Знайомтеся: Микола та Маша Набоки. Подружжя з Харкова, яке з лютого 2022 року оселилося у Львові. Маша — із Донецька, працює викладачкою англійської. Микола — харківець, актор, викладач ЛНУ імені Івана Франка. До Дня Соборності ми вирішили поговорити з подружжям про те, як їм живеться у Львові, чи вдалося асимілюватися та чи щось із нав’язаних роспропагандою тез про Схід і Захід має місце в реальності.
Маша вмовила Миколу виїхати з Харкова за кілька тижнів до початку повномасштабної війни, адже добре знала, що таке російська агресія ще з 2014 року. Микола, хоч і вважав це зайвою тривожністю, пішов коханій назустріч. Згодом їхня львівська квартира стала хабом для евакуйованих зі Сходу, транзитним пунктом для біженців і речей, що зворотнім шляхом їхали із Заходу на війну. Пройдемося цими роками з нашими героями і сфокусуємося на сьогоденні.
Початок повномасштабного вторгнення
Маша: Ще у 2021 році я дивилася, що росія робила в Сирії, в Алеппо. Бачила фотографії, читала про застосування «Іскандерів», дізнавалася, що це за зброя та як її використовували. Тоді вперше подумала: а що, власне, заважає їм зробити те саме з Харковом або Маріуполем? Ці образи я постійно прокручувала в голові, сильно нервувала. Я тривожна людина, і саме тому ми вирішили переїхати на півтора-два місяці, щоб я хоч трохи заспокоїлася.
Микола: Близькі друзі моїх батьків, львів’яни, мали квартиру, яку могли нам надати. Ми поїхали до Львова ніби у відпустку: класне місто, нам завжди подобалося, поживемо трохи — і повернемося. Це було десь 10–12 лютого.
Як приїхали, Маша заходить в квартиру й починає рахувати: так, ляже три людини в коридорі, тут зможемо покласти двох, ось тут ще двох. Я на це дивився з посмішкою. Мовляв, продовжується цей настрій, який нас випер із Харкова, щоб ми тут місяць сиділи й не знали, що робити у Львові. Нарахували, що 15 людей можемо теоретично покласти переночувати. Згодом так і було, у тих спальниках, у такій самій кількості.
Маша: Увечері 23 лютого Миколин найкращий друг сказав, що є інформація від знайомих, які працюють в «органах»: вторгнення може початися вночі або вранці. Я одразу написала найближчим друзям, тусовці театру «Нафта», і запитала, чи в них зібрані тривожні валізки, чи готові вони швидко виїжджати.
Ми почали організовувати екстрений план евакуації. Брат Миколи мав сісти в автівку батька, батьки були за кордоном. Ми попросили, щоб у машині був повний бак, усі документи, ключі. Готувалися до найгіршого сценарію. У підсумку друзі виїхали з Харкова вранці 24 лютого в напрямку Львова. О п’ятій ранку мене розбудила подруга Ніна, подзвонила і спитала, чи є у Львові вибухи — бо в Харкові є. Вони вирішили скористатися можливістю, про яку ми говорили напередодні.
Перші дні війни у Львові були сюрреалістичними. Тут було відносно спокійно, хоча паніка відчувалася: сирени, черги за хлібом, до банкоматів, черги всюди. Але це тривало лише перші кілька днів — чотири, п’ять. Були величезні черги у військкомати, люди намагалися мобілізуватися, допомогти. У перші тижні всі робили, що могли.
Микола: Я не зміг здати донорську кров, бо стояла черга зі 100 людей. Видно було, що Львів реагує на стресову ситуацію в спосіб, який притаманний місту, максимально віддаленому від лінії фронту. Всі мобілізувалися, як могли.
Пам’ятаю, мене попросили знайти каністри для пального. Я знайшов чоловіка, у якого було десять каністр. Я спитав, скільки маю заплатити, він відповів: «Ти що, капіталізм залишився в минулому». Фраза мені запам’яталася, бо добре передає настрій, який тоді був у людей у всій країні. Львів став великим перевалочним пунктом — і ця функція делегувалася кожній окремій квартирі. Кожна львівська квартира стала мініверсією Львова в масштабі країни.
Маша: Квартира, в якій ми жили, мала три великі кімнати, кухню і просторий коридор. Там було багато спальних місць, двоповерхове ліжко, дивани. Уже 25 лютого до нас приїздили люди, яких ми взагалі не знали. Ми написали в соцмережах, що можемо прийняти людей: у нас є світло, їжа, укриття. І через нас почався потік.
Люди їхали з Харкова, Києва, Ірпеня, Одеси. Хтось на одну ніч, хтось на кілька днів, з котами, собаками. У якийсь момент у квартирі одночасно жили кілька родин, 10–12 людей. Ми спали на підлозі в спальниках, бо так було простіше: не розкладати дивани, а дати більше місця іншим.
Через нас проїжджали люди, яких ми більше ніколи не бачили. Були й ті, хто залишався на місяці. Деякі родини жили з нами по пів року. Це було щось на кшталт комунальної квартири — але в найкращому сенсі слова, не радянському, а людяному. Поступово ситуація стабілізувалася. Хтось поїхав за кордон, хтось знайшов житло у Львові.
Десь через рік стало зрозуміло: війна не закінчиться швидко. Я довгий час хотіла виїхати, мені було небезпечно психологічно. Перший рік ще жевріла надія. Але з часом я зрозуміла: житимемо у Львові, бо Харків — близько до кордону, надто небезпечно.
Чи вдалося відчути себе у Львові «на своєму місці»
Микола: Львів дав мені можливість відчути сенс у тому, що роблю. Тут я міг працювати, створювати, бути корисним — і це стало вирішальним. На початку квітня я був залучений до вистави в маленькому театрі при УКУ. Там же заснував маленьку театральну студію, об’єднав молодь, яка втратила перспективу завтрашнього дня та нагоду займатись освітою, творчими мистецькими проєктами. Вів курси, тренінги, і воно розкрутилося. Я побачив у цьому сенс.
Маша: Я не відчуваю себе повністю асимільованою — але я вмонтована в місто. Не тому, що це підтримує парадигму про нібито непривітний Львів, зверхніх галичан чи неприйняття людей зі Сходу. Або ж відчуття якоїсь принципової ментальної різниці між дівчиною з Донецька і львівським середовищем.
Ні: причина значно простіша й пов’язана виключно з моїм способом життя. Я працюю онлайн, і саме це дозволило нам переїхати до Львова за два тижні до початку повномасштабного вторгнення. У мене п’ятеро учнів, із кожним я працюю близько трьох років. Це дуже інтенсивна, щільна робота, але стабільна, тож передбачуваність дає мені відчуття безпеки.
Як середньостатистична людина зі Сходу — з регіону, де життя пов’язане з виживанням, фізичною та моральною небезпекою, я відрізняюсь від львівʼян. Я інакше реагую на багато речей, ніж люди з більш «європейських» міст. Водночас якби я не працювала онлайн і мені довелося викладати в будь-якій школі англійської, я без проблем туди би вписалася, впевнена на сто відсотків.
Не можу сказати, що не асимілювалася зовсім, принаймні в мовному сенсі. Із Миколою ми почали говорити українською з 2021 року. З усіма іншими я перейшла на українську десь у травні 2022-го. У Львові я дуже чітко відчуваю, як змінився мій словниковий запас, швидкість, з якою я пригадую українські слова, та як майже зникла потреба послуговуватися російською. Можу зірватися на російську лише коли дуже втомлена.
Микола: У певний момент я відчув, що мої спроби взаємодіяти зі львівським середовищем — у мистецькому, педагогічному сенсі, через різні ініціативи та проєкти — стали помітними для міста. Львів не ігнорував ці зусилля, не заважав їм, а поступово почав їх підтримувати і створювати можливості.
За чотири роки з’явилося чітке відчуття, що Львів мене тримає, що місто зацікавлене в моїй присутності. Я відчуваю це і від місцевої влади, і від середовища, і від спільноти. Є львів’яни, представники львівської інтелігенції, яким справді важливо, що я тут. Вони приходять на мої події, підтримують, надихають, мотивують і жартома кажуть: «Миколо, ти робиш правильні речі, тільки не думай там собі в Харків повертатися».
Я, звісно, думаю. Та мені важливо відчувати сам факт підтримки. Коли міський голова приходить на твою виставу — це теж дає відчуття помітності. А ще в останньому році я відчуваю послідовну підтримку управління культури. Все це на рівні простої, людської, адекватної взаємодії. Це дає відчуття сили, що твої дії помітні й потрібні, що місто хоче, аби ти був тут. Це шалено підкупає — особливо якщо знаєш, як інакше буває в Харкові.
Є розуміння мети. Я був на нагородженні діячів культури за 2025-й, там зібрали 30 людей, які займаються культурою у Львові. Мер сказав: «Дивіться, наш пріоритет номер один — це військові. Ви, діячі культури, маєте розуміти, що Львів став містом, яке на себе забрало місію реабілітації війська. Ви знаєте, що у багатьох військових знижується фантомний біль після відвідування філармонії? Ми регулярно проводимо дослідження, тож шукайте нагоду працювати з військовими». Це дуже цінно.
Про виклики й компроміси
Микола: Якби я міг змінити в галицькому середовищі одну річ, це була би швидкість. Вона мене жорстко дратує. Я досі не можу до цього звикнути і просто не працюю з людьми, чия швидкість опускається нижче мінімуму, який я готовий толерувати. Помітив, що саме через наполегливість, прямоту і темп середовище, з яким я працюю, значною мірою складається зі східняків.
Я не знаю, наскільки доречно говорити про асиміляцію. На рівні відчуттів я не можу сказати, що асимілювався. Я дуже вмонтований у Львів, водночас тримаю міцний, майже кровний, ментальний зв’язок із Харковом і загалом з образом Сходу.
День Соборності — це…
Маша: Якщо говорити про День Соборності як конкретну дату, не надто добре її відчуваю: не назву навіть приблизної дати. Мені здається, День Соборності — це не про асиміляцію. Це радше про усвідомлення, що ми маємо насправді велику країну — і територіально, і за кількістю людей — з абсолютно різними контекстами. І про ментальну відкритість: визнавати цю різницю та тримати її в голові.
Наприклад, нас запросили на Різдво. Було багато вертепів, і це було моє перше Різдво в житті. Я юдейка, я єврейка, і до будь-якої релігії ставлюся доволі скептично. У мене був релігійний досвід у юдейській громаді в Донецьку, але він свідомо завершився, коли я подорослішала. Я не хочу зближуватися з жодною релігією.
Львів значно релігійніший, ніж Харків. Перебуваючи тут, я розумію: це не мій релігійний чи культурний контекст — але я його поважаю. Я живу тут, бачу, скільки доброго це приносить, та водночас бачу і проблемні речі. Зокрема історії з вертепами та образом «ж*да». Це побутовий, легкий на перший погляд, але глибоко вкорінений антисемітизм. Із 10–15 вертепів два чи три мали персонажів євреїв — і це не позитивні образи.
Я розумію, що на Сході України це слово є образливим, тоді як у Львові воно має інше, польське походження, і не завжди вживається з наміром образити. Але для мене це неприйнятно. Це насмішка і кричущий антисемітизм повсякденності, проти якого ти нічого не можеш сказати. Бо перебуваєш серед 40–50 людей, які співають колядки, святкують Різдво, і ти їм відповідаєш: «Христос народився!» — «Славімо Його!».
Я не закриваю на це очі, ми багато обговорюємо це в родині. Особливо в контексті майбутніх дітей: як виховувати дитину у Львові, якщо мама — єврейка. Якщо дитина не буде хрещеною, як вона ростиме в середовищі із сильним релігійним компонентом.
Мені здається, це важливо в контексті соборності України як визнання того, що не всім потрібно в одну дудку грати. Нормально, коли якісь речі залишаються автентичними. Водночас я переконана, що мова має бути єдиною: українською. І що базові, засадничі цінності політичної нації значно важливіші за релігійні чи культурні контексти.
Микола: От і виникає питання: що саме робить із нас націю, що об’єднує? Коли ми говоримо про День Соборності, що відстоюємо, що нас стягує докупи? Для мене це значною мірою — про емпатію. Про виклик і постійну роботу над собою. Про намагання знайти в собі те, що робить мене українцем і робить із нас націю. Про вміння чути інших, чути іншу думку і поважати різноманітність, яка виникає навколо цього ядра, що нас поєднує.
Все інше потрібно поважати, плекати — це різноманіття. Саме тому для мене це — про емпатію. Емпатію як уміння чути й розуміти іншого — навіть якщо він висловлює іншу позицію, транслює іншу думку. Це про здатність до діалогу, вміння його підтримувати, розуміти іншого та водночас мати впевненість, що тебе також почують і зрозуміють.
Пригадую вірш Сергія Жадана «Коли ми будували свої доми». Там є фраза: «Батьківщина — це там, де тебе розуміють, коли ти говориш уві сні». Мені дуже подобається цей рядок.
Нагадаємо про наш торішній матеріал, де ви можете дізнатися більше про День Соборності.
