У Харкові презентували оновлену виставу «Шевченко 2.0», створену за щоденником Кобзаря.
Вистава «Шевченко 2.0» у Харківському театрі імені Шевченка «Березіль» ще до своєї появи на сцені претендувала на звання однієї з найсміливіших постановок новітньої історії українського театрального мистецтва.
Народжувалася вона після під моторошні звуки повітряної тривоги, які пронизують слобожанщину по кілька разів на добу. Ця сумна особливість створення, на жаль, властива багатьом прем’єрам, що з’явилися після повномасштабного вторгнення, але саме «Шевченко 2.0» ще на рівні ідеї виглядав відвертим викликом-провокацією. Бо, здавалося б, постать та творчість Кобзаря за багато років досліджена ретельно і різнобічно. Що нового мало прозвучати у цій п’єсі? Якими інструментами та алгоритмами повинен був оперувати автор, аби здивувати і вразити? Відповіді на ці питання драматург Дмитро Терновий знайшов у щоденнику Тараса, який той почав вести у Казахстані у 1857 році. А визначивши разом з драматургом жанр вистави як «сни на дві дії», режисер Олександр Ковшун дав зрозуміти, що реальність в цій історії буде тісно переплетена з художнім домислом. І саме у такому форматі глядачі разом з акторами проживатимуть останні дні Кобзаря, який потім відроджуватиметься у їхніх серцях, серцях предків та нащадків знову і знову.
«Для мене робота над текстом для вистави стала особистим відкриттям постаті Тараса Шевченка, — каже драматург Дмитро Терновий. Я захопився ним і як митцем, і як людиною, та намагався через свою п’єсу поділитися цим емоційним враженням. Мені хотілося, аби глядачі побачили поета як абсолютно сучасну, суголосну нашому сьогоденню особистість, бо насправді таким він і є. Хотілося зробити видимими деякі стереотипи нашого сприйняття, щоб позбутися їх і відкритися для нового погляду. Тому у творі багато питань і мало відповідей: сподіваюся, що відповідь у кожного з глядачів буде своя».
Прем’єра вистави відбулася минулого року, а нещодавно харків’яни презентували оновлену версію «Шевченко 2.0». Тепер головні ролі виконують заслужений артист України Валерій Брильов (Шевченко-людина, образ статичний, хрестоматійний, сакральний) та Олексій Грідасов (Шевченко-монумент, що оживає). (Попередньо у цих ролях на сцену виходили актор Михайло Терещенко та співак EL Kravchuk). Протягом вистави ці двоє вестимуть довгу розмову, сповнену іронією і сумом, розчаруванням і впевненістю, цікавістю до життя і щирою потребою підтримати однодумця, навіть якщо він жив давно чи житиме згодом… Звучать незручні запитання: чому ви писали російською мовою? Звучать запитання, на які сьогодні навіть малі діти знають правильну відповідь: ти не в курсі, що за російською культурою іде російська армія? Іноді складається враження, що це вже не діалог, а безкомпромісний батл, в якому один хибний рух чи неочікувана реакція можуть кардинально змінити хід історії.
У виставі чимало сцен, що описують житіє країни-помилки тоді і зараз, комічність яких справедливо межує з потворністю, огидністю, почварством. З таких епізодів протягом вистави формується образ монстра, який вгризається в нашу землю. Час від часу з’являється думка, що вислів про історію, яка не знає умовного способу, до неможливості несправедливий. Особливо якщо уявити, наскільки б ментально багатшою й сильнішою, наскільки б щасливішою була сьогодні наша нація, якби не оці персонажі в кокошниках, телевізійні зомбі з атрофованим критичним мисленням і відсутністю загальнолюдських цінностей.
Сценографія «Шевченка 2.0» – від художника Костянтина Пономарьова. Величезна металева стіна не лише функціональна (вертикальна площина має кілька дверцят, через які з’являються герої) і може розділятися на сегменти, але й доречна як екран, на який транслюється відео (ролик, де палає імперія, яку по цей бік екрану зі словами «Ох, не однаково мені» підпалює Шевченко-Брильов, ефектно фіналізує виставу). Синій та жовтий кольори на сцені також присутні (зокрема, вбрання Шевченка-пам’ятника), і цей акцент виглядає особливо виграшно на тлі засилля войовничого коричневого та безвольного білого.
Особливу роль у виставі відіграє її музичне оформлення. І якщо живим виконанням шанувальників театру сьогодні навряд чи здивуєш, то не підібрана, а спеціально написана музика для театральної постановки все ще залишається рідкісним явищем. У виставі звучать пісні-омажі на поезії Кобзаря, а також композиція на вірші ініціатора проєкту Бориса Гриньова (музика Іллі Климова і Микити Богданова). Але основна музична тканина вистави створена композитором Олександром Щетинським. До речі, зважуючись на оновлення, команда вистави мусила з особливою відповідальністю визначатися саме з виконавцем ролі Шевченка-пам’ятника, який багато співає наживо. Не знаю, чи порівнюватимуть EL Kravchuk та Олексія Грідасова, але останній точно заслуговує на компліменти і як вокаліст.
Умови роботи у Харкові нині не надто сприятливі для цієї виставі, яка потребує великої сцени. Тож нехай побажання аншлагів та овацій прозвучать сьогодні, а справдяться вже незабаром, після нашої перемоги.
Театр грає цю та інші свої вистави тільки у безпечних просторах, ознайомитися з репертуаром можна на сайті «Березолю».
