«Фріцу» лише 22. У свої 18 років він пішов на строкову службу, надихнувшись прикладом батька. А вже за три місяці розпочалася велика війна.
Із початком повномасштабного вторгнення боєць у складі 21-ї окремої бригади з охорони громадського порядку імені Петра Калнишевського НГУ брав участь у деокупації Херсонської області. Під час чергового бойового завдання отримав поранення, згодом повернувся у стрій. Нині «Фріц» — водій-пожежний у батальйоні забезпечення бригади «Хартія», допомагає ліквідувати наслідки російської агресії та природні катаклізми на Дніпропетровщині.
Напередодні Дня рятувальника спеціально для «Накипіло» комунікаційник «Хартії» Дмитро Кузубов поспілкувався з «Фріцем» про молодість на війні, важкі бої за вільну Херсонщину, реабілітацію після вибуху під ногою протипіхотної міни «Лепесток», гасіння пожеж після ворожих обстрілів і про небажання йти з війська.
Служба у спадок
«Я почуваюся дуже добре, бадьоро. Якраз зараз заступив у наряд із варти. Тому в режимі очікування. Нічого не станеться — слава Богу, станеться — будемо виїжджати», — буденно каже «Фріц», який отримав псевдо на честь німецького прізвища під час строкової служби ще до повномасштабної війни.
Майбутній військовий народився в селі Іванівка на Миколаївщині. Навчався в ПТУ на тракториста-механіка в селищі неподалік. У 17 років, коли завершував навчання, йому треба було закрити обхідний лист у військкоматі. Прийшов до установи, отримав повістку, що зобов’язувала знову з’явитися там через рік, у 2021-му, коли йому виповниться 18. Хлопець і сам хотів служити — було з кого брати приклад.
«У мене дід служив, батько три роки віддав армії, був прикордонником. Під час АТО його викликали, він пройшов ВЛК, але визнали обмежено придатним. Батько казав, що в армії знайдеш своє місце, і розуму наберешся, і друзі з’являться — у нього справжні друзі з’явилися якраз в армії. Тож мотивація від батька йшла. Та й воєннік привілеї давав: я міг би після армії знайти гарну роботу», — розповідає «Фріц».
«Фріц» мав захворювання, з яким його б не взяли до війська, тож довелося зробити операцію. Далі пішов до військкомату, на ВЛК його визнали придатним до строкової служби. Тож 22 листопада 2021-го хлопець поїхав на розподілення та потрапив у Кривий Ріг до 21-ї окремої бригади з охорони громадського порядку імені Петра Калнишевського. Тоді він ще не знав, які випробування на нього очікують.
Херсонські пригоди
У ніч проти 24 лютого 2022-го строковики мирно спали, аж раптом о 5:45 їх розбудило командування.
«Старший по батальйону сказав: “Хлопці, почалася війна. Росія вторглася на територію України”», — згадує «Фріц».
Тоді вони з шістьма побратимами одразу ж заступили на бойове чергування: отримали броню, зброю, набої, зайняли визначені точки на території військової частини.
«Я чергував біля речового складу і зателефонував батькам. Сказав, що почалася війна, що треба збиратися та виїжджати, бо техніка їде — а вони ще не вірили. У мене на очах сльози, мама теж плаче. Батько сильний духом, тримається — я б хотів мати таку реакцію, як у нього. Але тоді було страшно, переживав за батьків, що вони в Миколаївській області, а я — в Кривому Розі, й нічим не можу їм допомогти», — розповідає «Фріц».
Зрештою хлопець опанував себе і став чекати подальших команд. Невдовзі вони з побратимами виїхали за місто зустрічати колони окупантів. Боєць отримав РПГ і снаряди до нього.
«Тиждень приблизно ми їх чекали під дощем, бувало, що спав на щебені, накритий ковдрою, і мене вже гарно сніжок присипав», — згадує він.
Військові долучилися до будівництва фортифікацій, цивільні допомагали. На щастя, завдяки Силам оборони окупанти тоді не змогли просунутися на Дніпропетровщину. Наступні місяці бійці змінювали місця дислокації, проходили багато різноманітних навчань. Проте «Фріц» не хотів залишатися в тилу як строковик і 6 червня 2022-го підписав контракт з НГУ на три роки. Став старшим кулеметником у батальйоні оперативного призначення.
«Командири казали, що строковики не можуть воювати, їх переводять в тил. А я хотів залишитися з побратимами у своєму батальйоні. Плюс у нас сержант, командир роти, каже: “Хлопці, не переживайте, ми з вами”. Батьки були проти, щоб я йшов на контракт, та, зрештою, змирилися. Я підписав контракт, батькам не сказав термін. Вони думали, що він до оголошення демобілізації, сподівалися, що війна швидко закінчиться, бо такі прогнози були», — пояснює «Фріц».
На початку осені «Фріцу» з побратимами прийшло перше бойове розпорядження. Військові поїхали звільняти селище Високопілля на Херсонщині. 4 вересня 2022 року над ним замайорів український прапор.
«Там людей небагато залишилося, переважно пенсіонери, які не хотіли виїжджати зі свого дому. Коли ми зайшли, зустрічали нас на колінах, у сльозах, обіймали» — розповідає боєць.
Далі військові рушили до іншого селища на Херсонщині — Архангельське, яке теж треба було деокупувати. Проте тоді не вдалося, бійці зазнали втрат та відступили.
«Ми пішли нашим взводом у наступ, подолали шість кілометрів, далі була посадка і височина, з якої росіянам нас було дуже добре видно. Йдемо польовою доріжкою, справа — різкий спуск до річки Інгулець. Над головою починають пролітати кулі, із посадки по нас працюють з кулемета. Ми швидко спускаємося до річки. Тоді нас починає крити артилерія, авіація. Якщо б на п’ять хвилин пізніше відійшли, ще б “касетами” накрили.
Два чи три наших БТРи заїхали вздовж посадки, їх із ПТРК [протитанковий ракетний комплекс] зняли. Мого побратима уламками побило так, що він світиться на рентгені, як далматинець. Потім танк противника відпрацював по нашому танку. На пару метрів промазали, влучили в землю. Побратиму з сусідньої роти пробило голову уламком, він загинув», — переповідає події бою «Фріц».
Бійці повернулися до точки висадки. Розвідка прийняла в тій посадці бій — на щастя, всі вийшли живими — і чекали подальших вказівок.
«Уже під вечір по рації передали, що техніка броньована рухається в наш бік. А в нас жодної броні немає, один танк був, і той вже поїхав. Командири відвели нас до виходу з села, погрузили в вахтовки, і ми без світла виїжджали із села Іванівка, що перед Архангельським. А як від’їхали, село накрили “фосфором”, небо світилося, ми їдемо без фар, бо не знаємо, звідки противник може бути, може, десь засада. На свій страх і ризик виїжджали звідти. Тобто нам знову пощастило», — продовжує «Фріц».
«Лепесток» у темряві
Наприкінці вересня 2022-го військові отримали команду деокуповувати ще одне селище, Золоту Балку. Перед тим вони кілька днів базувалися неподалік у селі Гранітному, звідти українська артилерія працювала по ворожих позиціях. 1 жовтня отримали команду рухатися.
«Після обіду ми приїхали до сусіднього села, воно було вщент розтрощене. Там пересіли на “четвірку” [модель “Жигулі”], і нас по дві-три людини перекидали до посадки. Уздовж неї були позиції противника. Коли ми заїхали, вони звідти тікали через поля. Там знищили БТР, детонували боєприпаси. Ми забрали їхні снаряди до ПТРК.
Дали команду рухатися в бік Золотої Балки, шість кілометрів уздовж посадки, там проїхався броневик, подивився, чи немає мін. Нас було 200–300 людей. Ми почали рух, важко було довго йти в повному екіпі. Нас зупинили і сказали чекати», — згадує воїн.
Після заходу сонця військові відновили рух, маючи при цьому лише пару приладів нічного бачення на всіх. Виставили дозор із сімох бійців, які проходили певні ділянки, вдивляючись, чи немає на землі мін або чогось підозрілого.
«Серветки білі хрестиком викладали, де щось підозріле лежало, щоб ми не наступили, або залишали людину, яка казала, де переступати. Ми пройшли цю шестикілометрову посадку, повернули в бік ще однієї. Це вже 11 ночі, нічого не видно. На місці, де я отримав поранення, теж залишили серветку, але її здуло, бо вітер піднявся. Побратим мені показує, де переступати. Я починаю переступати, і лівою ногою — прямо на “Лепесток”, на протипіхотну міну», — описує обставини поранення «Фріц».
Наступивши на «Лепесток», боєць упав, але не одразу відчув біль. Командир дав наказ побратимам забрати у нього зброю, гранати та інші небезпечні предмети. «Фріц» до того вивчав «Лепестки», тож розумів, які серйозні наслідки ця міна могла спричинити. В голові крутилося безліч думок:
«Хлопці кричать: “Давайте турнікет!”, і я розумію, що там, можливо, каша з ноги. Одразу думаю: “Закину краще голову, щоб не бачити”. Потім Олександр Білий — наш дуже гарний бойовий медик, який, на жаль, загинув — наклав мені бандаж на ліву ногу, бо кості були перебиті на ступні в трьох місцях, і пяточну кістку перебило. А у праву ногу залетіли уламки — чотири маленьких уламкових поранення».
Побратими поклали «Фріца» на ноші та шість кілометрів тягли його крізь мінне поле.
«Командир відділення наступив на ТМку [протитанкова міна], слава Богу, що вона не вибухнула. Потім з сусідньої посадки вилітає “Град”. Спочатку було страшно, далі ми вже “навєсєлє”: мовляв, все буде нормально. Шість кілометрів — неблизький шлях нести, тим більше — у повному екіпі. Ми зупинялися, аби хлопці відпочили. Нога вже почала боліти, мене таблетками напічкали. У той день я був ніби під захистом янгола-охоронця, бо міна того, що я очікував, не зробила», — каже боєць.
Коли побратими винесли «Фріца», за ним приїхала та ж сама «четвірка». Його погрузили й повезли у бік еваку, який не міг під’їхати до пораненого, бо дорога була замінована. На місці пересадки в евак працював український міномет.
Пораненого транспортували в пункт першої медичної допомоги в селище Нововоронцовка, обробили рани й наклали гіпс. Зранку відвезли до Апостолового на Дніпропетровщині, пересадили на швидку та повезли до лікарні у Кривому Розі. Тим часом деокупація Херсонщини тривала.
«Уже після того, як я отримав поранення, хлопці дуже багато сіл повернули», — зазначає «Фріц».
Пів року боєць лікувався, проходив реабілітацію, щомісяця відвідував ВЛК і щоразу отримував 30 днів відпустки. Побував на ВЛК п’ять разів, востаннє — у Кривому Розі.
«Я пів року не міг стати на п’ятку, ходив на носочках. На ВЛК прийшов до хірурга, він сказав, що я придатний. Я далі хотів служити, але щоб було не тяп-ляп. І пішов оскаржувати це рішення з начальником ВЛК, він мене перенаправив на Центральну військово-лікарську комісію Дніпра. Я пройшов обстеження — і мене визнали обмежено придатним до військової служби», — згадує «Фріц».
Повернення у стрій
У квітні 2023-го «Фріц» повернувся у свій взвод. Попри те, що він прийшов з палицею, командир призначив на посаду гранатометника. У липні боєць перевівся до «Хартії»:
«Я сказав командирові роти, що не можу виконувати бойові завдання через стан здоров’я. Тоді ми з головним сержантом роти пішли до головного сержанта батальйона. Спочатку він порадив мені посаду зв’язківця. Але невдовзі сказав, що там теж є фізичні навантаження, і запропонував стати водієм пожежної машини “ЗІЛ-131”. Я погодився».
Відтак 2 жовтня 2023 року «Фріц» став водієм-пожежником пожежного взводу батальйону забезпечення. Працює у Дніпрі та на околицях у варті: має справу з наслідками російської агресії та з тим, що спричинили інші фактори на кшталт лісових пожеж.
«У випадку “прильоту” або масштабної лісової пожежі нам на дєжурку телефонують зі штабу ДСНС . Наша варта вдіває екіпіровку, сідає в машину й стартує. Після прибуття на місце нам дають команду: чи ми працюємо з рукавами і тушимо щось, або просто підвозимо воду пожежним. Найголовніше — безпека особового складу. Коли ми приїжджаємо, і є, наприклад, загроза балістики, згортаємося і намагаємося якнайшвидше цю територію залишити», — розповідає «Фріц».
За майже два роки роботи «Фріцу» довелося працювати на місцях влучаннях ракет, «Шахедів» та інших видів озброєння, якими ворог масовано гатить по житлових будинках і цивільній інфраструктурі. Відтак — і бачити багато людського горя:
«Найбільше вразило, наскільки небезпечна балістика, крилаті ракети і “Шахеди”, що вони можуть зробити зі складами, заводами, із квартирами й будинками людей, скільки життів можуть забрати. Коли приїжджаємо на прильоти, постійно є жертви. На наших очах виносять людей десь без голови, десь — із половиною. Важко на це дивитися, хоча вже бачив таке не раз. Більше нічого не дивує, тільки те, що крізь стільки жахів, болю та сліз нашому народу доводиться проходити».
Попри численні жахи, які змушений спостерігати, та ногу, яка досі турбує час від часу, «Фріц» не падає духом. Цього літа контракт військового завершився, а війна — досі ні. Тому він вирішив продовжувати займатися своєю справою. Понад те, не виключає, що залишатиметься і після завершення війни.
«Я з 18 служу, в армії більше ніж 3,5 роки, уже звик, прилаштувався, розумію цю структуру. Я на своєму місці, відчуваю себе тут впевнено. Я не завершував контракт, мені його автоматично продовжують, а мені нецікаво звільнятися. Після війни, може, навіть подамся на сержанта або офіцера», — каже «Фріц».
