Історія Михайла на псевдо «Східний» — справжнє диво. І не лише тому, що він неймовірним чином уцілів після кулі в лоба. Це ще й «сюжет із кіна», бо за кілька місяців після надважкого поранення боєць повернувся в стрій і нині воює на Покровському напрямку.
Куля влучила хлопцеві в лоба, а далі якимось незрозумілим чином він її вдихнув у легені. Поранення лишило слід на обличчі, але не зупинило намір вибити росіян із рідної Донеччини. Підрозділ, де служить «Східний», — Перший окремий штурмовий полк.
«Так, я виконую і бойову роботу, і навчаю новоприбулих хлопців, які хочуть стати фахівцями з пілотування FPV-дронів», — каже Михайло «Східний».
Михайлові 25 років. Він — за кермом автівки, ще з кількома бійцями вони їдуть учитися літати. У полі вояки встановлюють спеціальні кільця, аби маневрувати дронами. Уже за 15 хвилин небо наповнюється дзижчанням: майбутні пілоти опановують безпілотники.
Як поводиться ворог на цьому напрямку
«Зараз з’явилися дрони у широкому застосуванні — і нами, і ворогом — на оптоволокні, які не глушаться нічим. Тому ворог більше застосовує піхотні підрозділи, малі групи. Як бачите з новин — це ні для кого не секрет, — вони, буває, заходять у тилову зону, можуть просуватися, і потім доводиться проводити цілі операції, щоб їх зачищати й стримувати. Дрони на оптоволокні теж розвиваються: збільшується дальність роботи, поліпшується функціональність — як у нас, так і, на жаль, у ворога. Це найбільша проблема наразі.
Ворожі дрони використовуються як «ждуни»: стають на логістичних шляхах, на дорогах і чекають підвозу особового складу або перезмін. Найбільше втрат зараз — саме від таких дронів. Відповідно, і ми завдаємо ворогу найбільше втрат безпілотними засобами. Створюються так звані кілзони — і з їхнього, і з нашого боку — на 5–10 кілометрів, де дуже важко на чомусь заїхати, навіть зайти пішки доволі складно».
Поранення
Важке поранення Михайло дістав рік тому, восени 2024-го. На той момент два місяці виконував бойові задачі як оператор FPV-дронів і вже був командиром екіпажу. Це був район Курахового — Вугледара. У новинах про ті події говорили як про «Успенівський мішок».
«Бої були важкі. Щодня ворог проводив великі атаки із застосуванням великої кількості бронетехніки. Наш екіпаж і суміжні підрозділи щодня знищували багато техніки та особового складу. Але через просування ворога на флангах з’явилися ризики болісного удару. Так і сталося. Колона противника прорвалася прямо до нашої посадки, де була позиція. Ми готувалися до такого розвитку подій, тож довелося приймати ближній стрілецький бій.
На позиції було троє: я, як командир екіпажу й пілот і двоє побратимів. Першим відкрив вогонь, бо ворог підійшов близько, просто наді мною, у двох метрах — три російські штурмовики. Я почав по них стріляти… Потім — бах, оглушення. На мить знепритомнів. Думав, це вибух, що кинули гранату. Заповз у бліндаж, намагаюся надати собі допомогу, не розумію, де поранення: голова болить, шумить. Побратими кажуть: не чіпай голову, у тебе поранення в голові.
Я весь час був при тямі. До евакуації минуло пару годин — навколо тривали бої, ворога знищували. Потім приїхали наші розвідники. Критичної кровотечі не було. Якби була — загинув би: на голові артеріальну кровотечу не зупинити турнікетом. Серйозних ушкоджень мозку не виявили.
Між операціями мене везуть на каталці, чую розмову лікарів: “Голову вже зробили, тепер будемо діставати кулю… з легень зондом”. Я лежу й думаю: яка куля в легенях, якщо поранення в голову? Виявилося, що куля зайшла навскоси, через носову пазуху. Я, грубо кажучи, її вдихнув у бронхи. Зондом із магнітом професійно дістали кулю, легені не розрізали. На цьому важкі операції закінчилися».
Через місяць після поранення, згадує «Східний», він уже сам ходив. На реабілітацію до Вінниці приїхала мати. Батьки кажуть, Михайло — їхня велика підтримка. Родина живе в одному з міст Донеччини, куди нині наближається фронт.
Як таке могло статися: «проковтнути» кулю, і щоби вона не пошкодила життєво важливі органи
«Куля зайшла навскіс. Якби інакше — я був би труп, або вийшла в ділянці скроні — теж. Зазвичай люди не виживають після таких поранень. Мені пощастило: куля влучила в товсту кістку черепа й затрималася. Плюс калібр був 5,45, а не 7,62. 7,62 — більший і руйнівніший, вірогідно, я б не вижив. Кістку пробило, але вона стримала основний потенціал кулі, її енергію. Далі куля зайшла в носову пазуху зверху, і якось я її вдихнув. Навіть не відчув цього — був у шоці. Уже після операцій побратими й командири розповіли підсумки бою та що саме зі мною сталося».
Повернення на службу після поранення
«Я визнаний ВЛК непридатним до військової служби. Понад те, нещодавно отримав третю групу інвалідності — наслідок війни. Але повернувся. Я йшов у Збройні сили дуже мотивованим: знищувати ворога.
Я родом із Донеччини, від 2014 року мій край потерпає від російських загарбників. У 2014-му я був в окупації, дякувати ЗСУ нас звільнили за три місяці. Я давно знаю, що таке “русскій мір”, і проти цього. Вирішив: поки війна не закінчиться, чим зможу допомагатиму армії. Братиму участь у бойових діях і максимально докладатиму зусиль, аби це все скінчилося — на моїй землі або в Україні загалом. Під час лікування відчував, що ще зможу бути корисним у ЗСУ. Не знав, до якого етапу реабілітуюся: чи повернуся до бойових задач, чи буду на тиловій посаді. Але знав, що залишуся. Казав про це батькам, вони повністю підтримують.
Після реабілітації, відпустки й лікування в кінці лютого повернувся до підрозділу. За місяць отримав “непридатність”, але законом дозволено залишатися добровільно — за згодою командира частини — на певних посадах. Так і сталося: я навіть знову взяв участь у бойових діях. У кінці березня вперше поїхав на позиції. До кінця червня виконував бойові задачі у складі екіпажу, а тоді ми почали розширюватися в батальйон безпілотних систем».
Наприкінці літа в Першому окремому штурмовому полку оголосили про розширення батальйону безпілотних систем.
Залишити заявку можна на сайті підрозділу або написати напряму рекрутерам полку — без ТЦК. Зв’язатися з рекрутерами: 093 697 93 44 або 066 724 01 33.
