Зазвичай поняття «німець» і «лютеранин» на Слобожанщині були взаємозамінними. Стосунки між німецькими колоністами та українським населенням впливали на економічний і соціальний розвиток нашого краю, і важливу роль відігравала релігія.
Німці за віросповіданням були католиками, лютеранами чи менонітами, вони жили громадами, мали власний орган самоврядування, церкви та школи. Церковні традиції були перенесені колоністами до російської імперії, яка тоді толерувала інші гілки християнства. Протестантам пропонували сприятливі умови для організації релігійного життя, але за умови не розповсюдження протестантизму серед місцевих жителів.
У духовному житті харківських німців особливе значення мала лютеранська громада. Вона згадується в Харкові з 1768 року. Подальший розвиток харківських лютеран пов'язаний із введенням губернського устрою, відкриттям університету та інших навчальних закладів.
Іншою особливістю лютеран був високий престиж громади. Прізвища поважних членів церковної ради були відомі у місті. Багато благодійних установ Харківської губернії була пов'язана з німецькою церквою, з пожертвами заможних лютеран і католиків. Вони проводили добродійні справи не лише на користь німців, а й усього населення губернії від перших років існування релігійної громади.
Харків'яни довго не мали пастора, аж у 1804 році першим місцевим пастором став Йоганн Барендт, ад'юнкт-професор університету. Протягом 1809–1810 років у Харкові служив пастор К. Гейзе. Тоді лютерани отримали дозвіл проводити богослужіння в залі університету. У 1816–20 роках пастором служив філософ Карл Зедергольм, тут він видав збірник богослужебних гімнів і малий катехізис.
Чудовим проповідником і духовним отцем, прекрасним організатором був пастор Йоганн Розенштраух, він служив у Харкові в 1822–35 роках. За часів його пастирства було споруджено першу кірху, відкрито церковну школу й пасторат. У 1823 році засновано Комітет для надання допомоги членам громади, перебувають у скруті, та німцям, які потрапили до Харкова проїздом, згодом відкрито лютеранське кладовище.
Для релігійних служб лютерани збиралися в різних приміщеннях, власного храму вони не мали. Аж доки в 1827 році з ініціативи пастора Йоганна Розенштрауха в Московській консисторії було отримано дозвіл на будівництво кірхи у Харкові на колишній вулиці Мало-Сумській, а нині Гоголя.
Громада придбала велику ділянку, яка зі східного боку примикала до провіантського складу, з північної до садиби архітектора Васильєва, із західного боку виходила на нинішню вулицю Гоголя, а південною стороною примикала до Театральної площі.
У 1830 році кірху на честь Вознесіння Господнього було добудовано й освячено. Першу харківську кірху збудували в модному тоді стилі класицизму: за формою базиліки, з чотириколонним вишуканим портиком дорійського ордера та невеликою главкою, увінчаною хрестом, над фронтоном.
Проблемою школи опікувався Готфрід Гільдебрандт, який прибув до Харкова у 1814 році для служби вчителем музики. Гільдебрандт став одним із найактивніших представників лютеранської громади, увійшов до церковної ради, згодом став церковним старостою, грав на органі на богослужіннях.
У 1826 році Гільдебрандт запропонував відкрити у Харкові лютеранську школу, але церковна рада відмовила, оскільки стояло питання про будівництво кірхи, і всі ресурси прямували саме на це. І тоді педагог відкрив школу у власному будинку на вулиці Куликівській, 19. Заняття в садибі Гільдебрандтів припинилися в січні 1833 року, коли її господар помер. Нині дім перебудований, у ньому розмістився готель «Куликівський».
Зрештою пастор Йоганн Розенштраух домігся відкриття лютеранської школи, і поступово поряд із кірхою було відкрито таку школу. Згодом вона стала училищем, а потім її частина перетворилась на жіночу гімназію. Заклад був відомим як Вознесенська гімназія, і з часом туди почали приймати не лише дочок німців. Слідом виникали школи, де спочатку навчалися діти переселенців, а згодом городян Харкова.
У 1920 році радянська влада відібрала будівлі Вознесенської жіночої гімназії у лютеранської громади. Для невеликої німецької школи вдалося відстояти частину приміщень, обладнання та навчальних посібників. Основний корпус гімназії передали до командного складу Харківського військового округу.
На початку XX століття перша церква харківських лютеран стала затісною, їй потрібен був ремонт. Пастор Максиміліан Штендер вирішив не ремонтувати стару кірху, а будувати на її місці нову.
Навесні 1912 року почався знос старої церкви, а у вересні було закладено новий храм. Пожертви на нього надходили з усіх сторін: прибутки з ярмарків, виручка від роботи промислових підприємств, пожертви приватних осіб.
Будував новий лютеранський храм архітектор Гергард. Проєкт був вдалим: майстер прагнув поєднати історичні стилі, типові для середньовічної Німеччини, із новими. Тож нова харківська кірха мала риси простого, без зайвих деталей романського стилю — і модерну. Звели церкву в стислі терміни, будівельників запросили з Німеччини.
18 листопада 1913 року харківські газети повідомили про освячення нового лютеранського храму. Газета «Южный Край» надала повний опис будівлі. Автор статті писав, що новий храм грандіозністю розмірів, простотою і величчю внутрішнього приміщення, де багато світла та простору. Що акустика — відмінна. Усередині кірха побудована за принципом центрального розташування у вигляді кола з нішею для вівтаря, на противагу готичним церквам із хрестоподібною формою.
Вівтар прикрашав малинову плату з написом золотим шиттям, праворуч на стіні — картина олійними фарбами, де у великому масштабі намальоване Вознесіння Господнє, на славу якого і споруджено храм. Для освіщення виготовили розкішну металеву люстру в 2 300 свічок. Запрошені фахівці перебудували старий орган: до 24 регістрів, що були, додали 12 нових.
Висока дзвіниця-вежа храму прикрашена годинником, який має величезні циферблати з чотирьох сторін, так що їх видно на далеку відстань. При церкві були службові приміщення, капличка, кімната для архіву.
Нова кірха із високою масивною дзвіницею і великим годинником стала прикрасою центра Харкова. Проте у 30-х роках її закрили, а в 1958 році цю унікальну споруду, яка пережила світову війну, знесли.
Проповідь Євангелія, що лунала в церкві, та європейська повага до людської особистості відбилися в житті місцевих лютеран. Професори викладали філософію, обговорювали «першопочаткові права людини», право вільно мислити, релігійне право, заборону рабства, пропонували приймати до університету солдатських, купецьких і селянських дітей. Взагалі, німецьке земляцтво Харківської губернії, заможні німці спілкувалися з ремісниками в Церковній Раді та під час спільного відпочинку.
Однією з найголовніших цілей німецькі благодійники вважали надання медичної допомоги. Першими фаховими медиками й фармацевтами ще у XVIII сторіччі в Харківській губернії стали саме німці. Згадаємо професора Вільгельма Грубе: цей уславлений лікар керував хірургічною клінікою з 1859 року майже 40 років. Він розвинув харківську хірургію, був ініціатором відкриття і очільником Харківського Медичного Товариства. А під час епідемії холери у 1830 році фармацевти Фідлер і Нельдехен відмовилися від частини гонорару заради придбання ліків для хворих.
Офтальмолог з європейським ім'ям Леонард Гіршман, учень Грубе, вражав харківців самовідданістю та майстерністю. Він вів прийом «до останнього пацієнта», часто допомагав бідним хворим матеріально. не тільки збудував для бідних безкоштовну клініку, сам лікував багатьох харків’ян безкоштовно, але ще й допомагав великій кількості людей. Це людина-легенда у Харкові.
Дотепер на проспекті Героїв Харкова, 145/2 працює пологовий будинок №2, колишня жіноча лікарня імені Жозефіни Гельферих. Її возвели у 1901–1902 роках за ініціативою Максиміліана Гельфериха, який «збудував його за свої кошти та подарував Харкову», про що нагадує меморіальна табличка.
Максиміліан Гельферих взагалі був найщедрішим благодійником в історії Харкова за всі часи. Він був і найбільшим платником податків у казну міста. Благодійник надав земельну ділянку та 100 000 рублів для лікарні «Жіноча допомога» та заповів назвати її ім'ям дружини Жозефіни.
Персонал складали жінки. Перша гінекологиня Харкова, директорка Єлізавета Дрентельн і лікарки-асистентки жили на території лікарні. Візити були безоплатні, для найбідніших був безплатний й стаціонар, можна було викликати карету для породіль і допомогу акушерок для пологів вдома. При лікарні розмістили школу для акушерок із хіміко-мікроскопічним кабінетом.
Як і українці, німці були християнами, тільки українці — православні, а колоністи переважно протестанти. Календар свят схожий, але святкові традиції відрізнялися. Ці відмінності місцеві помічали, і словом «лютеранизм» називали зовнішнє недотримання постів. Слобожанин Борис Грінченко у словнику зафіксував народне бачення в приказці «Німець каже, що постить все половину: вдень їсть скоромно, а вночі постить».
Українці вечір напередодні Нового року називали «Щедрий вечір», по хатах ходили щедрувальники, співали пісні на добрий урожай, чоловіки посівали зерном підлогу. Колоністи ж Новий Рік майже не святкували. Утім, вони приймали дітей і молодь, які приходили з вітаннями з українських поселень і несли мішки з гостинцями. Заходячи до будинків колоністів, обсипали їх пшеницею, житом, ячменем і отримували від господарів солодощі чи гроші.
Масляна у колоністів не святкувалася. Українці ж святкували Масляну цілий тиждень, вона символізувала прощання із зимою і зустріч весни та початок Великого посту до Великодня. Своєрідним прототипом Масляної у колоністів можна вважати свято Кірмерс, яке відбувалося восени, коли вже зібрано весь урожай і закінчені роботи із землею. Кімерси святкувалися в різні неділі кілька тижнів народним гулянням.
Наступне велике свято — Великдень. Для обох етносів воно надзвичайно важливе. І колоністи, й українці полишали щоденну роботу. Колоністи святкували Великдень раніше, у них четвер і п'ятниця були в особливій пошані: все село мало причаститися. Будинки вбиралися по-весняному, діти несли вербу, квіти. У Зелений четвер пекли паски, великі й маленькі, для кожної дитинки. У суботу фарбували яйця, пекли печиво, калачі, готували м'ясо. Як і українці, німці фарбували яйця на Великдень лушпинням цибулі та соком буряка.
Увечері в церквах відбувалася служба. В українських церквах вона тривала з опівночі до ранку, святилися паски і яйця. У німецьких общинах служба починалася зранку і тривала до обіду. У протестантській релігії не визнавалося освячення їжі.
До Великодня колоністи притрушували двори білим піском для святкового вигляду. Діти, лягаючи спати, клали під ліжко шапки, аби зайчик уночі приніс їм фарбовані яйця. Зранку діти в шапках знаходили крашанки, печиво та цукерки. В українців не було такої великодньої традиції — їм подарунки приносив узимку Святий Миколай.
Великдень святкувався три дні як колоністами, так і українцями. Найбільше свято було у неділю, заборонялося робити будь-що. Понеділок теж вважався святом, але люди виконували повсякденні справи. У вівторок після обіду всі поверталися до звичного життя, йшли в поле.
Від Масляної неділі та до Великодня українці дотримувалися суворого посту. А колоністи не практикували ніяких обмежень у їжі.
Трійця для колоністів мала величезне значення. Цього дня молоді люди, хлопці й дівчата, приймали конфірмацію: хрещення і перше причастя. Діти до 12 років не могли бути охрещеними. Вважалося, що вони ще не могли служити громаді, а кожен меноніт чи лютеран повинен вступати в церкву усвідомлено, аби служити громаді. Це найважливіше свято.
Класна кімната рясно прикрашалася квітами. Дівчата одягалися у білі довгі сорочки, чіпляли квітку. Напередодні всі збиралися в церкві та проводилися публічний іспит і сповідь для майбутнього протестанта. Після урочистого богослужіння вони отримували причастя, і на пам'ять про подію — аркуш із малюнками з життя Христа і з текстами. Пастор приписував, що такий-то, народився тоді-то, у такий-то день і рік був конфірмований ним, пастором.
В українців людина отримувала хрещення і приєднувалася до православної церкви після народження через хрещених батьків. У колоністів не було хрещених батьків.
Далі йшла Трійця. У колоністів Трійцю святкували два дні. Вранці першого дня всі йшли на службу до церкви, потім святкування тривало весь день, а інколи й ніч. Свято Трійці було приводом для оголошення заручин у молоді. Хлопці домовлялися з обраницею і вночі ставили біля воріт нареченої високу жердину з прив'язаним вгорі кущем зелені, на наступну ніч жердина зникала. З цього моменту дівчина вважалася зарученою.
В українців на Трійцю оселю та двір прикрашали гілками дерев, лататтям і квітами. Люди вірили, що так можна відігнати злі сили.
Наступне велике свято — Різдво. У колоністів Різдво припадало на 25 грудня й тривало три дні. Перший день святкували із родиною, другий — із родичами чоловіка, третій — з друзями. Їжу готували заздалегідь. Із нетерпінням Різдва чекали діти, бо отримували подарунки. У цей день їм дарували солодощі, приладдя для школи, іграшки. А українці Різдво святкували 7 січня. Напередодні ходили колядники із Віфлеємською зіркою. Служба в церкві тривала з опівночі до ранку, а тоді люди святкували в родинному колі.
У релігійних німецьких колоністів було прийнято євангельське ставлення до ближнього, що сприяло благодійництву. Вважалося, що є відповідальність господарів, чиновників, лікарів перед Богом і людьми. Проте розквіт лютеранства закінчився з революцією.
У статті використані матеріали статей, публікацій, дисертацій авторів: Андрія Парамонова, Антона Бондарєва, Інни Швайки, Івана Сергеєва, Володимира Вардашка, Ольги Савченко, Ірини Назарчук, Оксани Мельничук, Дмитра Мєшкова, Віктора Хаустова, публікації сайту Української Лютеранської Церкви міста Харкова.
