Це партнерський матеріал
10 запитань до Анастасії Євдокимової про Всеукраїнський літературний тур
У вересні 2025 року Україною пройшов масштабний культурно-освітній тур «Що воно таке? Українська література» — серія зустрічей у 20 містах, присвячених однойменній енциклопедії Анастасії Євдокимової, що вийшла у видавництві «Ранок».
Авторка, літературознавиця та головна редакторка медіа «Сенсор» спілкувалася зі школярами, студентами, викладачами й читачами про сучасне бачення української літератури, її мову, сенси та живу енергію слова.
Ми поговорили з Анастасією про підсумки туру, зустрічі, які запам’яталися, і про те, чому українська література сьогодні звучить по-новому.
20 міст, десятки зустрічей, сотні учасників. Яке враження залишив тур? Що Вас найбільше здивувало під час живих зустрічей із читачами
Такі тури дуже важливі для письменників і письменниць, для авторів і авторок, для людей, які займаються публічною інтелектуальною діяльністю, щоб нагадувати собі, що Україна велика й різноманітна. Поїздки допомагають бачити живу аудиторію — очі, запитання, реакції, — відчувати зв’язок із читачами, підтримувати одне одного.
Онлайн може багато, але лише фізична зустріч дає справжній обмін енергією. Тур нагадав мені, що важливо виходити за межі зони комфорту, їхати туди, де тебе чекають, і пам’ятати, як багато спільного нас поєднує. Адже заходів сьогодні достатньо лише у Києві та Львові, решті міст їх відчутно бракує.
Проєкт «Що воно таке? Українська література» мав на меті показати, що література – це живий і цікавий простір.
Як Ви вважаєте, вдалося змінити сприйняття літератури серед підлітків і молоді?
Один проєкт сам по собі не може нічого змінити, але він є частиною великого процесу. Це одна краплинка, одна сходинка, одна ланка ланцюжка, який називається промоція читання в Україні. Лише кількість й системність подібних заходів, зустрічей, спілкувань можуть вплинути на аудиторію, можуть чогось навчити, щось показати чи змінити. Так, для багатьох школярів й школярок я стала першою “живою” письменницею, тобто авторкою поза підручником і текстом, яку вони бачили наживо. Усім на згадку я дарувала закладинку, на яку ставила печатку із песиком-читачем. І для тих, хто отримав таку закладинку на згадку про цю зустріч, можливо, така памʼятна деталь стане поштовхом до читання чи міркування про книжки. Або ні. Безпосередніх, прямих результатів ми ніколи не побачимо.
Ви спілкувалися з дуже різними аудиторіями – від школярів до викладачів університетів.
Хто з них став для Вас найнеочікуванішою або найвдячнішою публікою?
Кожна аудиторія інша й особлива. Неможливо порівнювати людей із різних регіонів, адже й контексти дуже різні. У кожному місті й містечку — свої історії, свої ритми, свої люди. Мені важливо, що всюди я зустрічала відкритість, увагу, інтерес. Я не маю критеріїв, за якими оцінюю міста — я просто вдячна кожній і кожному, хто прийшов.
Коли подорожуєш країною, неодмінно відчуваєш різницю в настроях і культурному ритмі.
Чи можна сказати, що в різних містах України по-різному читають і говорять про літературу?
Так, міста різні: у темпах, у ритмах, навіть у тому, як розставлені книжки на полицях книгарень. Але всюди є спільне — цікавість до іншої людини, до іншої думки. Мені здається, нас об’єднує більше, ніж роз’єднує. Українська література — однозначно обʼєднавча.
Книга «Що воно таке? Українська література» поєднує науковість і популярність, серйозність і легкість.
Як Вам вдалося знайти цю рівновагу — розповідати про літературу не академічно, а «по-людськи»?
Книжка виконує чітке технічне завдання видавництва “Ранок” — бути зрозумілою й доступною енциклопедією, яка через ілюстрації й блоки текстів пояснює, що таке українська література для підлітків 11–13 років. Але, звісно, книжка працює і для старших читачів й читачок. Я іронізую, що вона для віку від 11 до 111.
Енциклопедія розповідає просто про складне: про терміни, жанри, явища, постатей. Це книжка, яка одночасно розважає й навчає. Тому в ній кожен знайде щось для себе — навіть дорослий читач.
Тур став спільним проєктом видавництва «Ранок» і Українського інституту книги.
На Ваш погляд, яким має бути ідеальний формат співпраці державних і приватних інституцій у сфері культури?
Тур — це проєкт видавництва «Ранок» за підтримки Українського інституту книги, реалізований коштом державного бюджету України. Відповідно без участі Інституту ця подорож була б неможливою, адеж вона мала передовсім просвітницький характер, а не комерційний. Водночас цей тур — ще один системний крок з боку державної інституції у промоції читання по регіонах. Це унікальний досвід і для видавництва, і для інституції, адже у рамках мистецького конкурсу ще не було такої кількості міст й подій у межах одного проєкту. Тож, сподіваюся, цей кейс стане прикладом для майбутніх проєктів.
Зворушливі моменти таких подорожей часто запам’ятовуються надовго.
Чи є зустріч, історія або фраза, які особливо залишилися з Вами після цього туру?
Таких моментів було дуже багато. У Черкаському університеті я зустрілася з Василем Пахаренком — автором шкільних підручників, за якими я сама навчалася. Це було як зустріти зірку зі свого дитинства, адже підходи до підручників пана Василя дуже вплинули на мене не лише як ученицю, але згодом як на вчительку та методистку.
Або у Запоріжжі я говорила з підлітками з об’єднання «Байда», тимчасово релокованими з Мелітополя — вони тримаються разом, розвиваються, спілкуються, мріють повернутися додому.
Було зворушливо бачити студентів і студенток, які впізнавали мене як учительку з Всеукраїнської школи онлайн. Колись вони дивилися уроки з пані Анастасією, а тепер пані Анастасія, як із колегами, ділиться секретами й досвідом. Тому для студентів ці зустрічі — не лише про читання, а й про довіру, вибір і майбутнє. Адже серед студентства — майбутні вчителі, ті, хто завтра працюватиме з новими поколіннями, ті, хто можуть зробити вибір на користь учительства і мені хочеться підтримати їх у цьому виборі.
У своїх публікаціях Ви часто говорите про читання як інструмент самопізнання.
Як сьогодні переконати молодих людей, що читати українське — це не обов’язок, а задоволення?
Я — експертка з читання. І коли я говорю з людьми про читання, то для мене неважливо, які приклади наводити — з прози, поезії чи драматургії, сучасної чи класичної літератури, української чи перекладної. Важливіше говорити про саму навичку читання — про звичку читати щодня, брати книжку в подорож, фіксувати свої враження після прочитання, тобто рефлексувати про прочитане.
Моя позиція проста: читати потрібно те, що нас цікавить, якщо йдеться про читання для себе. Звісно, є ще професійне читання — коли ми навчаємось або працюємо з текстом, бо це наше завдання, наша робота. Але в особистому вимірі — читайте те, що вас захоплює, заряджає, лякає чи змушує сміятися.
Усі ми дуже різні, тому потребуємо різних історій. Саме тому мені складно радити конкретні книжки. Читання — це передусім задоволення, і кожен має право сам обирати, з якою книжкою це задоволення отримати. Це — власна зона свободи.
Після такого великого маршруту країною — чи змінився Ваш власний погляд на українську літературу, на те, як її сприймають у різних куточках України?
Оскільки подорож була тривалою, я провела багато часу в дорозі — в автобусах, поїздах, у русі. Ці години стали простором для роздумів, подкастів, музики, тиші й навіть випадкових розмов навколо.
У цих мандрівних розмірковуваннях я зрозуміла головне: на кожному кроці я точно знала, навіщо їду, чому мені важливо приходити до різних аудиторій — незалежно від їхнього настрою чи очікувань. Я виконувала завдання, яке сама собі поставила, і в цьому завданні я чесна з собою і з аудиторіями.
Подорож дала можливість не лише зрозуміти себе, а й по-новому проговорити українську літературу — для різного віку, у різних форматах. Я змогла поставити собі додаткові запитання щодо написаного у книжці, яких раніше не виникало, і це, мабуть, найцінніше.
І наостанок: якщо б Ви могли звернутися до тих, хто ще не відкрив «Що воно таке? Українська література», що б Ви сказали їм одним реченням?
Ця книжка — подорож і пригода. Це опора, з якої можна почати розуміти, як працює українська література, її жанри, формати, авторські голоси. І водночас це книжка, де можна знайти читацьке натхнення — спробу відчути, як література живе поруч із нами, як вона відгукується на наші досвіди й допомагає зрозуміти себе.
