Улюблені точки на мапі улюбленого міста: ті, що надихають, зберігають спогади, дають відчуття дому. Ми зібрали історії команди медіагрупи «Накипіло» про особливі місця: від легендарних будинків до тихих вулиць і зелених ярів.
Якщо ці місцини, райони і пам'ятки припали до душі й вам, а підбірка була корисною — долучайтеся до Спільноти «Накипіло», аби підтримати нашу роботу.
Харківський елеватор
Роман Даніленков, керівник освітнього центру, співзасновник медіагрупи
Напевно, у кожного з нас є місця сили в Харкові. Або були. Бо одного дня приходять люди, яким це місце не потрібне, і воно перестає існувати. Харківський елеватор, як на мене, був однією з візитівок міста.
Як він помирав, ви можете побачити в архівах «Накипіло». Як він жив — я не бачив. Та застав бескінечно довгий період, коли він був привидом. Ці фото приблизно початку 2000-х, плівкові. Ми піднімалися на елеватор студентами полоскотати нерви, доторкнутися до чогось постапокаліптичного. На фото — верхній рівень найвищої будівлі та окремо — дві металеві башенки, громовідводи.
Будинок із жабами на Москалівці (вул. Котляревського, 14)
Наталка Маринчак, поетка, письменниця, ведуча «Неспішного ранку» вівторкових і п'ятничних етерів Радіо
Дуже подобається легенда, що дім збудований за проєктом Василя Кричевського, але прямих доказів не існує. Колись побачила його на екскурсії та закохалась в його модерні вигини. У смішних, не схожих одна на одну жаб. Річка тут недалеко, тож жаб'яче квакання сюди чутно.
Люблю, як цей дім схований від чужого ока. Так і хочеться поселити тут якусь москалівську відьму. У моєму новому романі про Харків одна з жаб на фасаді є насправді хранителькою таїн. Люблю цей будинок «дарувати» людям, аби вони теж закохувались у справжній Харків.
Саржин Яр
Анна М'ясникова, журналістка медіа
Він мені полюбився ще зі студентських років. Пригадую, як узимку, коли натрушувало снігу, ходили туди кататися з пагорба. Такий собі острівець природи на тлі сірої бетонної забудови. Це приклад місця для людей, а не суто для краси (їх у Харкові, на жаль, бракує). Чого тільки варта можливість спокійно посидіти чи полежати на траві.
Улітку Саржин Яр нагадує вулик, де кожен віддається обраному дозвіллю: займається спортом, вигулює собаку, занурюється в крижану водичку, прогулюється алеями, грає у настільний теніс тощо.
Будинок «Слово»
Тетяна Хоронжук, редакторка соцмереж Радіо «Накипіло»
Місце мого частого паломництва й духовного збагачення. Сюди я мріяла приїхати, коли ще була студенткою Львівського університету. Сюди я приходила в перші дні мого перебування в Харкові. Тут відбулося перше побачення з моїм хлопцем. Люблю приходити сюди, брать вино, цигарки і читать вірші Семенка, Йогансена чи молодого Тичини, сидячи на тому старому парканчику навпроти будинку, вдивляючись у вікна і уявляючи, як тут тривало життя, яке совєти підло знищили.
Вулиця Дарвіна
Олександр Колмен Сердюк, автор програми «Музичне бубубу» на Радіо
Для мене Харків — це вулиця Дарвіна. На ній можна побачити паралель, як все життя наше місто бореться із совком за свій український і європейський шлях. Ця вулиця — яскравий приклад, де одна сторона — із красивими різнокольоровими будинками, із цікавою архітектурою, а на іншому боці височіють совкові панельні сірі споруди.
Так і саме місто: досі барахтається, вириваючись із лап совка.
Безіменний люк на вулиці Дарвіна
Максим Дряпко, журналіст медіа
На Дарвіна, якщо зайти за житлові будинки, є схил, що виходить на вулицю Шевченка. На цьому схилі, як невеличка скеля, стоїть каналізаційний люк, із якого відкривається чудовий краєвид на місто.
Ми почали сюди приходити з одногрупниками, коли вчились у тоді ще Юракадемії. Ми влаштовували невеличкі вечірки, сварились із ППС-никами, жалілись один одному на колишніх. Іноді влітку видаються спокійні дні, і тоді я приходжу сюди поснідати, випити кави та подивитися на своє улюблене місто.
«Дім Саламандри»
Наталія Шкурат, ведуча новин Радіо
Коли я опиняюся на Сумській і проходжу повз нього, завжди згадую рік, коли з подругою знімала у цій будівлі (майже в географічному центрі міста) кімнату в комунальній квартирі. 1995 рік, ми закінчили виш і всією бандою вирішили залишитися в Харкові. Без роботи, харківської прописки (тоді вона ще була необхідною умовою офіційного працевлаштування), але з абсолютною впевненістю: якось воно буде.
Після виселення з гуртожитку ми були в розпачі, бо ніколи не стикалися з орендою житла і геть не розумілися на цьому питанні. І тому навіть одразу не зрозуміли, наскільки нам поталанило. Кімната була здоровезною: 35 квадратних метрів! За місцевою легендою комуналки, в ній зробила репетиційну залу прима-балерина Харківського оперного театру, колись вона тут жила.
Головним було навіть не це: життя в центрі міста сповнене особливим вайбом. Він, звісно, є в кожному районі. Але центр — місце концентрації всієї активності: ділової, культурної, неформальної, часом дивакуватої. Тож у хаті ніколи не було тихо й нудно.
«Welcome to the real world, it sucks. You're gonna love it!», — ця цитата із «Друзів» влучно описує той буремний час. З мого досвіду, пожити в центрі міста хоча б пів року — хороша ідея. Навіть якщо житлове питання закрито.
Вулиця Конторська і веломаршрут
Аліка Піхтерева, журналістка
Мені загалом складно виділити якесь одне місце, де добре почуваюся у Харкові. Бо я обожнюю гуляти містом, особливо нутрощами спальників, усіма місцинами, що їх прийнято називати «нетуристичними». Харків такий гарний! Завжди, коли гуляю, кажу собі, що йду на побачення з красунчиком.
Доволі попсовою стала вулиця Конторська, але ця популярність заслужена. Там неймовірна атмосфера, цікава архітектура (колись замість спортмайданчика ще й церква стояла). І куди не підеш — вийдеш до води. Чарівна вулиця, було б добре там закохатися.
Розкажу про ще один маршрут. За 11 років у Харкові я жила в багатьох районах, але вкорінитися змогла лише на Холодній Горі, чому не натішуся. Обожнюю летіти на велосипеді з «Холодки» до вокзалу (але пам'ятаймо про безпеку і самозахист), поторохкотіти наввипередки з трамваєм уздовж Полтавського Шляху, заїхати в «Трипіччя», взяти бурякового квасу і дістатися води.
Можна, до речі, через Конторську, але це довше і не те, щоб дуже логічно, але! Ми не за логіку, а за красу. Біля Лопані можливо припаркуватися в різних місцях, але я обираю вузьку зелену стежку навпроти набережної. Там зазвичай менше людей і гарний вид. Медитація в самому осерді міста.
Зміївські кручі в області
Юлія Напольська, продакшн-директорка
Там неймовірно гарно. Якось ми приїхали туди на велосипеді. Я ледве не померла дорогою туди, а згодом проспала схід сонця.
Вулиця Свободи, 7/9
Олена Лептуга, головна редакторка медіа, співзасновниця медіагрупи
Визначним місцем у Харкові для мене є наш колишній офіс. Тут проєкт громадянської журналістики зміцнився до медіагрупи «Накипіло». Тут збиралися найкращі люди Харківщини (і не лише нашого регіону), аби сформувати сильне й усвідомлене громадянське суспільство. Для мене це місце сповнене натхненними спогадами.
На жаль, у 2022 році будівля зазнала атаки росіян і зараз стоїть пусткою. Нечасто тепер буваю біля неї, але досі люблю це місце надій на вулиці Свободи. Як і наш теперішній офіс на Мистецтв, бо він уже — про силу, а не лише про мрії.
«Обрій»
Альона Холодова, журналістка медіа
Якби мене запитали: де шукати харківське інтермеццо, я би показала ці фото. Поля біля мікрорайону «Обрій». Частіше можна почути назву «Горизонт», але мені «Обрій» звучить тепліше. Я зростала на околицях міста, і змалку гуляти городами-полями мені звичніше, ніж дворами. І як чимало власників плівкових фотіків, я теж не могла встояти перед різнобарв'ям трав і квітів, перед кольорами, якими щовечора заливалося небо. Вхопити захід сонця, пограти ракурсами і текстурами в кущах і, ясно що, зробити собі та подрузі аватарку — традиційний пункт чи не кожної прогулянки цими стежками.
Моя вулиця на районі — одна з останніх, упритул до цих полів, далі — дорога на Чугуїв, Ізюм, Куп'янськ і ще до десятка міст і селищ, про які всі дізналися переважно після початку повномасштабної війни. Тепер до звичного цвірчання тут додалися вже звичні місцевим звуки польоту «Шахедів» і влучань. Але це не позбавляє рідні околиці тієї теплоти, що раз за разом, щовечора, щовересня, щороку огортає ці поля.
Востаннє я гуляла цими стежками влітку 2021-го. Коли приїжджаю сюди до мами, бачу, що люди пораються на городах, спокійно ходять грядками і кудись далі, якраз де я робила знімки. Перевіряти безпечність тих кущів я ще не наважилась, але спокуса завелика. Ну гляньте ж, яка краса.
Окремо хочу згадати інше місце.
Будинок на Римарській, 19. Тут із 1925 до 1930 року жив письменник Микола Хвильовий, а ми в «Накипіло» в одній із квартир сім років тому записали інтерв'ю з ілюстраторкою Марічкою Рубан. І важко не відзначити іншу героїню сюжету: кішку Марічки, яка потужно мурчала в мікрофон-петличку, поки сиділа на руках господарки.
Провулок Кравцова
Ольга Каплун, керівниця пресцентру
Я обожнюю заходи сонця в Харкові. Відповідно, люблю всі місця, вулички й закуточки, звідки ці заходи гарно видно. Біля ХНАТОБу або з провулка Кравцова завжди відкривається чарівний вид на полум'яне чи рожеве небо. У такі моменти я подумки, як мантру, повторюю: «Вечірнє сонце, дякую за день!» Ліни Костенко. Милуюся Харковом і почуваюся абсолютно щасливою!
Стадіон «Металіст»
Тетяна Ямпольська, історикиня, літературна редакторка медіа
Стадіон «Металіст» розташований у Слобідському районі міста, і в 90-ті заїхати туди була ціла пригода. Поруч були Кінний ринок, автостанція, робітничі гуртожитки — це створювало незабутню атмосферу ніби окремого містечка посеред великого міста.
Сидиш на матчі, а над стадіоном зависла важка хмара брутального матюччя і стійких запахів: бензинових вихлопів, збродженого пива, зеленини і фруктів із ринка, лушпиння соняшникового насіння — воно всюди. До вартості білета додавалися подерті колготки: не допомагала навіть підкладена газетка, все одно зачепишся, поповзе стрілка.
Згодом неймовірно пощастило: Харків виграв право приймати матчі Євро-2012, і реконструкція змінила і стадіон, і район, та й усе місто. Те літо 2012 року Харків просто залило нідерландським помаранчевим натхненням. На всіх вулицях, майданчиках, у парках шаленіли фанати, і містяни піддалися їхній легкості та безтурботності. Районом гуляли голландські помаранчеві леви, селянки з косами, данці рядилися у вікінгів, німці фланірували у баварських шортиках.
Весь район, весь Харків жив цим карнавалом. І біля стадіо, і в центрі, і на околицях панувала незбагненна атмосфера, незвична для нашого виваженого купецького й індустріального міста, де життя було підпорядковане зростанню відсотків, цехам і гаражам, кулінарним рецептам і сімейним забігам ринками та гіпермаркетами у вихідні.
Як же було весело тоді. Харків'яни горланили гімн, дивувалися веселощам фанатів. Це стало найкращою лагідною євроінтеграцією, та і Європа відкрила Україну: не як частину росії, не як ведмежий закуток колишньої імперії чи радянського союзу. Гостей вразили щирий прийом і наша гостинність, спільні переживання перемог і невдач. І сучасний, комфортний, гарний стадіон. І дешеве смачне пиво)
Пізніше стадіон «Металіст» приймав єврокубки, ігри збірної, різні концерти. Востаннє я була там у 2019-му на українському «класіко»: «Шахтар» проти «Динамо». Заявилася на стадіо «на кольорах», але охорона змусила зняти динамівську «розу» і здати в камеру схову: нібито, символіка дозволена лише на фанатській трибуні. Досі прикро!
Хіба є щось прекрасніше у літньому житті, ніж увечері сидіти на стадіоні в компанії таких же божевільних і споглядати футбольні побоїща. Є: робити це у мирному місті. На жаль, харківці такого щастя нині не мають. Та я вірю: «Червона рута» ще забринить над фанатськими секторами, і пісню підхопить увесь стадіон — як колись, як завжди.
