У мирний час, без посухи, без війни та епідемій у ХХ сторіччі в Україні люди цілими селищами вмирали від голоду. Про причини, механізми та довготривалі наслідки Голодомору ми поговорили з кандидатом історичних наук Євгеном Захарченком, доцентом кафедри історії України Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна.
«Події голоду 1932–33 років стали наслідком специфічної цілеспрямованої політики радянської влади щодо українського селянства. Не було ані посух, ані природних катаклізмів, ані війни в цей період».
Це була система, яка свідомо вбила майже чотири мільйони людей, аби зламати українське село та профінансувати індустріальний проєкт Сталіна.
Тоталітарна утопія, що вимагала жертв
Радянська держава народилася з тоталітарним ДНК. Усе мало бути підпорядковане одній партії, одному вождю, одній ідеї. Українське селянство з його хатою, церквою, землею та приватною ініціативою не вписувалося в цю модель. Воно стало перешкодою, яку влада вирішила усунути.
«Держава, що утворилася на початку 1920-х років, була тоталітарною за своєю природою. В основі її розбудови лежала утопічна мегаідея побудови комунізму — суспільства рівних людей. Для реалізації задуму потрібно було зламати існуючі соціальні групи, звичні практики повсякденності та традиційний уклад життя».
Економічні передумови: індустріалізація за рахунок аграрного сектора
Перша п’ятирічка (1928–1932) вимагала величезних капіталовкладень у важку промисловість. В умовах відсутності зовнішнього фінансування партійне керівництво вдалося до жорсткої експлуатації аграрного сектору, перетворивши українське село на головне джерело коштів.
«Сільське господарство використовувалося як основне джерело фінансування індустріалізації. Держава прагнула здобути якомога дешевше — фактично безкоштовно — високоякісне зерно та продавати його за кордон для отримання прибутку».
За це заплатили селяни: своїм урожаєм, майном і, зрештою, життям.
Суцільна колективізація та «ліквідація куркульства як класу»
У 1929 році оголосили суцільну колективізацію. Селяни мали «добровільно» віддати в колгосп землю, худобу й інвентар та працювати за ідею. Це суперечило всьому, за що українське селянство боролося століттями: від козацьких часів до революції 1917–1921 років. Люди не захотіли йти в колгоспи. Тоді в 1930 році оголосили війну «куркулям».
«Усі селяни мали вступити до великих колективних господарств, передавши туди приватне майно. Матеріальної винагороди не передбачалося: працювати слід було задля побудови соціалізму. Будь-кого, хто не вступав до колгоспу й мав бодай мінімальне майно, оголошували куркулем. Це означало реквізицію майна та депортацію до Сибіру. Люди цілими сім’ями залишалися без хат, худоби та землі».
Механізми голоду 1932–1933 років
Урожай 1932 року був середнім. Але плани хлібозаготівель завищили в рази, причому не до жнив, а вже під час і після збору врожаю.
«Норми були завищені настільки, що їх фізично неможливо було виконати. Почалися масові реквізиції: у колгоспів забирали будь-які продукти харчування. Під час обшуків вигрібали зерно, буряки, овочі».
Активісти шукали приховане зерно на горищах і в схованках у землі. Людей залишали без засобів до існування. Щоби не допустити їх втечі до міст, запровадили внутрішні паспорти. Селянам їх не видавали.
«Паспорти отримували лише міські мешканці та робітники. Колгоспники фактично були без документів і не могли купити продукти».
Національний вимір трагедії
Голод охопив і деякі інші регіони срср, але таким масовим і смертельним він не був ніде. Приблизно 80 % населення УСРР становили етнічні українці, тож політика проти «куркулів» і «одноосібників» фактично була спрямована проти українського селянства, основи нації. Це дає підстави кваліфікувати Голодомор як геноцид.
«Голод зафіксовано не лише в Україні, але тут він був у рази інтенсивнішим. Кількість жертв і рівень смертності неспівставні з іншими регіонами».
Тотальна цензура та механізми замовчування
Радянська пропаганда повністю заперечувала кризу. Цензура, страх і репресії зробили свою справу: навіть ті, хто бачив трагедію, мовчали.
«Голоду в нас немає, голодують ледарі», — відповідав партійний керівник Станіслав Косіор на повідомлення про масові смерті.
Локальні виконавці політики геноциду
Тоталітарна система не могла б існувати без виконавців на місцях. Хтось вірив у комуністичні ідеї щиро, інші — просто намагалися вижити.
«Якою потужною не була би тоталітарна машина, їй потрібні виконавці. На місцях вистачало людей, які намагалися прислужитися владі. Місцеві активісти показували, де сусід приховав зерно».
Демографічні втрати
Обґрунтована цифра, підтверджена дослідженнями Інституту демографії НАН України, — 3,9 мільйона людей. Цього достатньо, щоб усвідомити масштаб злочину.
«Це науково доведена цифра. Решта — спекуляції. Перебільшуючи кількість жертв, ми знецінюємо пам’ять тих, хто насправді загинув».
Травма, яка живе в нас досі
Ті, хто вижив, передали дітям і онукам: не викидай хліб, роби запаси, тримай погріб повним. Ці звички не раз рятували життя — і під час Другої світової, і в 1990-ті, і в лютому 2022 року.
«Шанобливе ставлення до хліба, природна запасливість — це архетип поведінки, сформований ще у 1932–33 роках».
Коли ми нарешті заговорили про Голодомор
Перші публікації з’явилися наприкінці 1980-х, у період гласності. Повноцінне повернення теми відбулося за президентства Віктора Ющенка (2005–2010): зібрано десятки тисяч усних свідчень, відкрито Національний музей Голодомору, започатковано акцію «Запали свічку».
Голодомор став одним із чинників, що об’єднують Україну: схід і захід, північ і південь.
Уроки, які ми не маємо забути
«Пам’ять про Голодомор — це про нашу обʼєктність чи суб’єктність. Чи готові ми знову опинитися в ролі людей, яких загонять у колгосп і викачуватимуть із них ресурси для чужих імперських цілей?».
Сьогодні, коли накази знову лунають із Москви, а тоталітарна логіка «мета виправдовує засоби» оживає на наших очах, тема Голодомору звучить особливо гостро. Це не лише трагедія минулого — це попередження. Бо історія вчить: якщо дозволити одній людині чи партії вирішувати, хто житиме, а хто помиратиме заради «великої мети», — ми ризикуємо опинитися там само. Знову.
