Із Романом Черненком ми зустрічаємося біля славнозвісного харківського рок-пабу «Стіна», де він багато років працював барменом. Шлях від бармена до демобілізованого військового із протезом, який бігає марафони, вклався у три з половиною роки війни.
Про те, чим жив рок-паб до війни, Михайла Кабанова, як бармен опинився у війську влітку 2022 року, як отримав поранення та знову вчився не просто ходити, а й бігати — Роман розповідає з натхненням. Він прагне, аби військові та цивільні, які теж втратили кінцівки через війну, не впадали у відчай, а проходили реабілітацію та поверталися до звичайного життя без бар’єрів.
Про марш ультрасів, конфлікти з тітушками та теракт
Бар відкрився у 2012 році. Я працював там від самого початку. Власне, весь мій досвід роботи бармена — це «Стіна». Спершу він був виключно про музику, але швидко став осередком патріотичної спільноти. У нас бували й околофутбольники, і просто небайдужі громадяни. Я був, до речі, на марші ультрасів, де вперше пролунала пісня «путін-хуйло». Без проблем відпросився з роботи та співав разом із вболівальниками.
Потім була перестрілка на Римарській, де розташований бар. Саме в той день у нас був концерт. О десятій вечора я вийшов, аби закрити вікна… як відчував. І, власне, спостерігаю, що якась нездорова двіжуха розпочинається на вулиці. Я зайшов, і ми прийняли рішення, що не випускаємо людей на вулицю. Закрили двері та зсередини спостерігали за перебігом подій.
А потім була так звана «руська весна». Сепари хотіли крові. Ми їхніх пару людей впустили, показали, що сидять пара студентів, і все. Вони пішли, але від нас не відчепилися. Підклали вибухівку в листопаді 2014 року. Ще й прив’язали теракт до Дня боротьби з фашизмом. Добре, що народу вже в той час було не дуже багато. Комусь пощастило, хтось вийшов покурити, коли пролунав вибух. Тобто жертв, загиблих не було, тільки поранені.
Про початок війни та як потрапив до ЗСУ
24 лютого я спав після роботи. Мене розбудила колишня дівчина, каже: «Війна почалася». Я не повірив, але почув вибухи в районі П’ятихаток. Ми, як всі, купили води, продуктів, зняли готівку. А потім почалося: спочатку п*дари до нас на Павлове Поле прорвалися, ми переїхали у квартиру мами. Потім там сильно прилетіло. Снаряди були з касетними суббоєприпасами: людей кого поранило, кого вбило, машини горіли. А коли вже літаки стали залітати, ми прийняли рішення виїхати у Полтаву.
До військкомату я прийшов одразу навесні, але мене не взяли. То були славні часи, коли всі вважали, що це все ненадовго, бо ми мали місцями локальні успіхи. Мені тоді сказали: «Ти не маєш досвіду, почекай, поки дорослі дяді зберуться». Але не так сталося, як гадалося. Влітку я вже пройшов учебку та був зарахований до 93-ї ОМБР.
Під Соледар я поїхав, як діти в школу: 1 вересня 2022 року. Загалом осінь 22-го пройшла у Соледарі, потім нас закинули в Бахмут. Мені в міській забудові було легше, ніж в посадках, бо я найбільше за все ненавидів сирість, холод, опади. А в кінці 2023 року ми були вже під Бахмутом. Це всім відомі Кліщіївка, Часів Яр і Андріївка. В Андріївці я наступив на протипіхотну міну та отримав поранення.
Про поранення, протезування та реабілітацію
Це було дивно, але я в таких замесах бував й виходив без подряпини, а тут при ротації таке сталось. Добре, що недалеко зайшли, приїхали медики та мене забрали. Тобто, менше ніж за дві години я був на стабпункті, а наступного дня в обід мені вже робили операцію в Дніпрі. Як сказали лікарі, у мене відірвало пів стопи та залишилася п’ятка. І вони такі: «Дивись, ми, звісно, можемо залишити п’ятку, але якщо відрізати частину ноги, буде легше вчитися ходити із протезом». Я погодився.
Після операції мені пощастило, я потрапив до Unbroken. Одразу зі мною почали працювати фізіотерапевти, розпрацьовувати вцілілу ногу, щоби вона зберігала активність, працювати на рівновагу, на руки. Також я окремо вдячний одному з наших менторів, який казав: «Не розслабляйся на кріслі колісному, вставай і ходи з милицями». Через три місяці, як тільки нога була готова, ми почали із протезистами знімати заміри, а ще через десять днів я вже мав свій перший протез.
Як почав бігати та потрапив на марафони
Мене не залишала думка, що я хочу, як і раніше, зберігати активність, бути рухомим. І, власне, почав пробувати бігати. Спочатку бігав у реабілітаційному центрі, потім спробував вибратися на вулицю. Наступною мотивацією стало те, що я набрав вагу й дуже хотів повернути попередню форму. Біг здавався непоганим варіантом для цього.
А згодом з’явився спортивний інтерес, я почав збільшувати дистанції. Спочатку бігав на звичайному протезі, а потім з’явилися бігові під мій розмір. Зараз у мене є два протези: звичайна стопа та бігова, більш пружна. Я відкручую два болти та міняю кінцівку. Останній мій рекорд — 10 кілометрів.
Все це я знімаю та викладаю на своїй сторінці. Я бачив, що це мотивує хлопців, які також проходять реабілітацію. Це мотивує навіть людей без травм мати більш активний спосіб життя. Часто так буває, що обмеження — лише в нашій голові.
Аби довести, що все можливо, я намагаюся брати участь у бігових івентах. Два кілометри я пробіг на Львівському марафоні від «Нової Пошти». П’ять кілометрів пробіг, коли ми їздили до Литви. Це дуже важливо — представляти Україну. Показати, як ветерани з ампутацією, із протезами відновлюються та продовжують жити своє життя.
Про ставлення суспільства до ветеранів
Коли бачать мені на протезі, я відчуваю повагу. Але проблема в тому, що є ветерани, чиї пошкодження яких не видно, як уламкові рани внутрішніх органів. Вони також травмовані війною, але люди цього не бачать, тому й відношення інше.
Суспільству потрібно усвідомити: таких людей, як я, як вони, ставатиме більше. Це не лише тому, що більше військових отримують поранення, а тому, що більше рятують, більше ставлять на ноги. Саме тому ви будете більше бачити на вулицях людей із протезами, з іншими фізичними та психологічними травмами.
До цього треба готуватися. І в плані інклюзивності та безбар’єрності також. Треба вже зараз думати про пологі схили на пішохідних переходах, про рельєфні зони для людей із вадами зору та про пандуси.
