«Я знала, що ми переможемо. Просто я не знала, що його не стане», — історія про кохання, втрату й пам’ять

Медіагрупа «Накипіло» ініціювала серію матеріалів, присвячену полеглим захисникам і захисницям. Наша мета — сприяти формуванню культури пам’яті в умовах війни через спомини близьких. 

Цю історію розказано від першої особи. Анастасія та Ігор розділили на двох майже десять щасливих років. Від початку повномасштабного вторгнення Ігор боронив країну на багатьох напрямках. Ворожий обстріл забрав його життя на Запоріжжі 29 квітня 2024 року. Анастасія робить усе, аби пам’ять про чоловіка не вгавала, говорить про їхнє кохання у теперішньому часі, ніжно погладжує його речі під час нашої розмови. Вона знає: Ігор дочекається її в тому, іншому світі.

Один на мільйони

На війні Ігор був старшим бойовим медиком, рятував людей. Не знаю, як так сталося, але він завжди опинявся там, де потрібна допомога: аварії, надзвичайні ситуації. Його мама — фармацевтка, і він сам із дитинства мав схильність до медицини, знав, як надавати домедичну допомогу. Пригадала історію: в його рідному місті Глухів на Сумщині машина збила чоловіка й жінку на великій швидкості. Постраждалі були у важкому стані, але Ігор до останнього намагався їх урятувати. 

Ігор закінчив інститут за фахом «інженерія», потім пішов вчитися у прикордонні війська. Коли закінчив, був 13–14 рік, їх відправили в АТО. Він опинився у «котлі» в Зеленопіллі, де пробув місяць без їжі й води, всі речі та документи згоріли. Два дні з побратимами з оточення виходили під обстрілами. Тоді багато хлопців загинуло молодих. Йому на той час був 21 рік. Я вразлива, тож він мало розповідав, не хотів, аби непокоїлася, але щось я все одно знала.

Ігор повернувся до Глухова, працював на контрольно-пропускному пункті на кордоні з «ними». Потім щось у голову стукнуло, що він хоче чогось іншого. Прийшов і написав заяву про переведення. У 2015 році опинився в Харкові, звідки їздив у зону бойових.

А познайомилися ми в соцмережах. Тоді «в контакті» була харківська група, де виклали пісні «Океану Ельзи». Я перепостила — так Ігор мою сторінку й побачив, написав. Я рідко відповідала на подібні пропозиції познайомитись, але він мене зацікавив одразу, дуже нестандартне щось написав. Цю властивість я згодом неодноразово помічала: достатньо знати його бодай п’ять хвилин, аби він залишився в серці надовго.

Листувалися кілька тижнів, потім Ігор запропонував зідзвонитися. А вже відтоді ми були нерозлучні. Він просто людина з великої літери: справедливий, глибокий, особливий. Згадала, як вже після прощання ми з його друзями говорили, і я сказала, що він один на мільйон. А мене всі виправили, сказавши, що він один на мільйони. Так і є. Наша країна багато втратила: Ігор казав, що хоче змінити світ, і завжди для цього щось робив.

Генерал Бусінка

Коли ми вперше зустрілися, нам було по 23 роки. Ми домовилися зустрітися на районі ХТЗ, де я мешкала. Я дуже сором’язлива. Йду, бачу високого-високого парубка, під метр дев’яносто. Я його одразу помітила, а він мене — ні. І так я знітилася, що пройшла повз. Він мені телефонує: а ти де? Через роки ми дуже з цього сміялися.

Почали щовихідних гуляти. Ігор робив такі вчинки — мені здається, будь-яка жінка одразу б розтанула. Огортав такою турботою, що навіть коли був далеко, я все одно відчувала його поряд. Наш побут складався з маленьких приємних дрібничок: він знав, що я ранок починаю зі склянки води, і завжди мені приносив. Ще купував смаколики і десь ховав, аби я шукала. Готувати любив, квіти дарувати. 

Ігор казав, що покохав мене з першої смски. За «феноменальний набір особистісних якостей, схожих на нього». Ми дійсно були навдивовижу схожі. Це була доля. Мені здається, ми народилися одне для одного. Ми одне одного чули, розуміли та поважали: це було найголовніше в стосунках. Завжди сідали, обговорювали непорозуміння. Я емоційна, а він завжди спокійно все роз’яснював, ніколи не казав, що я дратую чи дістала. Нам вистачало мудрості, розуміння та поваги. 

Ми з чоловіком хотіли перейти на українську мову повністю, активно практикували. Я зараз і я зразка півторарічної давнини — дві великі різниці. Прогресую потроху. Вважаю, що має бути повага до нашої культури. 

Одразу став на захист

Ігор завжди посміхався: такий позитивний, сильний духом. У нього холодний розсудок, але він був теплою людиною. Не знаю, як можна було все в собі так поєднувати. Я таких людей не зустрічала. Сумніваюсь, що ще зустріну. 

Хлопці мені писали, що завдяки йому не розгубилися на бойових виїздах. Бо коли вперше втрачаєш побратима — це важко пережити, а Ігор знаходив слова підтримки. І зі мною таке було, бо я емоційна, а він завжди знав, що сказати. Мені дуже не вистачає цього. Хоча за дев’ять років, що ми були разом, я вже знаю, що б він сказав, і це мені дуже допомагає. А іноді — добиває, бо хочеться, аби саме він це проговорив. 

Кажуть, людина у військовій формі повинна мати гідну цієї форми поведінку. Я вважаю, що жінка, коли виходить заміж за військового, теж одягає цю форму. І коли мій чоловік 24 лютого 2022 року пішов на війну — я прийняла його вибір і весь цей час із ним була. Завжди дуже ним пишалася, пишаюся, буду пишатися. Ніколи не звинувачувала, що він туди пішов. Ігор інакше не міг, був справжнім чоловіком. 

23 лютого ми в’їхали у нову квартиру на Науковій. Тільки поприбирати там встигла. У 2020 році в Ігоря закінчився контракт, і він пішов працювати в IT. У нас було багато планів, хотіли діток. Просто ми дуже правильні: треба, щоб все йшло за порядком.

Почалася велика війна. Я прокинулася від того, що сусіди лаються, матюкаються, подумала: «Ох, пощастило з сусідами». Мені зателефонувала подружка о п’ятій ранку. Телефон був із боку чоловіка. Прокидаюся, Ігор бере трубку, виходить в іншу кімнату. Повертається, питаю: «Що сталося?», а він: «Нічого. Спи». У центрі тоді не чути було вибухи, тож я ламала голову, навіщо вона дзвонила.

Зрештою, я питаю: «Війна?», він відповів ствердно. Сказав одягати теплі речі, брати найважливіше, документи. Машини в нас не було, зібралися до родичів на ХТЗ пішки йти, але за нами приїхав мій тато. Весь цей час Ігор був зібраний, спокійний. На другий день пішов у ТрО, але у них зброї не було. Тож вирушив у «Спілку ветеранів АТО», і на базі Спілки утворилася 228 ТрО. 

Я була сильною духом, вірила в чоловіка, нашу армію, взагалі не мала поганих думок. Я знала, що ми переможемо. Просто я не знала, що його не стане.

Після поранення повернувс до побратимів

У нього за роки повномасштабної війни було два поранення: перебиті нерви на правій руці. Він спочатку нічого рукою не міг робити. Наново вчився ложку тримати, як дитина. Постійно тренував руку, хоч було важко, від болю спати не міг. Рука не працювала на 75%, але Ігор зміг її відновити. День у день розробляв руку, аби повернути функціонал.

Багато людей дивувалося, як він після такої травми взагалі у стрій повернувся. Міг би списатися, перевестися у штаб, але як тільки полегшало — сказав, що не може кинути хлопців. У Бахмуті хлопці казали, щоб Ігор не йшов, але він як медик не міг собі цього дозволити. Якщо йде бодай один боєць — Ігор із ним. Тоді він це поранення й дістав. 

У Київ поїхали до хірурга після поранення, я говорю: «Давай сфоткаємося в ліфті». Я показую цей жест, а він так зробити не може. Відтоді я так почала на фотках робити, згодом друзі підключилися. Ми тепер завжди так фоткаємося, коли разом збираємось.

На момент знайомства Ігор переді мною постав як молодий хлопець, що багато пережив, бачив смерть кращих друзів. 23 роки, а всередині дорослий, розумний. Із початком повномасштабної війни він набув ще більшої мужності, став рішучішим і відповідальнішим. Він мені надлюдиною здавався. Дуже ним пишалася. Я бачила, що це його місце, його доля: рятувати хлопців та дівчат. 

Ігор був сильний, розумний, прискіпливий страшенно, послідовний. Усі завжди казали: якщо «Ред» поруч — все буде добре. Він ніколи мені не казав, це зараз вже хлопці розповідають, що годинами сидів із пораненими під обстрілами, допоки не з’являлася можливість евакуювати їх. Мені досі пишуть його побратими.

Про загибель чоловіка дізналася зі сториз

Коли чоловік загинув, я була не в Харкові. Мені на місяць по роботі слід було їхати за кордон. Я дуже не хотіла, відчувала щось, йому писала про це. Тоді Харків сильно обстрілювали — ну, як звичайно. І я нікуди не виїжджала, тільки коли Ігор отримав поранення, ми їздили по Україні. Я сказала, що нікуди не поїду: як я можу поїхати, коли він тут? Це моє рішення було, і він його підтримав. Ігор поважав мене, я поважала його.

Їхала вже додому, перетнула кордон, ми востаннє о дев’ятій ранку переписувалися. Весь день я думала, що він вчить когось, щось робить і не має змоги — інтернет не завжди був. Нервувала, але Ігор навчив мене тримати себе в руках, думки погані відкидати. І я реально трималася. Хоча мені було дуже зле. 

Дивні збіги, але в той час, коли він загинув, мені стало фізично погано, пішла кров носом. Чекала, коли Ігор з’явиться у мережі, заходила на сторінки побратимів, з якими він у бліндажі жив, усі були в мережі, а він — ні. До останнього відганяла погані думки. 

Зазвичай я прокидаюся о сьомій, від нього вже є повідомлення, бо їм інтернет о п’ятій роздавали. Прокидаюся, а повідомлення немає. Почалася істерика. Комусь пишу, заходжу в Instagram з думкою: може, щось із телефоном сталося, таке теж бувало. Бачу, на мене підписуються двоє військових. Починає трясти. Заходжу до одного в сториз, а він виклав світлину мого чоловіка зі словами, що сьогодні загинув цей козак. 

Це було дуже важко, жар був нелюдський просто. Почала дзвонити всім хлопцям. Ніхто не бере трубку. Потім бере один побратим. Вони прямо на «нулі» були, 400 метрів до росіян. Уже не пам’ятаю, що казала, але він підтвердив. І все. 

Перша людина, якій я подзвонила, — сестра. Вона знає: якщо телефоную, а не пишу — щось трапилося. Кажу, Ігор загинув. Вона стала кричати, плакати: «Цього не може бути». Ми сподівалися, може, поранення. Чоловік завжди казав, що з ним нічого не буде, бо має досвід. Ігор був дуже розумним, обережним, не ліз, куди не треба. Це просто випадковість. Він з такого Пекла вилазив вцілілим, тому це дійсно дуже дивно. 

Того дня, 29 квітня, їх штурмували від самого ранку. Побратим Ігоря казав, що він себе дуже дивно того дня поводив: брав у руки зброю, якою ніколи не користувався. Як мені сказали, росіяни за ним полювали, бо він медик. Можна сказати, його єдиного тоді вбили: накрили мінометним обстрілом, коли він біг допомагати. 

Треш просто. Я була сама у Львові, в готелі. У мене там нікого немає. У номері я лежала, плакала до 12:00, поки не довелося виселятися. Пішла з великою торбою речей по місту. Не знала, що робити. 

Я збиралася ходити по музеях у той день. Перед тим казала: «Блін, як погано, що ти не поруч». Ігор відповів, що ти всі ці місця побачиш, а потім будеш мене водити. Я гуляла в сльозах, сіла біля пам’ятника Бандері. Години дві сиділа, розмовляла подумки з чоловіком. Ми завжди були на зв’язку, я записувала відео, розповідала про все. «О, дивись, гарний листочок, квіточка. А ось у мене сталося це, оце я з’їла смачне». Як мала дитина. 

Сиділа, чекала дзвінка від побратима Ігоря. Захотіла піти у церкву, поки шукала — він і подзвонив. Остаточно підтвердив загибель, сказав, що сам Ігоря викопував. Я так там і рухнула. Хтось підходив, заспокоював, та я сама швидко зібралася. Бо я — дружина військового, не можу його ганьбити. Знайшла церкву і просиділа там до вечора. Увечері був потяг. Лежала, плакала тихесенько. Мене зустріли рідні, а далі все — як у сні. 

Дуже вдячна хлопцям, що його повернули, і я змогла попрощатися. Мабуть, найгірше — коли не знаєш, де твоя близька людина. На кладовищі я знайомилася з дружинами, матерями воїнів. Деякі роками чекають, коли з окупації повернуть тіло рідного. Таких історій чимало.

Бути щасливоою за двох

Намагаюся бути сильною. Знаю, що можу бути ще сильнішою, бо трохи розклеїлась. Здається, чим далі — тим складніше. Ми з чоловіком дуже близькі, він найрідніший в моєму житті. Він мені папа, мама — все. Я дуже хочу, щоб кожна людина в цьому світі відчула те, що відчували ми, щоб у кожного були такі стосунки.

Я довго чекала зустрічі, пів року не бачились. Коли він загинув, у мене було бажання побачити його і взяти за руку. В морзі я деякий час просто сиділа коло нього, важливо було побути поруч. А тепер не потрібно чекати, будь-коли можу приїхати. Часто їжджу на цвинтар. Спочатку їздила щодня, сиділа по шість годин. Купила стільчик рибацький. Ми, до речі, дуже любили на риболовлю їздити. 

Якщо є місце, де я почуваюся комфортно — це цвинтар. Серед героїв спокійно, там сила. Багато кого зустріла. Часто приходять хлопці. Знаєте, невимовно боляче бачити, як вони з велетенськими пакетами цукерок ходять до могил друзів, розносять. Підійшли до могили Ігоря, поставили мені кілька запитань — і з’ясувалося, що були знайомі. Ігор не був медійним, але вражає, скільки людей його знають, пам’ятають, вдячні.

Із ним нічого не було страшно

Із собою у мене кілька речей Ігоря. Не можу бути вдома, не можу їх перебрати поки. Тут повербанк, з яким він був тоді. Дрібка землі й патрон, що я дістала з його рукавичок. Нагороди. Здається, вони йому були не потрібні: отримував, аби я пишалася. Хоч я і без них пишалася завжди. Є його браслет, хрестик, я їх спершу носила, а потім зняла, бо йому б це не сподобалося. Він хотів, аби у мене все найкраще було, найновіше. 

Ігор заразився від мене коханням до Харкова. Ми дуже любили Саржин Яр. Цей заклад, куди я вас запросила, — ми перед вторгненням тут святкували його народини. Часто тут бували з друзями, а згодом тут його поминали. По місту ходити важко, бо всюди я бачу його. Ми любили ходити пішки, і тепер у кожному кутку — ми. Ігор не любив, коли я плачу, просив дбати про здоров’я та нерви. 

Мені так шкода, що в нас немає дітей. Вони були б гідними представниками суспільства, бо Ігор був унікальною людиною і зміг би багато чому їх навчити. Мені слів бракує описати свої почуття. Здається, весь світ знає, як я його люблю.

Із ним нічого не було страшно. Ігор дуже особлива людина: не тому, що мій чоловік, а так дійсно є. Він багато врятував хлопців. Я дуже пишаюсь, пишалась, буду пишатися. Ніколи не забуду, нікому не дам забути. Для цього не шкода ні часу, ні коштів. Мені важливо, аби люди бачили його очі, посмішку і пам’ятали, якою ціною дається те, що ми живемо вільно. 

Мабуть, можна сказати, що я дієва людина, але буває по-різному. Інколи зовсім нічого не хочу, не роблю. Не можу себе підняти з ліжка, але змушую. Мені дуже важливо робити добрі справи, бодай маленькі. Подобається допомагати, підтримувати. 

Чоловік мене завжди сварив, що я про себе в останню чергу думаю. Та зараз інакше неможливо. Будь-яка погода: спека, злива, мороз — перше, про що думаєш: «А як нашим військовим там?». Вважаю, що всі люди повинні думати не лише про своє життя. Не забувати про себе, але підтримувати військо. 

Волонтерство як порятунок

Моє волонтерство почалося з того, що я збирала бляшанки під окопні свічки. Хотіла передавати волонтерам, та не знайшла кому. Розуміла, що попит у військових є, тож ми з мамою зробили ці свічки та передали побратимам Ігоря. Відкрила банку на парафін, так слава розлетілася, що мені люди самі пишуть, питають, чи треба бляшанки й картон. А як я можу відмовитись, якщо люди збирали? Звісно, беру. 

Познайомилася з дівчатками, які виготовляють енергетичні батончики. Вони зі мною діляться, а я — хлопцям пакунки збираю. Спілкуєшся з людьми, ти — їм, а вони тобі щось. Такий ланцюг. Підприємці включаються в допомогу, коли до них звертаєшся. 

Дуже важлива повага до військових. Я розумію, що військові різні, але вони — наші захисники. Мій чоловік без вагань став до війська, пішов робити те, що вважав важливим. І таких хлопців і дівчат багато. Герої з кіно для мене тепер просто смішні. 

Бувало, діти до чоловіка підходили зі словами: «Слава героям, слава Україні!», співали пісні. Хлопці їм часто дарують шеврони. У дітлахів очі блищать. Хочеться, щоби ця повага була серед дітей, підлітків очевидною і повсякчасною.

Після Перемоги

Коли закінчиться війна, коли ми переможемо, дуже багато буде болю. Це буде свято, і це буде біль. І ми повинні бути готовими до цього, піклуватися один про одного. 

Після Перемоги спершу я приїду до нього. Хоч і не знаю, як поводитимуся, бо він не повернеться. А я його чекала. І я дочекалася б, скільки би років не знадобилося. Дочекалася будь-якого: з травмами, ампутаціями — неважливо. А потім почну телефонувати хлопцям. Хоч мені боляче, але всередині я буду щаслива, що інші герої повернуться додому. Мені важко, але це не означає, що я не зможу радіти за інших. 

Мені дуже хочеться поїхати в Новодарівку, де загинув чоловік. Десь у тій землі лежить його обручка. Ігореві відірвало пальці, вона десь там і лишилася. Побратими шукали, не знайшли. Українська земля — неймовірно цінна, за неї платять життями. 

І все через клятих москалів. Ніколи так раніше не казала про них, добра завжди була, та зараз така лють. Хочу, щоби вони понесли покарання, неважливо, яке: в’язниця, смерть чи думки, які їх мучитимуть. Аби вони відчули, що відчуваємо ми. І йдеться не лише про повномасштабну війну, а й що ми сторіччями через них відчуваємо.

Мене підтримують близькі та друзі, з якими я на одній хвилі. Від перших днів загибелі Ігоря поряд зі мною сестра, зять. Його побратими дуже мене підтримують. Захоплююся ними, пишаюся, що вони пройшли з Ігорем пліч-о-пліч шлях повномасштабної війни. Вони були один за одного. Допомагають мені. 

Якось разом із родичами влаштували сюрприз до Дня народження. Морально було складно, але знаю: Ігор хотів, щоб я посміхалася. Вдалося тоді провести час затишно. Ігор може може бути спокійним, бо є велика кількість людей, яким небайдужий мій стан. Впевнена, що і зараз він людей мені посилає. Навіть якщо є неприємні ситуації — знаю, він хоче, аби я нарешті засвоїла якийсь урок і більше не наступала на граблі.

Ігор завжди поліпшував знання, ставав прикладом. Він колись лежав у шпиталі в Сумах. Поруч була кав’ярня, і він як кавоман туди навідувався. Познайомився з баристкою, зовсім юною. Чоловік розповідав, що вони багато розмовляли на світоглядні теми. Вона в армію хотіла піти, курси активно проходила, розумничка. Мене взагалі захоплює покоління, що прийшло слідом за нами.

Коли Ігор загинув, вона приїхала на 40 днів із чоловіком, він теж військовий. Потім на пів року вона теж приїхала. Я збирала голоси на петицію, вона роздрукувала QR-коди, повісила в Сумах скрізь. На цвинтарі вона розповіла, що Ігор багато про мене казав, навіть вихвалявся. 

Він пишався мною, я знала. Він завжди всім про мене з гордістю розповідав. Мені гріє душу, що для багатьох ми залишилися прикладом пари. І ми завжди будемо жити як пара, нас так і пам’ятатимуть. Хоч нас і поєднав гурт «Океан Ельзи», ми не встигли разом побувати на концерті. Ми дуже багато чого хотіли, але чомусь відкладали. Та це не головне. В нас таке було… Є. Є кохання шалене. 

Ця людина назавжди зі мною. Ігор мені наснився, сказав, що дочекається мене. Я знаю, що він дочекається. Так, як я його чекала. Я дочекалася. Він хотів, щоб я була щаслива, і я буду. В пам’ять про нього, заради нас. 

Інтервʼю з дружиною полеглого захисника