21 листопада Україна відзначає День Гідності та Свободи. Цього дня в 2004 році почалася Помаранчева революція, а в 2013-му — Революція Гідності.
У Харкові обидва Майдани мали особливий характер: менш масові, ніж столичні, але принципово важливі. Місто, яке російська пропаганда роками називала «русским городом», продемонструвало свою українськість. Символ цієї стійкості — намет «Все для Перемоги», що стоїть у центрі Харкова вже понад 11 років.
А ось так уперше відзначали в Харкові День Гідності та Свободи. На архівних кадрах медіа «Накипіло» — акція 2014 року.
Як зароджувався та чим жив харківський Євромайдан, тема етеру програми «Вдень» на радіо «Накипіло».
Нижче — найяскравіші спогади організаторів, учасниць і учасників.
Володимир Чистилін, активіст харківського Євромайдану
Я випадково став одним із тих, хто запустив харківські протести. За тиждень до 21 листопада 2013-го подав заявку в міліцію на акцію до річниці Помаранчевої революції. 21-го прийшов до Шевченка в помаранчевому шарфі — і зрозумів, що почалася вже інша революція.
Наступного дня, 22 листопада, у Харкові вже лунали вигуки «Революція!». В неділю 24-го ми зібрали першу масштабну акцію біля пам’ятника, прийшли кілька тисяч людей. Я вів мітинг із Надією Савинською. Кернес так злякався, що поспіхом почав ставити ялинку на площі Свободи та оголосив епідемію грипу (хоча Харків тоді мав найкращу епідситуацію в Україні). Ми вийшли в масках — на той час це виглядало дивно.
Майдан був позапартійним і дуже креативним. Підключилися музиканти, митці, викладачі, студенти. Після розгону студентів у Києві 30 листопада в Харкові вийшло до п’яти тисяч людей. Я постійно писав Сергію Жадану в Париж: «Повертайся, треба креативити!».
1 грудня виступав Владислав Зубенко, майбутній Герой Небесної Сотні. 30 листопада Євген Котляр їхав до Києва й казав: «Ви тут Харків тримайте». Ми тримали. Було важко: тітушки, спалені автівки, прослуховування, погрози. Та дороги назад уже не було.
Іван Сенін, поет, нині військовослужбовець полку «Ахіллес»
Початок Євромайдану мене оминув: я тоді був далекий від політики. Жив у батьків, телевізор роками стояв вимкнений. Але добре пам’ятаю суботу після побиття студентів у Києві. Читав новини, поговорив з мамою — і ми зрозуміли: те, що відбувається, переходить усі межі.
Я дістав телевізор із горища, і ми буквально ночували біля нього. Новини йшли безперервно. У понеділок приїхав до університету й побачив, що більшості студентів і викладачів байдуже. Лише один друг був таким самим виснаженим, як і я.
Пари фактично зірвалися. Ми збиралися, шукали однодумців, питали один одного: «Що робити?». Виходили до пам’ятника Шевченку — спочатку невеликими групами, але щодня. Університет став точкою збору, де можна було випити чаю, зігрітися. Говорили, що треба їхати до Києва. Поки ми планували — мій брат уже поїхав.
Ми з друзями дісталися Києва 6–7 грудня, на «мільйонне віче». Побачили, що відбувається, і повернулися з розумінням: у Харкові починається власний процес. Паралельно — і з нашого боку, і з проросійського. Тож залишилися.
Щодня зустрічалися в університеті, виходили до Шевченка, а потім ходили й до леніна — без символіки, просто послухати, що говорить інший табір, оцінити ризики. Так виглядав початок для тих, хто ще вчора стояв осторонь.
Борис Редін, співзасновник намету «Все для Перемоги»
Намет установили 14 вересня 2014 року — коли Євромайдан у Києві вже завершився, а в Україні тривала війна. У Харкові стихла «руська весна», але її тінь ще висіла над містом. До падіння леніна 28 вересня Майдан у Харкові фактично тривав.
Намет став символом України в центрі міста. Поруч щодня зупинявся автобус Харків — Москва, росіяни, які виходили з нього, були шоковані карикатурами на путіна. Їхня пропаганда кричала, що Харків — «русский город». А намет стояв — і заперечував цю тезу.
Ми принципово не пускали до нього жодну політичну партію чи рух. Він мав бути просто українським прапором, а не агітаційною точкою. Саме це дозволило об’єднати навколо нього всі проукраїнські сили — навіть ті, що між собою конфліктували. Коли Кернес намагався його знести — захищали разом. Тому він стоїть досі.
Галина Куц, учасниця харківського Євромайдану, докторка політичних наук
Обидві революції — і Помаранчева, і Гідності — почалися 21–22 листопада. Помаранчева — через фальсифікації виборів, Гідності — через брехню Януковича щодо Євроінтеграції. Українці виходять не за «гречку» чи зарплати, а коли зневажають їхню гідність.
Харків реагував гідно. Це студентське, молодіжне, полікультурне місто. Під час Помаранчевої революції ми збирали підписи викладачів Каразінського університету проти фальсифікацій і несли їх на 7-й канал. Журналісти одразу зачитували їх в етері.
Революція Гідності в Харкові почалася навпроти ОДА ( і саме там у 2014-му поставили намет «Все для Перемоги»). Тоді Добкін і Кернес оточили площу Свободи металевим парканом за шалені гроші, аби «не було Майдану». Приїжджають німці на конференцію: «Це що за Берлінська стіна?». — «Щоб Майдану не було». — «І що, немає?». — «Є, просто біля Шевченка».
Серцем Харківського Майдану став пам’ятник Тарасу. Щовечора о 18:00, щонеділі о 12:00 — як на роботу. Молодь (у тому числі ультрас у балаклавах) охороняла старших: дисидентів, просвітян. Коли в Києві лилася кров — у Харкові виходили тисячі.
Сьогодні студенти, народжені після 2004-го, добре знають обидва Майдани — і майже без помилок відповідають про них на тестах із політології. Харків показав: центр і студентські райони голосують і мислять інакше, ніж околиці. Це — форпост.
На харківському Євромайдані не було барикад чи коктейлів Молотова, утім, він щоденно демонстрував креатив і стійкість. Харків обрав Україну, коли це було найнебезпечніше: у часи «руської весни», коли тітушки нападали на активістів, а міліція відверталася. Стояти з українським прапором у центрі міста тоді могло коштувати життя — і люди все одно стояли.
