Через рік після нашого першого інтерв'ю ми знову зустрілися з біологинею, активісткою Ганною Зябліковою, медикинею 47-ї ОМБр.
Як змінилася «Кажан»
Торік ми записували інтерв'ю після контрнаступу. Це була моя перша велика відпустка у війську. Зараз я на третьому для нашої бригади напрямку. Ми встигли попрацювати на Оріхівському, Покровському напрямкам, на Курщині.
Нині я більш втомлена людина. З іншого боку, я впевнена, що моя військова історія — щось серйозне і довготривале. Нам нещодавно видавали одяг, якраз я відгуляла два роки в тому, що було видано на початку. Отримала, стала розкладати: «Так, це я буду носити, це не буду носити, це відправляю, це поміняю, це — пораненим на стабік», бо ми їх перевдягаємо в чистий одяг.
Там були зимові «Талани». Я подумала: «Зараз носити не буду, бо в мене ще є зимове взуття. Це на наступну зиму». І потім така: «Воу-воу, типу, ми вже прийняли, що наступна зима буде у ЗСУ, що наступної зими потрібні будуть військові “Талани"».
Про ремонт доріг на фронті
Дороги на Донбасі ремонтувалися, під Покровськом — буквально під обстрілами. Техніка дорожня приїжджала й робила хоча б ямковий ремонт. Це дуже важливо.
Я — «медевак». Їжджу на Мерседесах «Спрінтерах»: це не броньовані машини, не пікапи, не повнопривідні. Щоби привезти пораненого, критично важливо, аби дорога була нормальна. А що значить «привезти пораненого»? Поранені — з поламаними кістками, з уламками в тілі, із травмами голови. Коли людина отак «бултихається» на ямах — по-перше, це неймовірно боляче. По-друге, небезпечно для життя.
Ми їдемо зараз дуже поганими дорогами — Суми, Юнаківка, кордон. Це просто розлом тектонічних плит, і ти по ньому стрибаєш. Я бачу, як сильно мій водій старається на швидкості 20 кілометрів на годину робити так, аби наша машина не розвалилася, поки ми їдемо в один або в інший кінець. Але все одно не виходить: у 2025 році за два місяці в нас тричі лопалася ресора на задній осі.
Я сказала про поранених, а насправді це і підвіз людей, підвіз спорядження на позиції, боєприпасів. Логістика — це все. Якщо ти не потрапляєш ближче до ворога, не можеш дати відсіч. Якщо твою логістику дорогою розбивають, це інші підрозділи бачать. Це є стримуючим фактором.
Про дрони на оптоволокні
У порівнянні з Покровським напрямком, з'явилося багато оптоволоконних дронів. Цим дронам ми поки системно не маємо що протиставити. Ми обклалися РЕБами, частково захищені від дронів, які управляються за допомогою електромагнітних сигналів.
Нам кажуть, «роздамо вам усім помпові рушниці». Що я буду робити з рушницею, сидячи у «Спрінтері» над пораненим? Ми будемо переробляти Mercedes під пікап? Обрізати там усе, щоб я могла ще й відстрілюватись? Це неможливо.
Як воно: бути на Курщині
У мене такий психотип, характер, що дискомфортно там знаходитися. Було іноді відчуття: «Класно, ми це змогли, шкоди заподіяно!». Та особисто мені морально приємніше, легше бути на своїй території. Коли я тут, навіть у розбитій хаті, все одно знаходжу деталі, чому відчуваю ніжність до цього місця, до цієї землі, до садочків закинутих, до елементів побуту, якихось дверних ручок.
Мені це приємно бачити як місце життя людей, які сюди можуть повернутися. Для мене це важливо, цікаво. А за кордоном — не моя земля, не мої люди, не хочу з ними перетинатися. Мені невесело і неприкольно. Хоча я знаю, що багато для кого Курська кампанія — це був потужний буст по моралі. Це показало спроможність українського війська, стало геймченджером, переламом. Розумію, комусь це подобається. Мені — ні.
Чому «Кажан» висаджує квіти на війні
По-перше, це зв'язок із цивільним життям, із моєю роботою. Я до війни більше п'яти років працювала з юними натуралістами. Ми, в тому числі, займалися садівництвом: взимку садили розсаду, потім робили овочеві клумбочки.
Діти часто не бачать, як виробляється рослинна продукція. Наприклад, колись нам показували, що в Берліні діти думають так: привозять порошок, із нього штампують перець і привозять у магазин. Я намагалася з дітьми робити речі, пов'язані з садівництвом: таке, що вони в містах не роблять.
А згодом у Гродівці сходить сніг, а під ним — клумба. Я побачила в цьому можливість відволіктись, зробити наше місце роботи більш естетичним. Це реально заземлює, коли ти копаєш ямку, саджаєш рослинку, поливаєш, потім повертаєшся до неї.
Ти повертаєшся не просто на «стабік» до поранень, болі, жахів війни. Ти повертаєшся в тому числі до своєї квіточки, у якої з'явився новий листочок, брунька розпустилася. Тобі є що сфотографувати, людям показати. Це дуже ментально бенефіціарна історія. Ті люди, які сміялися: «Ага, ти саджаєш квіти для росіян», потім казали, що це красиво.
Це також мій спосіб комунікації з місцевим населенням. Коли щось садиш на вулиці, робиш це для всіх. Усі можуть підійти, помилуватися. З деякими людьми через це у мене зав'язувався діалог. Вони казали: «Ой, ви так зробили, це навіть краще, ніж колись було на цій клумбі».
Було цікаво з'їздити в розарій під Покровськом. Я висаджувала рослини з місцевого розплідника в основному. Юки там брала, такі зелені кущики, з яких потім вилазить стрілка, а на стрілці — білі дзвіночки. Для мене це символ Півдня, на попередньому напрямку їх побачила. Це символ мирного життя посеред війни. Я пам'ятаю ці юки, навіть на вулиці, де прилітали каби, де у нас у штабі загинуло багато людей.
У центрі Оріхова були клумби, жіночка з цистерною ходила і щоранку їх поливала. Це одна з небагатьох зачіпок, за які тримався здоровий глузд, оптимізм, відчуття мирного життя, заради якого ми тут.
Що в армії думають про «договорнячок»
В армії думають, що його не буде. Бо люди, які хоч трошки пам'ятають про Мінські домовленості, які хоч трошки взаємодіяли з росією, розуміють, що не можна просто «перестати стріляти». Це навіть президент уже зрозумів, якому ці слова належать.
Поки що у нас є розклад, ми по ньому працюємо. Є супротивник, який до нас відправляє FPV, РСЗВ, КАБи. І поки що на тих рубежах, де ми працюємо, ніяким «договорнячком» не пахне.
Не вірю, поки не побачу. Дуже сумніваюся. росія — країна, яка розуміє лише мову сили. Поки ми розмовляємо на цій мові, ми суб'єктні. У нас існує лінія бойового зіткнення, за нею — ті, хто знаходиться під захистом війська. Наразі на міжнародній арені, на жаль, я не бачу нікого сильнішого за нас, хто може росії щось протиставити.
Відповідно, ніякого «договорнячка» не бачу. Це що, інопланетяни прилетять і скажуть: «росія, ти маєш відстати від України, бо ми тебе знищимо лазерним променем»? Стерли пітер з лиця землі, і всі такі: «Вау, реально!», і тоді росія зматує вудочки та уходить. Це єдиний «договорнячок», який я бачу реалістичним.
Підтримайте збір Ганни для фонду «Повернись живим»: посилання
