Щороку в четверту суботу листопада Україна згадує трагедію Голодоморів. Цього дня українці вшановують пам’ять жертв голоду: люди йдуть до храмів на поминальні богослужіння, приносять до пам’ятників символічні горщики із зерном.
О 16:00 годині оголошується загальнонаціональна хвилина мовчання, а після неї триває акція «Запали свічку». Можна принести свічку до пам’ятників чи запалити її у своєму вікні, аби вшанувати пам’ять людей, які загинули від комуністичного терору.
У пресцентрі «Накипіло» пройшла дискусія, де журналіст Роман Чемерський та історик Вахтанг Кіпіані поділилися дослідженнями про Голодомори. Модераторкою була філологиня Тетяна Хоронжук, журналістка медіагрупи «Накипіло».
«Загалом 30-ті роки в українській історії — кривавий період: це часи переслідувань, арештів, ув’язнень і розстрілів української інтелігенції, нищення української мови, храмів і релігійних споруд. А найбільше болить жорстоке винищення українського люду та доведення до страшної голодної смерті. Від голоду померли мільйони людей в Україні, і точна кількість жертв досі невідома», — говорить Тетяна Хоронжук.
Передумови і наслідки великої трагедії пояснив історик Вахтанг Кіпіані, офіцер Хорунжої служби 2-го корпусу НГУ «Хартія»:
«Про сутність совєтського режиму в Україні написано дуже багато. Думаю, не можна уявляти Голодомор як унікальний випадок, ніби все було нормально, а потім пішло не так. Людожерська суть режиму була закладена в його основі, це його підмурівок. Все, що можна було знищити: села, національні традиції, спільноти — усе знищили. Бо була велика мета побудувати безкласове суспільство, де всі фактично будуть росіянами.
Ілюзія частини українців, які взяли участь у творенні цього політичного проєкту, а потім режиму, — в тому, що вони наближали, бажаючи чи не бажаючи цього, розв’язку. Голодомор став першою великою трагедією українського народу, яка була неуникненна.
Сталінський режим вважав селянство недружнім соціальним прошарком, бо воно заражене націоналізмом і петлюрівщиною, а віруючі ще й автокефалізмом. Тобто селяни були нелояльні совєтській владі.
“Куркульська” природа селянства проявлялася в тому, що вони не хотіли брати участь у створенні індустріального сільського господарства, де були б лише гвинтиками великої аграрної машини та мусили здавати продукцію за цінами, які встановлювала держава.
Чи можна стверджувати, що нелюдські рішення совєтської влади були спрямовані на знищення опору? Що це свідомий геноцид українського народу, аби вбити нашу ідентичність і прогнути під себе? Так, бо людьми з поламаними хребтами легше керувати.
Чи після Голодомору українське селянство було таким, яким було до? Ні, звісно. Воно стало жертвою, втратило свою соціальну структуру, були розірвані долі, розірвані родини. Частину перемістили в інші регіони великої совєтської імперії, і більшість ніколи вже додому не повернулася. Що зробив сталін: послабив силу української нації та спрацював на посилення російської нації.
Щодо того, що сюди заселяли росіян. Історик Геннадій Єфіменко стверджує: так було, але в масовій свідомості кількість переселенців перебільшена. Значна частина не змогла втриматися, перемістилася в міста і поповнила ряди пролетаріату. Українське життя в регіонах, де був голод, стало іншим, переляк передавався поколіннями. Сила української нації була підточена.
Присутність чужинського елементу стала додатковим ресурсом для подальшої русифікації. Навіть через 50 років на виборах в незалежній Україні села, де було багато привезених, голосують не так, як сусідні села. Де було переміщено населення, голосували за проросійські партії, комуністів, за партію регіонів… Такий “внесок” сталін зробив і в сучасну українську історію».
Журналіст, громадський діяч Роман Черемський в експедиціях Харківщиною фіксував розповіді очевидців Голодоморів 1932–1933 і 1946–47 років. Ось деякі історії, які Роману розповіли ті, хто пережили страшні часи:
Люди помирали на вулицях Харкова. Це були ті, кому вдалося пробратися повз загороджувальні кордони. Дорослим практично неможливо було отримати їжу, бо місцеві, які мали невелику пайку, завдяки цьому виживали. Натомість люди в селах не мали нічого і, пробравшись у місто, тут помирали.
Біля Бірки люди, які намагалися втекти з села, йшли на станцію, аби виїхати. Там, у ярку, їх розстрілювали. Мені показували: отут поховані люди, які померли не від голоду, а тому, що їх вбили.
Чоловік, якому за 90, розповідав, що підлітків 13–15 років у дитячому будинку залучали до санітарно-технічних бригад. Вони їздили по селах, заходили в хати, шукали трупи. На гарбі складали шість тіл за одну поїздку. Вивозили у сосновий бір, там інша бригада викопувала велику яму, куди скидали тіла, без ритуалів. Коли яма заповнювалася, її заривали.
За те, що підлітки їздили в санітарно-технічних бригадах, їм давали пайку, і вони вижили. Інші з дитячого будинку помирали, малі діти пухли з голоду. На території дитячого будинку був цвинтар, там їх ховали.
Є маса свідчень, що люди виживали, намагаючись десь вкрасти їжу. Жіночка розповідала, як вони пробирались і викопували буряки, але їх нагайками заставляли їх висипати. Якщо когось не помічали, то люди мали трохи їжі.
Ми згадуємо страшний Голодомор 1932–1933-х, але був і Голодомор 1946–1947 років. Ми брали свідчення у людей молодшого віку. Свідки стверджували, що в 1946–1947 роках люди теж вмирали через голод.
Очевидиця розповідала, що тоді дитина могла взяти 300 грам хліба, який ділили на всю родину. В якийсь день жінка пішла замість дитини і не втрималася, з’їла той шматок. І вона все життя це пам’ятала й карала себе.
Попри великий голод, врожай на городах був. Чоловік розповів про територію, яка називалась Красна Гірка: «Люди повимирали, і був великий урожай вишень, але збирати їх було нікому, тож ту ділянку назвали Красна Гірка».
Харківщина стала одним із центрів Голодомору, бо була так звана «перша столиця», і саме звідси йшли рознарядки, плани. Область сильно постраждала. Ще важливий факт щодо знищення нації: коли хати спорожніли, людей примушували руйнувати будівлі. На тих місцях не залишилось і сліду. За деякий час це стала просто територія, зникали поселення, хутори й села. Це було масове явище.
Люди про це говорили в родинах і згадували як страшну трагедію. Називали її тоді не Голодомор, а Голодовка. Події тих років показують, наскільки росія хотіла нас знищити, і продовжує це нищення. Ми повинні все це пам’ятати, робити висновки та в жодному разі не забувати.
Аби дізнатися більше, дивіться запис дискусії.
