На початку повномасштабного вторгнення країна фактично втрималася на військових і волонтерах, які тягнули на собі все, що потрібно: речі, автомобілі, зброю, їжу. Про них навіть складали анекдоти: українського волонтера просили дістати динозавра, а він питав про строки, колір смужок і дзвонив друзям у Житомир.
У Міжнародний день волонтера ми зібрали у пресцентрі «Накипіло» людей, які завжди готові прийти на допомогу та закрити потреби і військових, і цивільних.
Як ви взагалі?
Мало хто питає, як волонтери почуваються. До них приходять із запитами, кажуть: «Нам потрібно». І майже чотири роки вони з усіх сил намагаються закрити ці потреби. Це нелегко, зізнаються волонтери, емоційно в тому числі. Є дні, коли накриває вигорання й думки: «Все, досить». А буває, всередині піднімається хвиля сили і штовхає далі.
Вероніка Адаменко, волонтерка:
«Живі, то й добре. Кожен новий день — це вже наша Перемога. Звісно, бувають різні періоди, але тримаємося. Нам є заради кого й заради чого».
Що змінилося?
Сьогодні логістика гуманітарної допомоги й військових запитів стала зрозумілішою, ніж на початку вторгнення, зізнаються волонтерки. Тоді була паніка, хаос, невідомість. Тепер є чіткі комунікації та налагоджені процедури. З ними в нелегке волонтерське життя прийшли бюрократія та звітність. Благодійні організації працюють у рамках донорських правил, а волонтери на донатах — у рамках власної совісті. І саме їм сьогодні найважче: збирати кошти стає складніше, а потреби не зникають.
Вероніка Адаменко, волонтерка:
«Із кожним роком запити пріоритетніші, але все важче їх закривати. Разом із тим у нас все більше досвіду й розуміння, що і як. Хто чим може допомогти, хто який сектор може закрити, з яким запитом можна звернутися до тієї чи іншої організації. Тому я все ж думаю, що ситуація трошки краща, ніж у попередні роки».
Змінились і самі запити. На початку потрібні були ліки, їжа та допомога з евакуацією. Потім — матеріали для відбудови будинків у деокупованих районах. Тепер — складні технічні запити: тепловізори, FPV-дрони, захист від російських БПЛа. Усе це — важко, довго й дорого. Збори ледве рухаються, тому багато хто з волонтерів сьогодні закриває запити власним коштом, маючи ще й офіційну роботу.
Окрема тема — зима. Третя зимова кампанія, щоразу складніша. Ризик жити без тепла у прифронтових громадах стає реальнішим, ніж коли-небудь. Холод не обговорюють вголос, але всі волонтери думають про нього насамперед.
Ляна Щербина, начальниця гуманітарного центру «Проліска» в Харківській області:
«Цей виклик, він стоїть перед усіма нами, він непередбачуваний. У нас може не бути тепла, гарячої води — достатньо одного обстрілу. І відновлення з кожним обстрілом стає майже неможливим. Це такий виклик, з яким ми можемо впоратись, якщо всі області будуть одна одній допомагати, бо це дійсно важко».
Взагалі, кожний новий збір, кожний новий проєкт — це виклик, це боротьба зі страхом і зневірою, що люди не зреагують, що всі втомилися та обирають інші пріоритети.
Євгенія Левінштейн, менеджерка проєкту «Олені святого Миколая», ГО ВО «Українські Рубежі»:
«Ми рік від року входимо в “оленячий” сезон, як в холодну воду. Ми не знаємо, чи будуть донати, чи буде підтримка суспільства. Постає питання: чи маємо ми взагалі право робити свято й дитячі подарунки в такій важкій ситуації. Але кожного вересня до нас приходять дарувальники й кажуть: “А ви будете оленів робити цьогоріч?”. І ми такі: “Ну, так, а які ще варіанти?”».
Харків — місто незламних?
«Харків — місто-мурашник, який збирається докупи після кожного прильоту», — відповідають волонтери. Причому — мурашник згуртований. Тільки відбувається щось жахливе, на місце відразу збігаються всі: від рятівників і комунальників до волонтерів із бутербродами та чаєм.
Євгенія Левінштейн, менеджерка проєкту «Олені святого Миколая», ГО ВО «Українські Рубежі»:
«Коли був прильот на Полтавському Шляху, ми приїхали надавати допомогу. Йшли просто по битому склу, воно було всюди. Це виглядало як Апокаліпсис. За півтори години все було чисто, комунальники — боги. Всюди працювали люди: тут бутербродики, тут кавочка, тут забивають вікна, тут роблять дахи, тут усе прибрано. А далі їде машина, миє цю вулицю. Ніякого скла, ніяких слідів горілих будівель. Що це, як не живий організм?».
Водночас Харків, попри все, плекає культурне життя. Життя тут і зараз допомагає відсіяти зайве та перетворити біль на мистецтво, красу, яка дає сили рухатися далі.
Мер’ям Йол, операційна директорка фонду «Волонтерська»:
«Це місто, яке постійно народжує культуру. Тут організовують різні проєкти, театри грають у підвалах, зали читання переповнені. Відбувається те, що робить Харків живим».
«Дякую, що не пройшли повз»
Особисті історії подяк — це фактично єдина матеріальна плата. У кожного волонтера в шухлядці є дитячій малюнок або варення, яке готували, чекаючи своїх в окупації, або банка з херсонськими помідорами. Вдячність і людяність — ось головне, що надихає волонтерів не зупинятися.
Ляна Щербина, начальниця гуманітарного центру «Проліска» в Харківській області:
«Нас зараз — 44 людини. І для всіх вони — це загальне слово організація. Але цю організацію тримають волонтери, які готові вночі їхати на обстріл, евакуювати людей із гарячих точок, не маючи броньованого авто. І коли дивишся наприкінці дня, скільки вони допомогли, думаєш: це команда, сама б я не впоралася».
Мер’ям Йол, операційна директорка фонду «Волонтерська»:
«Волонтерство — це не просто отримання коштів і холодні звіти. Це побудова партнерства: внутрішніх комунікацій між людьми, місточків, які по камінчику будуються четвертий рік поспіль. І неважливі масштаби та відстані. Головне — люди, які стають друзями та приїжджають до нас навіть зі Штатів».
Гумор рятує, коли найважче
Позитивне мислення — основа сили духу українців. Неймовірні історії — це те, що волонтерки мріють розповісти колись онукам. Цих історій багато. Є і про жінку, у якої рознесло пів будинку, а вона зробила в ньому ремонт і нагодувала волонтерів варениками з качкою під щільним обстрілом.
І про те, як прикривали своїми тілами 92-річну бабусю під повторним обстрілом і жартували, що «зупинилися на перекур». І про маму «Втомленого Сатани», який загинув на фронті та в пам’ять про якого вона вирішила зробити подарунок дітям.
Але, щоби розповісти всі ці історії, нам всім потрібно вижити. Думка, яка прозвучала в кінці одночасно у всіх волонтерок: ми зможемо перемогти тільки разом. У всіх регіонах є волонтери, військові, батьки, люди, які тримають свої міста. Харків сьогодні — це приклад для всієї країни: місто, яке пережило багато болю, але зберігає головне — здатність об’єднуватися. Саме ця здатність і є запорукою нашої стійкості.
