Мистецький проєкт «Іменем міста» за візіями художника Костянтина Зоркіна — це інтерактивна виставка в Літературному музеї та мальопис у видавництві Олександра Савчука. А ще антифільм, музейний маршрут Харковом і велика кількість перехресних зв’язків між митцями.
«Ми як музей усі ці трагічні роки працюємо з досвідами: намагаємося знайти мову, якою можна описати наші переживання, і способи, як їх зберегти і для себе, і для тих, хто буде жити після нас», — Літмузей про проєкт «Іменем міста».
Ця історія — про Харків часів повномасштабної війни та його мистецтво. Все почалося з видіння, яке прийшло художнику Костянтину Зоркіну. Він розповів про нього директорці Літмузею Тетяні Пилипчук.
Виставку «Іменем міста» й фільм презентували харків’янам і гостям міста ще у 2024 році. Виставка досі триває, і далі буде багато про те, чому її неодмінно потрібно відвідати. А у 2025-му до третьої річниці повномасштабного вторгнення у видавництві «Видавець Олександр Савчук» вийшов мальопис, створений і надрукований у Харкові.
«Те, що ми робимо зараз — історично. Зараз у Харкові під час війни є група митців, які роблять проєкт — це історична подія. У нас немає часу рефлексувати, є час тільки робити. Так команда корабля всі сили витрачає на те, щоби корабель не потонув. У них немає часу думати, куди цей корабель має плисти. У них просто немає на це ресурсу. Вони бігають, щось роблять, аби корабель не потонув. І вони залишаються на кораблі.
Костянтин Зоркін
Цей корабель розташований біля ворожої землі, з якої весь час приходять торнадо й металеві дощі, які все руйнують. Від цієї землі ніяк не можна відплисти, все одно сусід залишається сусідом. І що робить команда, коли приходить війна із сусідньої ворожої землі? Вона спускається в трюм. І там у трюмі починає думати і говорити іменем міста».
Костянтин каже, харківське мистецтво дуже впізнаване. Іноді воно здається монохромним. Якщо взяти декілька художників, порівняти — побачиш, що вони люблять натуральний колір, чорний-білий або колір матеріалу: дерева, бетону, металу. Тобто є якісь спільні риси, є цілісність. Якщо відвідати виставку та погортати мальопис, у цьому можна переконатися.
Виставка
Що? Виставка, де можна чіпати та переставляти місцями експонати та розгойдуватися на стільцях, які є частиною експозиції
Де? Харківський літературний музей (вул. Багалія, 6)
Коли? Від середи до неділі, 10:00–17:30
Обов’язково приходьте, аби побачити, відчути, доторкнутися й осмислити.
Костянтин Зоркін розповідає: «Іменем міста» зробили, аби поговорити про Харків. І щоби воно мало якісь відношення до минулого, до Хвильового, до «Розстріляного Відродження», але щоб це було не буквально.
«У мене було видіння вночі. Я придумав розповісти історію, але її героями будемо ми, перетворені на елементи міста. І кожен говорить не лише від свого его, а від елемента, який представляє. Книга говорить як літературний критик Євгеній Стасіневич, і при цьому — ще з точки зору архівації пам’яті, упорядкування. Смерть говорить як Наталка Маринчак, і ще — з точки зору пам’яті, зв’язку із землею, зі пращурами.
Має бути обов’язково Город, герой із головою-будинком. Його представляє архітектор Віктор Дворніков — це не про нього самого, але про нього теж. Це про місто, і про дослідження культурної спадщини, і про збереження, реконструкцію, реставрацію.
Це більше, ніж людина — це концепція. І таким чином кожен із нас може транслювати не тільки себе. Потім ще Квітка має бути — це про любов, відновлення, проростання. І Чорна Діра — це останній персонаж, це неминучість.
А потім я подумав, де має відбуватися дія. І дія, з моєї точки зору, мала відбуватися на кораблі. Чому на кораблі? По-перше, корабель — дуже далекий для Харкова образ. Мені це сподобалося: де Харків, а де — кораблі, де море.
На носу корабля має стояти голова Миколи Хвильового. Але так, що ми не бачимо його обличчя, бачимо потилицю. Чому ми бачимо потилицю? Бо ми не знаємо насправді нічого про це. І коли починаємо копирсатися в минулому, забираємо час у того, що робимо просто зараз.
Стасіневич, до речі, в одній із дискусій сказав, що минуле стає токсичним. Зараз стільки всього про минуле: чим ми не схожі на Росію, як у нас забирали пам’ять, чий Малевич… І от поки ми говоримо про минуле, забираємо час у себе теперішніх. Я хотів, аби ми говорили про власну історичність. Це може звучати самовпевнено, зухвало, але більше ніхто про це не буде говорити, крім нас.
Герої сидять тут, за столом, вони бачать зріз пам’яті, який знаходиться під містом. Там є багато смерті, є багато надії. Є різні знання — це книжки, які заповнюються полички. І тому вони можуть говорити іменем міста. А люди, які ходять верхнім містом, вони цього не знають. Не знають про мистецтво, яке в Харкові відбувається, не знають нічого про Єрмілова, про Косарєва, про Макова. Ну, не знають, просто живуть на іншому рівні.
Я грався з образами команди, яка сидить навколо столу: вони з одного боку як деміурги сидять, пересувають будинки, людей, відчувають себе шаманами. А з іншого боку, вони сидять як колись у кав’ярні чи у пиварні авангардисти, які вирішували долю культури.
Здається, що просто група митців сидить за столом, але вони говорять про майбутнє, вигадують нові стилі, нові явища, які зараз нам здаються суперісторичними. Ми думаємо: які вони були круті. Добре, вони круті, я погоджуюсь. А ми? І чи буде про нас хтось таке говорити?
Це роздум, бо тут музей, є серйозна дослідницька робота про “Розстріляне Відродження”. А про нас, можливо, ніхто не говоритиме. Тому це привід поговорити нам про нас тут, зараз, і про наше місто. Але для цього треба сховатися. Бо якось трішки соромно говорити про себе. А щоб сховатися, треба перевдягнутися.
Коли ми зробили ці перформанси, це лягло в основу фільму. І одна з ідей — щоб у проєкті не було кінцевої частини, нічого першочергового, лише компоненти одного цілого. Першою ми зробили матеріальну частину трюму. Це моє укриття на метафізичному рівні, я тут відпочиваю, коли приходжу. Ще є фільм, є мальопис. А теми, які ми обговорювали, перекочували в мальопис. Бо там все дублюється, шифрується».
Мальопис
«Видавець Олександр Савчук» — тут, до речі, можна прибрати лапки, бо це конкретна людина — стільки зробив для збереження нашої спадщини, повернення історії та популяризації українського мистецтва Слобожанщини, що далі буде неприхована безсоромна реклама мальопису, який вийшов у його видавництві.
У друкованих виданнях ми цінуємо в тому числі тактильність. Так ось: якісний шведський папір Munken, тонований кремовий, а не білий; щільніший, ніж звичайний книжковий папір. На схожому папері Костянтин Зоркін малював свої роботи.
Формат великий і доволі ексклюзивний, бо це квадрат 230 х 235. І хоча стриманість у кольорах — уже впізнавана харківська традиція, якій слідує художник мальопису Зоркін, видання повнокольорове, аби передати все багатство й різноманіття цього монохрому.
«Видавництво у своїй місії зазначає, що не займається якимось великочестництвом, тож не йдеться про колекційні видання. Це все має бути доступно за нормальними цінами. Тому це вже наша ініціатива долучитися до проєкту, вкластися в нього. Тобто ці витрати не покривалися грантами чи чимось ще», — каже видавець Олександр Савчук.
Савчук додає, що за персонажами мальопису стоять учасники проєкту, але він все одно йде і як окреме самостійне видання. Визначитися з улюбленим фреймом на його сторінках або щодня шукати новий — вибір за вами.
Купити мальопис можна на сайті видавництва savchook.com/books/ та у фірмовій книгарні-каварні «КнигоУкриття», яка відкрилася 1 березня. Так, так, саме каварні, бо кав’яр — це чорна риб’яча ікра. Юрій Шевельов вважав, що в «кав’ярнях» логічно подавати кав’яр, а каву варити в каварнях.
«У Харкові відкрився прекрасний книжковий простір — “КнигоУкриття”, фірмова книгарня-каварня видавництва Олександра Савчука. Знаходиться він на вулиці Алчевських, 14. Усім раджу сходити й подивитисья. Те, що в Харкові в часи війни відкриваються книгарні — свідчення великої сили й любові містян. Це викликає повагу», — написав Сергій Жадан у соцмережах.
Відкриття «КнигоУкриття» відбулося 1 березня. Напередодні вночі був черговий обстріл Харкова, постраждала будівля Літературного музею й приміщення, де розташована виставка «Іменем міста».
Завдяки підтримці небайдужих харків’ян швидко все прибрали. Музейники подякували на своїй сторінці: «Дякуємо кожному, хто долучився до роботи — разом ми сильніші. Попереду ще багато справ, зокрема встановлення нових вікон. Віримо, що разом відновимо не лише будівлю, а й культурне серце міста». А 2 березня, як і планувалося, відбувся показ фільму «Іменем міста».
1 березня 2014 росіяни хотіли принести в Харків «рускую весну». З цього страшного дня є багато фотографій із побиттям тітушками мітингувальників біля ХОДА.
1 березня 2022 від влучання російської ракети «Іскандер» загинуло, за даними очільника ОВА Олега Синєгубова, 44 людини, з них 33 перебували у будівлі обласної адміністрації та поруч із нею.
Кривава війна триває, росіяни не думають відступати. А Харків — на кордоні з імперією зла. Обстріли не припиняються, проте місто наповнене людьми. Відкриваються нові книгарні-каварні, відбуваються покази фільмів, навіть якщо в будівлі не вистачає вікон. Ні, так не має бути. Але бажання жити у своєму місті, писати його історію — сильніше за війну.
