«От вийду на пенсію, та…» — цей вислів доросла людина продовжує так, як планує другу половину життя. Бо ти вже багато встиг: одружитися, народити й виростити дітей, побудувати будинок, посадити дерево й помідори. І, нарешті, отримуєш час на себе.
Але війна перекреслила навіть це. Четвертий рік повномасштабного вторгнення тисячі українців віком 60+ вчаться жити в новій реальності, де потрібно починати все з початку та адаптуватися до нових обставин. Як почуваються люди старшого віку сьогодні, нам розповіли три жінки з різним життєвим досвідом.
Наталя Бондаренко. «Вік щастя», коли треба жити на повну
Наталя — керівниця Фундації підтримки людей поважного віку «Вік щастя». У березні 2022 року вона разом із командою релокувалася зі Слов’янська до Кропивницького. Сидіти та страждати — не про неї, тож Наталя відразу познайомилася з місцевими активістами та владою та відкрила двері для людей поважного віку на новому місці.
«На початку нас підтримали благодійники. Вони нам купили палочки для скандинавської ходи. І навколо цих фізичних вправ у нас утворився активний клуб. Це була точка входу. Люди займалися скандинавською ходою, а ми паралельно розповідали, що у нас є ще цікавого».
А було і є — десятки напрямків, де кожен може знайти щось для себе: психологічні групи, арттерапія, музикотерапія, текстотерапія, курси цифрової грамотності, курси англійської та української мов, пілатес, медіаосвіта. А ще — екскурсії та подорожі Україною. Це не про «чимось зайняти пенсіонерів», запевняє Наталя, це про право розвиватися, бути в суспільстві, мати голос.
«Ми не просто “веселимо бабусь”. Ми вчимо бути соціально активними. Ми говоримо: ви можете зробити те, чого ніколи не робили. Пробуйте. Робіть».
Наталя чесно говорить про травму, яку пережили люди старшого віку з початком війни. Вони мали зустріти старість у власних будинках, у колі рідних. Натомість багатьох фактично вирвали з корінням і перемістили в інше місце. Декого покинули діти, які поїхали від війни в інші країни. Тому багато хто сьогодні живе самотньо, залишившися зі спогадами і болем.
Фундація, створена Наталею, ставить за мету допомогти людям старшого віку не впасти у відчай, а змінитися, шукати нових друзів, обирати рух і життя тут і зараз.
«Колись я прочитала в пенсійному фонді, що час від пенсії до смерті називається “час доживання”. І мене це аж прибило. Я вважаю: або ти сидиш, доживаєш — або ти живеш. Роби щось, розвивайся та отримаєш додаткових 20–30 років життя».
Наталя Бурдіян. Бути людиною, а не «віком»
Наталя Бурдіян — мешканка Кропивницького, її життя нібито лишилося на місці. Але війна не обходить нікого. Всі ми просинаємося під сирени, сидимо без світла та намагаємося не дозволити страху з’їдати зсередини, каже жінка. Саме через постійну напругу треба шукати вихід, не замикатися, не розчинитись у тиші й самотності.
«Багатьом дуже складно змінюватися. Ти по життю звик бути сильним для всіх, аж раптом змушений просити допомоги. Це дуже складно і страшно визнати. Тому переважна більшість людей старшого віку ховає страх усередині й мовчить. І хочеться всім сказати: не здавайтеся. Ні морально, ні фізично. Треба щось робити, рухатися, застосовувати свої вміння. Не зупинятись у спілкуванні, не зупинятися жити. Не відкладати життя на потім. Його треба жити тут і зараз».
Для Наталі «Вік щастя» — це простір, у якому ти — не «пенсіонерка», не «категорія», не «вразлива група населення». Тут ти — людина з почуттям гумору, досвідом, зі власними болями та радощами. І головне — із правом на нові сенси.
Світлана Федченко. Виїхати з «нуля» та почати життя з нуля
Світлана — із Лиману Донецької області. Її життя до війни було звичайним і стабільним. Виїжджати довелося при наближенні фронту з-під постійних обстрілів. Евакуювалася з однією сумкою, щоб якомога більше людей вмістилось у «бусик», пригадує Світлана. Вона взяла лише особисті речі, фотографії та кішку.
У Кропивницькому життя почалося з невідомості та постійних питань: «Як це надовго? Ми повернемося? Що буде далі?». Це емоційно спустошувало, бо не давало залишити минуле в минулому та йти вперед. Саме тоді донька Світлани запропонувала їй не сидіти вдома та піти у «Вік щастя».
Світлана не приховує: спочатку було й вагання, і внутрішнє «а чи треба воно мені?», і сумнів: чи взагалі це для неї. Але жінка погодилася. Спочатку були «Курси медіаграмотності» та власна сторінка рецептів у фейсбуці, а потім — мовні курси та гостре бажання писати оповідання. Це було про внутрішню потребу говорити, проживати досвід, фіксувати емоції та перетворювати біль на слова.
«Нам дали завдання написати оповідання, щоби всі слова були на одну літеру. Я написала рецепт шарлотки — і мені так сподобалося! Потім хотіла зробити подарунок онуку й написала майже біографічну казку про ліхтарик, з яким ми в Лимані під час обстрілів тікали в підвал».
Потім були ще казки та оповідання про Донецьк і троянди.
«Пам’ять постійно підкидає спогади, про які хочеться говорити. Тому я їх записую, а згодом складаю в оповідання. Це дуже цікава терапевтична практика, яка допомагає проговорити те, що болить».
Про старість і право на життя
У більшості європейських країн суспільство ставиться до людей старшого віку з повагою, не викреслює їх із соціального життя. В Україні довгий час старість асоціювалася з бідністю, втомою та «доживанням». Війна лише підкреслила цю вразливість.
Проте завдяки таким спільнотам як «Вік щастя», люди поважного віку повертають собі відчуття гідності, голос і життєві сили. Через активність, теплі стосунки, сміливість бути видимими українські люди поважного віку наближують нас до європейського розуміння старості: не як фінішу, а повноцінної, гідної, живої частини життя.
