Стабпункт. Вовчанський напрямок. Тут щодня допомагають постраждалим воїнам лікарі й медсестри медичної роти 113-ї окремої бригади Сил територіальної оборони. Ми провели з командою стабілізаційного пункту 12 годин, чатували під операційною з важкопораненим і сподівалися, що медикам вдасться врятувати його життя. Бачили понівечені тіла, спілкувалися з воїнами, спали три години (а медики — ще менше) і ласували смачнющим борщем від місцевого кухаря.
Які поранення найчастіше отримують воїни? Як медики вивозять шалений темп роботи? Що їм сниться ? Як вони розвантажуються після чергувань і чи жартують із пацієнтами? Про це читайте в нашому репортажі.
Простір, що тримає життя
Усередині стабпункту ховається цілий мікровсесвіт, де кожне приміщення виконує свою функцію. Тут є все: від повноцінних операційних до їдальні та скромного місця для сну, де медики можуть перепочити бодай годину між пацієнтами. У приміщеннях важко орієнтуватися в часі, якщо немає годинника: там штучне світло замість сонячного.
Ми приїжджаємо до стабпункту в так звану годину тиші. Хтось із медиків відпочиває на двоярусному ліжку, дехто заварює чай, інші обговорюють якісь особисті теми. Лікарка Марія проводить нам екскурсію. У робочій зоні медиків — дві операційні (для важко- та легкопоранених), протишокова, кімната очікування для пацієнтів і кімнатка для обробки інструментів.
«Залежно від стану сортуємо пацієнтів. Якщо легкопоранені — у маленьку операційну, якщо важкі — у велику. Ця операційна — на два столи. На них кладемо й роздягаємо пацієнтів. За потреби санітари змивають з хлопців кров і бруд. Є операційні лампи, рентгеноапарат, дефібрилятор, кисень. Аби гріти хлопців, працює UFO. Цей монітор міряє артеріальний тиск, сатурацію», — показує Марія.
Сортують пацієнтів за чотирма категоріями: легкий, середній, тяжкий або вкрай тяжкий. Після цього медики планують подальшу роботу, визначають пріоритетні обстеження. Мета — надати вчасно максимум допомоги.
Для роботи на стабпункті є все необхідне. Військова частина забезпечує розхідними матеріалами, медикаментами й апаратурою. Додаткові потреби допомагають закрити волонтери: рентгенопрозорий стіл, ліки, одяг і взуття для пацієнтів тощо. Та найголовніший інструмент хірурга — руки.
«Руками можна визначити майже все. Буває, уламки знаходяться в рановому каналі на поверхні. Ми робимо ревізію, заходимо їх пальцем. Якщо глибоко — робимо рентген і дивимося проєкцію, де саме вони розташовані. Проте дуже часто (російська армія — ред.) використовує у FPV-дронах матеріали, які не візуалізуються на рентгені. Там пластик якийсь, і ми нічого не бачимо на знімку. Тоді робимо поверхневу хірургічну обробку рани, руками чи інструментами знаходимо й дістаємо уламки. Але є правило: спочатку голова, потім руки. Тобто, спершу хірург думає, а далі робить», — каже лікарка-хірургиня Ірина на псевдо «Вода».
Поки ми оглядаємо стабпункт, лікарям приходить сповіщення: везуть двох поранених. Попередньо, один важкий, другий — легкий.
«Зараз ми чекаємо на вогнепальне осколкове поранення стопи. Попередньо знаємо, що стан пацієнта легкий, але бойові медики не завжди можуть адекватно оцінити стан пораненого. Добре, якщо кажуть, що стан — середній, а нам легенького привозять. Буває навпаки: кажуть, що легкий, а привозять тяжкого. Бо дорога не найкраща, і поки до нас доїде поранений, його стан може погіршитися», — пояснює хірургиня.
Команда обдумує план обстеження, готує операційну. Медсестра-анестезистка Ганна із позивним «Лýна» набирає медикаменти у шприци, заправляє системи для крапельниці.
«Коли ми знаємо, що до нас їде поранений, готуємо стандартний набір: антибіотик, протиблювотне, знеболювальні. Операційна медсестра працює з хірургами, обробляє інструменти, готує перев’язувальний матеріал. А я — медсестра-анестезистка, тобто ми з лікарем-анестезіологом працюємо в парі. Я відповідаю за введення медикаментів, наркотиків. Розчини капаємо, кров, плазму. Різні є випадки», — розповідає Ганна.
До стабпункту під’їжджають військові, на ношах заносять двох поранених. Операційна в лічені хвилини наповнюється запахом крові, який чітко закарбовується в пам’яті. Атмосфера всередині — напружена. Медики працюють швидко, підміняють один одного. Серце важкопораненого зупиняється. Лікарі сильними, ритмічними рухами намагаються його реанімувати. На сусідньому столі хірурги готуються ампутувати пораненому стопу (настільки її пошкодило вибухом) і частину гомілки.
Перша година в операційній минула стрімко. Наступну ми провели поруч з іншими військовими у сподіваннях, що лікарі стабілізують важкопораненого воїна.
«У нас тут усі вмотивовані»
Хірурги, анестезіологи, травматолог, медсестри працюють як один механізм. Тут нікому не бракує мотивації.
«Луна» за фахом — фельдшерка. Долучилася до 113-ї бригади разом зі старшим братом у перший день широкомасштабного нападу росії. Спочатку була в роті контрдиверсійної боротьби, згодом працювала із саперами в інженерній роті.
«Медсестрою-анестезисткою я стала, коли наша бригада потрапила на Донбас. Приїхали й нам сказали: “Оце стабік, ви тут працюєте”. Мене відправили у шпиталь, там пройшла навчання. Так і працюю», — пригадує медсестра.
Брата Ганни вбили росіяни у 2022 році. Тепер вона служить у війську за двох.
«Він завжди був зі мною, оберігав мене. Гарний, дуже проукраїнський хлопець. Він був в АТО. Взагалі за пів року склалася така ситуація в родині: поховали двох братів і батька. Молодший брат загинув через певні причини. Батько не витримав його смерть. А старший брат загинув під час бомбардування нашої локації в Харкові на вулиці Селянській», — розповідає Ганна.
У медсестри залишилася тільки мама. Розпач від втрати витіснила робота в медроті на Донбасі. Через велику кількість поранених медики не спали та не їли кілька діб. Їхні дні перемішувалися з ночами.
«Мама — це все, я одна в неї, і вона в мене. Я можу звільнитися у зв’язку із загиблим (військовим — ред.) у родині. Але я прийшла 24 лютого, аби допомагати хлопцям. До того ж після загибелі брата я в кожному з хлопців бачу його», — додає Ганна.
За три роки служби хірургиня Ірина («Вода») рятувала життя на Донеччині, під Вугледаром, у різних локаціях на Харківському напрямку. І евакуювала воїнів із поля боя на швидких, і робила операції у стабпункті. Навички військової хірургії Ірина відпрацьовувала на практиці.
«Теоретично і практично військова хірургія — це галузь, яка повинна вдосконалюватися щодня. Хочеш-не-хочеш, але ти самовдосконалюєшся, аби бути максимально корисним. Досвід хірургії я мала в цивільному житті, але бойові травми — специфічні. Коли бачиш травматичні відчленування кінцівок, масивні м’язові дефекти або шоковий стан (а поранені люди поводяться по-різному), це сильно відрізняється від цивільної хірургії. Людський фактор теж ніхто не скасовував. Найскладніше — потрібно дуже швидко ухвалювати рішення, бо це відповідальність за життя», — зізнається лікарка.
Жартівник «Ізя» в команді з цього року. До повномасштабки Женя працював енергетиком у Салтівському районі. Потім — волонтерив, допомагав цивільним і військовим. Приблизно два роки тому прийшов у медроту і працював за фахом, а нині здобуває нові навички як водій-санітар.
«Жодна моя професія не була пов’язана з медициною, але я потроху навчаюся: головне — бажання та вміння. Колектив класний, тому прикольно. Кожен знає, особливо якщо надходить важкий, що потрібно робити в конкретний момент. Якщо інша людина чимось зайнята, ти береш на себе те й те», — розповідає Женя.
«Важка ніч, але ми не падаємо духом, бували і важчі»
Ще кілька довгих хвилин очікування перед операційною — і сумний вирок: цю битву за життя важкопораненого захисника медики не виграли.
— За цю добу, виходить, двоє загиблих?
— Так. На жаль, це були пацієнти, які до нас надійшли вже в термінальному стані. Основна причина — гостра масивна крововтрата.
Метушлива атмосфера у стабпункті змінилася гнітючою тишею. Вічна пам’ять захисникові…
Попри все, робота триває. Медики опікуються другим воїном і готуються приймати нових пацієнтів. Санітар витирає калюжі крові з підлоги, а медсестра обробляє носилки. Брудні, розрізані шматки військової форми складають у пакети. Лікарі змінюють робочий одяг, просочений кров’ю та потом.
Далі швидка відвезе пораненого, якому ампутували частину ноги, на лікування у шпиталь. А спеціальна служба забере воїна на щиті. За словами Ірини, така структура є в кожній військовій частині, вона охоплює всі процеси до поховання полеглого захисника.
Наступні кілька годин нагадують день бабака: очікування нового пацієнта, огляд, операція, перекур, чай і кава, очікування на швидку, написання звіту. І все знову. На годиннику — п’ята ранку, за цей час поступило ще п’ять-шість пацієнтів. У когось — гіпертонічний криз, в інших — поранення ноги або руки. Важких поранених не привезли, але втома на обличчях медиків із кожною годиною відбивається все чіткіше.
«Для нашої команди ця доба була в насиченому режимі роботи: багато акубаротравм (контузій — ред.), осколкових і вибухових поранень», — розповідає нам Ірина.
В операційній тихо грає плейлист, у ньому — «калейдоскоп української музики», як говорить хірургиня. Смаки в медиків різняться, тож підлаштовуються один під одного.
«Були і важкі, і легкі поранені. Але ми не падаємо духом, бували й важчі ночі», — виходячи з операційної, каже Марія.
— Чи вдалося вам хоч трішки поспати?
— Десь дві години.
Голоси поранених
У невеличкій кімнаті на огляд очікує Стас на псевдо «Менеджер», поки медики оперують руку його побратиму. Автівку з оборонцями атакував ворожий дрон. На Вовчанському напрямку це не рідкість. Ворог полює не лише на військові машини, а й на цивільні. У зведеннях ОВА та поліції регулярно з’являються повідомлення про поранення місцевих жителів.
Після влучання команда розділилася. «Менеджер» із частиною побратимів подолали кілометри до пункту допомоги.
«Їхали у броньованій машині. Він був за кермом, а поряд сидів старший машини. Ми їхали позаду в капсулі. FPV ударив у лобове скло. Машина спершу пригальмувала: хлопці почали вистрибувати. Я сидів останнім біля водія й вистрибнув, коли машина набирала хід. Десь незручно застряг, пошкодив коліно, невідомо, що з ним. У мене запаморочення, біль у голові, тимчасові втрати свідомості», — розповідає Стас.
Захисник родом із Харківщини. Він долучився до війська у 2022 році.
«У нас Краматорський загін. Усі ротації були на Донбасі, а в цей раз — на Харківщині. Тож захищаю напряму свою Батьківщину, максимально близько до дому», — каже військовий.
«Працюємо, спимо пів години, працюємо»
У команди медиків видалися тяжкі три доби. Ці зміни промайнули в такому режимі:
«Працюємо — спимо пів години, працюємо — спимо пів години, працюємо. Викладалися повністю. Вчора встали у прямому сенсі з одним відкритим оком і вже працювали. Звісно, коли є час, відпочиваємо. Але коли є робота, ти розумієш, що треба: інших варіантів немає», — зауважує Ірина.
За добу в стабпункті буває від десяти до 30 пацієнтів, переважно з легкими та середньої важкості пораненнями.
«Оперативні втручання військові хірурги роблять у необмеженому діапазоні. Ми працюємо за протоколом Damage Control Surgery: усуваємо критичні кровотечі, гемоторакс, пневмоторакс. Тобто на нашому етапі ми робимо все, щоби людина була у стабільному стані, коли потрапить у шпиталь, максимально відновилася і стала у стрій. Якщо час дозволяє, робимо конверсію: знімаємо турнікет і бандажуємо кінцівку. За цей час анестезіолог готує пацієнта до операції».
Легкі зміни тут рідкість, але трапляються. У цей час медики навіть встигають трошки скучити за роботою, зазначає Женя.
«Буває, нема поранених або приїжджають легкі, і залишається час на відпочинок. А буває так: зміну відчергували (хлопці вночі були неважкі, проте ми все одно не спали), приїхали додому, час-два відпочили, і нас викликали на тяжкого», — додає Ганна.
Найпоширеніші поранення — вибухові травми кінцівок, голови й таза, акубаротравма з пошкодженням барабанної перетинки чи без.
«Цього тижня був поранений снайпером. Куля пройшла наскрізь у лівому плечі, кістку не зачепило. Найчастіші поранення — від скидів, ураження FPV-дронами, від артилерійських снарядів. Багато інгаляційних отруєнь невідомою бойовою речовиною. Те, що зараз використовує наш ворог, уражає органи дихання», — каже хірургиня.
Ще одна проблема — недоцільно накладений турнікет і довгий час на евакуацію.
«Це мене особисто зачіпає понад усе. Якщо людину привозять до нас у кращому випадку до шести годин після накладання турнікета на кінцівку, ми ще можемо працювати. А буває, везуть десять годин, і найчастіше конверсію турнікета ніхто не робить. Звісно, коли обстріл і пораненого десь заховали, то часу й можливості в побратима може не бути, людина виконує бойову задачу», — пояснює Ірина.
Як медики стабпункту відновлюються
Долати навантаження під час зміни допомагає гумор, визнає Женя. Зокрема, чорний.
«Ми постійно посміхаємося, сміємося. Навіть коли привозять важких. Із сумним обличчям працювати — вибачте, таке. Тим більше, коли люди у свідомості, ти з ними завжди намагаєшся розмовляти: “Усе нормально, все добре”. Твої ж емоції людині передаються. Чорний гумор — взагалі нормально, без цього ніяк. Інакше мозок починає плавитися. Вибачте, відрізали ногу — “О, хамончик”. А як інакше? У душі настільки шкода людину. А з іншого боку, якщо ми почнемо в це занурюватися, то після кожного пораненого сльозами заливатимемося. А користі з того? Жодної.
У нас нещодавно був бойовий медик. Хлопчина в трусах пройшов багато кілометрів, усе ж вийшов. Емоційно йому просто гайки, бо там залишилася купа людей, яким він не зміг допомогти. Грубо з ним, потім раз — людина трошки підбадьорилася. Стоїмо розмовляємо з ним, він лежить — усе вже добре, чудово. Намагаєшся його відводити від цієї теми, і все нормально», — розповідає санітар.
У вільний час «Ізя» поринає в інші справи, аби не думати про роботу. Наприклад, він кайфує від приготування їжі. Удома фантазія та вправність Жені обмежувалася м’ясними та рибними стравами, решту перебирала на себе дружина. А на стабпункті — вільне поле для творчості.
«Завжди страшно, реально. Тут навіть “Шахеди” летять — ти не розумієш, куди воно прилетить. Але стараємося якось. Коли я до команди потрапив, ніколи не загадував, наскільки мене вистачить: поранення ж різні. Просто робота — абстрагуєшся й займаєшся своїм. А якщо не стягуєш, дядя Рома (анестезіолог — ред.) може чимось вмазати гарним. І все добре. Далі працюєш», — жартує медик.
Ірині додають сил прогулянки та телефонні розмови з рідними, яких вона не бачила вже понад вісім місяців.
«Енергетики я не вживаю: я лікар і знаю, як вони діють на серцево-судинну систему. Краще фізнавантаження, гантельки. У нас є кімнатка, де займаємося спортом з побратимами і посестрами. Відпочинок — просто посидіти на природі. Адже ми можемо понад добу перебувати в закритому просторі, ще й усі приміщення обігріваються, щоби температура була достатня для пораненого. У нас жарко, мокро й мало кисню. Тож подихати свіжим повітрям — уже перезавантаження. Новини майже ніхто з нас не дивиться. Можливо, випадково щось почуємо таке», — каже медикиня.
Робота часто наздоганяє уві сні. Щоби вивозити шалений темп, потрібна самомотивація і розуміння, для чого цим займаєшся.
«Я прийшла рятувати життя. Це був мій вибір. Я доброволець. І коли бачу результат своєї роботи, коли нам привозять тяжких, і вони від нас їдуть і посміхаються, дякують — це мотивує. Недавно був пацієнт із пораненням живота. Після лікування: “Ти можеш мене називати так-то, як мене називають друзі”. Тобто за дуже короткий термін людина вирішила, що лікар — друг», — говорить Ірина.
Вона працює зі психологом і радить іншим дбати про своє ментальне здоров’я.
«Вважаю, така потреба є в кожної людини, не лише у військового чи медика. Накопичуються питання до себе, і не можеш знайти відповіді — на якомусь етапі цей ланцюжок ламається. Ти розумієш, що треба не просто поспілкуватися з побратимом, посестрою. Тобі потрібна людина, яка буде посередником і зможе показати ланцюжок “від” і “до”. Коли відповідаєш собі на питання, які турбують, відчуваєш полегшення. Бувають моменти, коли руки опускаються. Тоді треба час на перезавантаження, і потім ти рухаєшся далі», — визнає хірургиня.
Плакати хірургиня дозволяла собі лише кілька разів під час широкомасштабної війни.
«Ми всі працюємо в команді. Якщо всі будуть показувати свої емоції, це може вплинути на результат роботи. На мою думку, лікар повинен контролювати ситуацію, організовувати процес робочий, аби робота була злагоджена.
Що я змінила б у роботі, якби мала можливість? Удосконалювала постійно організаційні моменти, навички, майстерність, послідовність, схеми. Насправді не буває праці, де все ідеально. Тим більше, у нас така робота, що кожна людина — як механізм. І якщо один механізм не працює — вся система не працює», — зазначає Ірина.
«Дефіцит медиків і взагалі людей на військовій службі — це, мабуть, єдина глобальна причина, на яку ми не можемо вплинути. Нам не вистачає людей. Якби всі військові посади були зайняті, якби кожна людина відносилася відповідально до своїх обов’язків, було би краще», — підкреслює медикиня.
Медіагрупа «Накипіло» збирає кошти на підтримку 113 бригади ТРО, яка боронить Харківщину.
- Номер картки банки: 4441 1111 2496 0620
Над матеріалом працювали:
- Зйомка: Ігор Лептуга
- Монтаж: Владислав Лященко
- Журналістка: Анна М’ясникова
