Ми їдемо вулицею, де будинок за будинком — суцільні руїни. Виявляється, називається вона Московська. Табличка з назвою — на одному з побитих будинків. Зупиняємося зафільмувати розбите подвір’я. Встояла одна з чотирьох стін дитячої кімнати, на якій висить яскраво-рожева полиця з книжками.
Про те, як живе Борова за десять кілометрів від фронту, чому водії погоджуються їхати туди, куди летять КАБи та дрони, як живуть місцеві — розповідаємо в етері Радіо «Накипіло».
Біля сусіднього будинку помічаємо пенсіонерку. Звати її Надія Колесник.
Я бачу, тут на вулиці у вас так все побито.
Як мені сусідка каже, «стрьомно». Як це — «стрьомно», я не знаю.
Ну, страшно, коли страшно.
Ну, страшно, звісно.
Ми виїжджали, тоді повернулися. Ну, як сказати. Повернулися, поїхали, побули. Ну, як наші хати лапошуть. Жалко, знаєте, як все винесуть. Як поліклініку ось недавно.
Летить і летить.
Вікна в нас вибиті. Ось одне вікно. Оце розтворчісте закрите наглухо. Тому що воно зірвано з петель. Скло є, але ми ним не пользуємося, тому що воно вибито. Звідтіля два вікна вибито. На господарських будівлях — дахів нема, все повилітало.
Кожного дня летить?
Ну, майже, так. І вчора летіло. Де було, я не можу сказати. Але пил у хаті чувствувала. Значить, десь не дуже далеко. І так, громковато було. Три рази гепнуло.
І що ж ви сидите?
Ну, хто знає. Сидимо і все. Поки сидимо. Я ж кажу, ми виїжджали, ми були в Харкові.
І повернулися?
Повернулися через те, що тут на провулку сусідів вскрили.
Мародери, так?
Три хати підряд вскрили.
Центр Борової — битий-перебитий увесь. І не раз, а багато. Щоби зафільмувати руйнування, навіть не треба кудись іти: достатньо стати на центральному майдані. Там стирчить залізна конструкція, що дуже нагадує касетний набій. Хоча, ймовірно, це каркас для новорічної ялинки.
Ось — розбита адміністрація. Навпроти — будинок культури, суцільні руїни. Через дорогу — аптеки, магазинчики, ятки, де ще торік ми купували каву перед виїздом на позиції до військових. Від них не вціліло нічого. Поряд — будівля лікарні, теж зруйнована.
Розповідає водій гуманітарної місії «Проліска» Тарас Шевченко:
Щоразу, з кожним заїздом у селище Борова, все більше і більше руйнувань. Кожного разу, коли проїжджаємо, щось нове знову розбите. Наразі, ось, лікарню Борівську розбили приблизно 2–3 тижні тому. Не залишилося жодного вцілілого вікна. Та й загалом будівля розтрощена настільки, що вже непридатна до використання.
Чим вони б’ють?
В основному — КАБи й артилерія.
Станом на січень 22-го року, тобто за місяць до вторгнення, у Боровій жило понад п’ять тисяч людей. Нині — 480. У центрі купа покинутих зголоднілих псів, тиша, яку лише періодично перериває гавкання. І жодного перехожого.
Говорить Ірина Панченко, координаторка проєкту соціальних перевезень гуманітарної місії «Проліска»:
«Селище Борова щодня підвергається обстрілам. Лікарня виїхала, ЦНАПи, банківські відділення. Люди не можуть зняти пенсію, додзвонитися до лікаря. Всі адміністративні й соціальні послуги вони отримують у Ізюмі. У Боровій залишилися люди переважно пенсійного віку. Таксі коштує 2 000 гривень, це дуже дорого. Ми робили моніторинг і виявили, що є велика потреба в соціальному автобусі. До цього маршруту входить п’ять селищ. Складно, що постійні обстріли, дуже багато дронів літає. І дуже погана дорога».
За десять хвилин до сьомої автобус під’їжджає до зупинки. Тут уже чекають дві жінки пенсійного віку. Пані Наталі — 69 років.
Я їду в Ізюм. Там знімаю житло, а сюди навідуюся на квартиру. Мародерять нещадно у нас. Чужі, свої — ми не знаємо, хто. Тож доводиться приїжджати.
Як давно ви виїхали?
Ще в листопаді.
Після чого виїхали?
У нас дуже часто були прильоти по центру. Є такі місця, де люди знають, чого б’ють. Там будинки без вікон, без дверей. Люди кинулися масово виїжджати. Ось так стояли колони: легкові з причепами. Тоді у під’їзді я сама залишилася. Прийшлось їхати. А так то навідуємося, то сусіди поглянуть.
Водій кличе заходити і рушати, бо дорогою ще у чотирьох селах чекають люди. В автобусі розпитуємо про цей рейс у мешканки Борової Валентини Скрипник.
«Життя в Боровій дуже складне в умовах бойових дій. Але не кожен має можливість виїхати зараз навіть за межі нашої громади. Тому що все впирається в кошти. Дуже маленькі пенсії. Припустимо, моя сім’я: ми витрачаємо 10 тисяч гривень тільки на ліки щомісяця. А отримуємо сукупний дохід 6 600 гривень — по 3 300.
Дуже важливо, що є цей автобус, який курсує до міста Ізюм. Там можна придбати ліки, бо аптек немає у Боровій, і до лікарні потрапити, і на обстеження. В основному ми їздимо до лікарні й аптеки. Таксі винаймати — до двох тисяч із Борової до Ізюму, а до Харкова — 10 тисяч, якщо винаймати машину.
Тому я і кажу: дуже дякую цій організації, яка допомагає людям, які опинилися в складній життєвій ситуації, бо ми не можемо ні найняти машину, ні поїхати іншим транспортом. Добре, що є ці автобуси у вівторок і четвер, які курсують до міста Ізюм. Так ми маємо змогу потрапити до лікарів вузьких спеціальностей».
Потихеньку автобус наповнюється людом. Хтось із тачечками, бо їде в Ізюм на ринок за продуктами.
Але переважно пасажири їдуть до лікарні чи в аптеку. Віктор Мецюцький, який сів у автобус у селі Піски-Радьківські, має сьогодні прибути до ТЦК.
«Мене звати Віктор, я житель села Піски-Радьківські. Автобус починає рух із Борової, потім їде через Підлиман, через Нижню Солону до Пісків-Радьківських. Немає в нас ні лікарні, ні аптеки, один магазин працює. Мені, наприклад, у ТЦК треба їхати. Якби я не зміг сісти — не приїхав би сьогодні в ТЦК. Тоді в мене виникли б серйозні проблеми. Не такі, як у тих, хто їде на ринок чи в магазин шопінгувати».
Ольга Масич — пенсіонерка з села Нижня Солона. Вона їде за пенсією та ліками.
У нас із серпня нічого немає: ні магазину, нічого. Пошта, правда, приїжджає. Але я пенсію отримую так, як коли ще працювала. Картку нам видали — і на картку так і отримую. У Борову поїхати мені нічим. Крім велосипеда, у мене нічого немає. Я онкохвора, у мене видалена грудь. І цукровий діабет, і тиск — взагалі, весь букет.
Ольга Масич, мешканка села Нижня Солона
Куди ви їдете, яка потреба зараз у вас?
Зараз — отримати пенсію та купити ліки. Бо захворіли в мене коти, захворіли кролі. Ну, а пенсія, як то кажуть… По хліб — як коли. Ось у Піски на велосипеді приїжджаю. А коли до нас парубок привозить — замовляю. Ну, коли є в нього можливість — привозить. Коли немає можливості — не привозить. А аптеки немає. Колись приїжджала, у тому місяці.
Їхати в такий рейс погодиться не кожен водій, як знають у гуманітарній місії «Проліска». Цей маршрут — один із двох найскладніших з огляду безпеки на Харківщині. Ще є Куп’янськ — Шевченкове, розповідає водій автобуса Сергій Карасьов.
«Дорога — де погана, де хороша, буває різна. Складнощі… ну, людей багато. Буває мало, буває багато: все залежить від прильотів, погодних умов. Приїжджаю після прильоту, коли село побомбили — стає менше. А так, у принципі, коли гарна погода — люди їдуть».
Водій автобуса Сергій Карасьов.
В Ізюмі автобус прибуває до автовокзалу. Але від нього залишилася тільки назва. Будівля — розбита, спалена, поряд — теж побита, подекуди в чорних плямах від пожеж, багатоповерхівка. Але для пасажирів цього автобуса — це неабияка цивілізація. Люди розходяться: хто до банкоматів, хто до лікарні, хто на ринок, хто у ЦНАП. Говорить представниця «Проліски» Ірина Панченко:
«Сьогодні на рейсі було дуже багато людей. Рейс дуже затребуваний, бо взагалі немає ніякого транспорту, а на таксі — дуже висока вартість. Тобто доїхати до міста Ізюм — дві тисячі гривень. Для пенсіонерів це дуже дорого. У кожному селі люди сідали. Ми проїхали п’ять сіл — і в кожному селі люди підсідали».
Автобус чекатиме на своїх пасажирів чотири години — і повезе назад до Борової, аби через день приїхати о сьомій ранку знову.
