штучному диханні, у седації — їхній стан украй важкий, але стабільний. Наші умови наближені до умов стаціонарного відділення, але все-таки рух дається взнаки. Ми робимо маніпуляції під час хитань і гальмувань. Окрім того, ти не можеш вийти, наприклад, і перевести хворого в інше відділення, надати допомогу. На стаціонарному лікуванні ти перевів пацієнта, провів йому комп’ютерну томографію, перевіз в інше відділення, покликав на допомогу інших лікарів. Ми ж обмежуємося тільки наявними запасами — як лікарського персоналу, медперсоналу, так і медикаментів.
Коли надходить пацієнт, дивимося, який у нього стан. Якщо нашим лікарям не подобається щось у його стані, вони не ризикуватимуть життям пацієнта. Краще підготувати його, трохи прокапати, трохи підлікувати — тоді наступного разу ми забираємо його. У критичному стані не беремо. Тому що це життя пацієнта, життя наших захисників. У дорозі все може статися. Це дорога, це організм людини, але, слава богу, усе було нормально. Сподіваюся, що надалі теж так буде.
Як це — робити маніпуляції на ходу, коли потяг хитає з боку в бік, — ми маємо змогу побачити самі: спостерігаємо за роботою медсестри-анестезистки Марії Савіцької. Вона по черзі обходить усіх важких пацієнтів.
Найважче — це коли потяг їде, а доводиться щось робити. Це ж найтяжче, що він рухається і тебе може похилити вліво, кинути вправо. Треба стримувати себе, щоби зробити маніпуляції правильно й не нашкодити пацієнтові, щоб із ним усе було добре.
Маєте вже якісь лайфгаки, як устояти на ногах?
Одну ногу вперед, другу назад — так зручніше. Щоб опора була на правильній нозі, на якій стоїш. Це фізично важко, коли тяжкопоранені, коли багато хлопців на ШВЛ і багато роботи, коли не встигаєш міняти шприци на інфузоматі. А морально вже звикла.
Чи ви самі визвалися працювати?
Так, мобілізувалася. Доброволиця.
Як давно?
Сімнадцятого жовтня три роки тому.
Просто самі прийшли до військкомату й сказали, що ви медсестра-анестезистка?
Так.
Головний у вагоні-реанімації Юрій Василець — це молодий чоловік Тут він — ординатор евакуаційного потяга, до служби — лікар однієї з найпопулярніших приватних столичних клінік.
Сьогодні ми веземо тяжких пацієнтів. Одинадцятеро з них — більша частина — перебувають на штучній вентиляції легень. Переважно це пацієнти із черепно-мозковими травмами, які потребують дотації кисню. Станом на зараз гемодинамічно стабільні. Часто пацієнти потребують також супроводу й допомоги з гемодинамікою. Ми намагаємося транспортувати тільки стабільних пацієнтів, тому що довга дорога збільшує ризики для хворого. Наша мета — не просто перевезти пораненого, але й надати допомогу, не нашкодити йому в дорозі.
Фактично, як я розумію, ви не перериваєте лікування, тобто на ось ці години, поки людина в дорозі, вона так само отримує лікування.
Лікарі, які передають пацієнтів, у виписках зазначають, якими медикаментами надавали їм допомогу. Ми ж зі свого боку продовжуємо лікування, дбаючи, щоб основні препарати, які хворим уводили на попередніх етапах, уводили й на нашому етапі. У нас на борту бували випадки серцево-легеневої реанімації. У такому разі пацієнта передають якомога раніше на найближчий етап лікування для стабілізації стану, тобто виїзд у найближчий пункт, у якому ми зупиняємося.
Мені здається, робота, яку ми виконуємо, є загальномедичною. Ми звикли працювати в такому режимі. Важко те, що тривалий час ми відірвані від дому, від колег, від безперервного професійного розвитку. У багатьох виникає думка, чи не забули про нас тут, у цьому поїзді, і, можливо, ми просто рухаємося. Куди ми рухаємося і що буде далі?
Скажіть мені чесно, скільки днів на місяць ви буваєте вдома.
Маємо чотири-п’ять діб. Якщо порівнювати з військовослужбовцями, у багатьох і цих чотирьох-п’яти днів немає. Тому всім потрібна заміна. Люди втомилися.
Надвечір пасажирам наллють гарячого супу. Більшість із них усю дорогу проспить, легші пацієнти говоритимуть через відеозв’язок із родинами. Під такі самі звуки апаратури, що дихає замість поранених, їх виносять із вагонів у швидкі й розвозять по тилових медзакладах.
Наш герой Сашко із двома ампутаціями всміхається, прощаючись.
«Що можна сказати? Що життя не закінчується на цьому. Для декого почалося друге життя. Можна почати все спочатку, а можна продовжити службу — це вже бажання кожного окремо. Я уважаю, що є заради чого жити. Не просто так ми тут, у цьому вагоні, їдемо, а щоб і далі жити. Я іще збираюся і у футбол пограти. Люблю футбол. Бачив, є усякі фонди, програми. Думаю, буду гуляти у футбол».
Цей документ було створено за фінансової підтримки Європейського Союзу. Зміст цього документа є виключною відповідальністю Радіо «Накипіло» і за жодних обставин не може розглядатися як такий, що відображає позицію Європейського Союзу.
