Олександр «Шустрий» — розвідник 58 ОМПБр, головний сержант взводу. Та це для військового тимчасове рішення через поранення. «Шустрий» розповів нам про свій військовий досвід і чи кожен може займатися розвідкою.
Як давно ви у війську?
Я прийшов служити ще у 2013-му. Був в АТО, у 2018-му звільнився. А коли почалася повномасштабна війна у 2022-му, я знову прийшов. Спочатку в повітряну частину, на охорону ППО. У 2024 році потрапив у 58-му окрему мотопіхотну бригаду імені гетьмана Івана Виговського, проходив службу в роті вогневої підтримки на Донецькому напрямку.
Чим ви займалися на Донецькому напрямку?
Був протитанкістом. Наприклад, ми знали, що буде штурм. Я з помічником виходив перед піхотою. У мене була така труба, «Карл Густав» (ручний протитанковий гранатомет). Ми сиділи, чекали, поки техніка піде. Бачимо техніку — нищимо.
Якось пішли штурми на село. До нас БТР завітали, підірвалися на мінах. А потім приїхали два танки і БМП (бойова машина піхоти). Ми ті два танки розібрали вдвох. Потім «беха» заїхала до нас на підвал. Я підбив її, вона так палала…
Почалася висадка десанту. Вони побачили мене, почали лупити: по мені, по хаті. Вийшло так, що там і вони залишилися, і «бехи», і БМП. Тоді взяли в полон одного, ховався в хаті. Злякався чи що, тому його й взяли.
Так, але що спілкуватися, якщо він був під наркотою. Коли його шмонали, наркоту знайшли, всілякі медалі він з собою вивозив. А взагалі не хотілося спілкуватися. Потім ми вже передали його, бо ми далі стояли, йшли штурми.
Ви кілька разів були в повному оточенні. Що найважче тоді було?
Головне — не розгубитися, командувати. Хлопці бачитимуть, що ти командуєш, працюєш, ведеш бій, і теж одразу підключаться. Бо якщо розгубитися, всі запанікують — це біда. А так ми зайняли кругову оборону, вели бій, у нас було чим. Уже згодом була команда, вирішили, що треба виходити, бо вже немає нікого в посадках. А вони ззаду, збоку ходили зачищали посадки, а до нас не дійшли, бо ми давали хорошу відсіч.
От ви кажете — не розгубитися. А як не розгубитися в таких ситуаціях? Що вам допомагало швидко приймати рішення?
Я знав: якщо заховатися десь, в окопі, засісти й думати, що противники пройдуть, не будуть чіпати... Я знав, що тоді буде — не хотілося б такого. Коли ти даєш хороший бій, відсіч, вони одразу притихають, уже не лізуть так, як хотіли б. Головне — їх в окоп не пустити, бо з окопа вже важче їх вибити.
Як довго міг тривати один бій?
Від третьої, четвертої ранку — і тоді вже як виходить, десь до другої години дня. А бувало, що як є техніка на другому селищі, то о п'ятій ранку штурм починається, вони починають рух, і до десятої… Ми їх розбиваємо, вони тікають. А через пару годин могли знов почати рух.
Чи відчувалась у чомусь перевага ворога? У людях, ресурсах, у техніці?
Хіба що в техніці. Вони постійно, кожен божий день йшли. Бачать, що їхню техніку розбивають, а все одно їдуть, їдуть, де вони її беруть…
Після Донецького напрямку ви працювали на Харківському?
Так. Була команда, заїхали дві групи, ми залітали в допомогу. Нас спалили, як ми заїжджали. Ми швидко добігли до позиції, сіли, чекали на патрони. Потім почали рух, пробувати штурмувати позиції, та нам цього не дала ворожа артилерія. Я дав команду, щоб відкотилися назад. По нас почали бити, бліндаж розібрали, там трьохсоті були.
Був період, коли стало тихо, без дронів, я вирішив вийти. Тут росіяни під'їхали, почали стріляти. Пам'ятаю, як назад відкотився в окоп. Бій довго йшов, крили нас артою, касетною. Згодом вони почали втікати, відкати робити.
Треба було «300-го» терміново вивезти. Я вирішив його тягнути до «евака». У нього були побиті нога й рука, прострелені плечі. Я за одну руку взяв, через плече до себе — і потягнув. Тягнув дві-три години, бо там слизько, мокро. Дотягнув до «евака», за укриття заховав його. Та почали по нам дронами бити, бити, бити.
Ще одного мужика теж тягнув на «евак», і тут починає прилітати. Я дивлюся, куди бігти, сховатися під дерева, а вони зламані. Було нуль градусів, не було зелені на деревах, під яку можна заховатись. Воно над нами крутить, і десь метрах у двох — бах, скидає заряд. У мене на нозі автомат висів, він і прийняв удар. Автомат злетів, із рук вирвався.
Спочатку болю я не відчув. Стою, розвертаюся йти... Упав. Знову встаю, знову впав. Відчув біль, підняв ногу, обдивився. Потім дивлюся, щось висить в небі, розумію, що буде зараз ще один скид. Воно видно було, лампочка світилася сильніше.
Він робить скид. Я перекручуюся, і ще один лупанув, але другий удар мене не зачепив так сильно, як перший. Я облапав ногу, побачив, що коліно вище побите, наклав собі турнікет і на колінах відповз до «евака». До нас ще години дві не могли заїхати, бо крили сильно. Потім уже вивезли на Харків, у шпиталь.
З яким пораненням ви потрапили в шпиталь?
Більше з ногою, але ще багато крови витекло й нирки відмовили. Почали мені робити діалізи. По десять годин робили, запускали, нарешті запустили ті нирки трошки. Тоді мене транспортували на Київ і там продовжили лікувати.
Одні лікарі хотіли відрізати ногу, інші вирішили спробувати зберегти. Повирізали трохи ткані змертвілі й кажуть: якщо все вийде добре, то залишимо. Якщо ні, доведеться відрізати, аби зараження не пішло. (Ногу вдалося зберегти). У «Феофанії» я провів, разом із реабілітацією, вісім місяців.
Як проходила реабілітація?
Реабілітація почалася, ще коли я не міг ходити, мене постійно розминали. Потім, як сам почав ходити на палках, займався щодня. Зранку став, пішов у спортзал, точніше, реабілітолог повів. Так само пообіді.
А що допомогло під час реабілітації підтримувати дух?
Я духом не падав, я постійно на позитиві. Навіть коли бої йдуть, хлопці перелякалися, то я приколи розказую, сміюся, підіймаю всім дух.
Після поранення ви повернулися вже в розвідку?
Так. Нас перевели. Мені пропонували: може, в тил, додому, влаштуємо в ППО? Кажу, ні, піду з вами. Може, відновлюся та й далі буду працювати. Якось зі своїми з початку, як почав із ними, так і хочу до кінця бути, до закінчення війни вже.
Розкажіть більше про роботу розвідника.
Розвідник... Що він? Проводить розвідку. Треба зайти кудись подивитися, пройтися, позаглядати втихаря. Куди не може, наприклад, дрон залетіти. І вже хлопці можуть сходити, перевірити, щось занести, когось із хлопців провести. Може, вийде взяти в полон когось.
Розвідка — це поодинока робота чи групова?
Ні, це група. Група злагоджена, хлопці постійно разом, в одній хаті живуть, один з одним спілкуються. І кожен знає свою роботу: хто старший, хто веде, хто замикаючий.
Підтримайте роботу «Шустрого» та 58-ї ОМПБр, долучіться до їхнього збору на прилади нічного бачення.
Чи кожен може бути розвідником?
Я не знаю. Може, і не кожен. Тут і витривалість треба, і здоров'я. Я думаю, якщо людина захоче стати розвідником, якщо здоров'я дозволить — звісно, її візьмуть. І навіть головним можна стати, старшим розвідником.
Як довго треба тренуватись і вчитись, щоби стати розвідником?
Залежить від людей. Навіть якщо вже потрібно приступати до роботи — підготовку новачки проходять повну. Немає такого, щоби тільки привели його до нас, нічого не навчили, і ми його можемо кинуть. Він повинен пройти полігон, вивчити свою зброю. Потім його треба вчити з групою… Вчитися постійно треба: полігон, стрільби, знати все щодо озброєння. Та якщо людина хоче, за два тижні все вивчить.
Чи були у вас виходи в ролі розвідника?
Я раз виходив, коли хлопці, побратими, були під дронами. Із ними зв'язок спочатку був, а потім пропав. Мені показали точку, де вони знаходилися, треба було їх знайти. Там не село, а пгт. Шукав десь добу. Важко було йти, погода погана, і дронів багато. Ми потроху пересувалися, з хатки в хатку, розбиті вони були, перечікували. Вночі я на хлопців натрапив. Зайшов в хату, знайшов їх, згодом вивів. Якраз туман став, машину я замовив, викликав наше «таксі» — і все, виїхали.
Зараз не можу багато ходити, пройтися вдаль, бо ще повністю не відновився. Думаю, наступного року краще стане. Відновлюся, теж ходити буду. Мені цікаво полазить!
