Щодня о дев’ятій ранку ми всією країною зупиняємося у хвилині мовчання, щоби вшанувати пам’ять загиблих у російсько-українській війні. І, мабуть, кожному з нас є про кого згадати, побачити у своїй уяві, відтворити обличчя. Хоча хвилина мовчання загальнонаціональна і щодня про неї згадують медіа, у Харкові вона не досить відчутна. Про своє бачення, як це змінити й про те, яким повинно бути сучасне пам’ятання, у новому випуску подкасту «Вона. Війна» на Радіо «Накипіло» розповіла координаторка акцій ГО «Вшануй» у Харкові Дарина Васильчук.
Щосереди й щосуботи о дев’ятій ранку ви виходите на вулиці міста з плакатами, щоб нагадати про хвилину мовчання. Розкажіть докладніше, як давно відбуваються ці акції, хто долучається, як реагують люди, які стають випадковими свідками.
Перша така акція у Харкові відбулася шостого грудня, у День Збройних сил України. Тоді я вперше приєдналася до акції як учасниця. Уже під час акції я дізналася від знайомої, що громадська організація «Вшануй», яка організувала цей захід, не має координатора в Харкові. Я написала — і стала координаторкою.
Приблизно через тиждень після цього ми вже вирішували, у які дні відбуватимуться наші заходи. За приклад ми взяли ініціативу з нагадування про полонених, що проводить свої заходи в певні дні.
Але велику роль відіграє людський фактор. Часом ми переносимо акції. Але ми намагаємося виходити в суботу й у середу. Не завжди вдається зібрати багато людей. На це впливають погода, робота й так далі, але ми стараємося це просувати в нашому суспільстві.
Хто приходить на акції? Це тільки родини, яким особисто це болить, чи все ж таки просто свідомі громадяни долучаються?
Це дуже цікавий момент, бо побутує думка, що на акції виходять люди, які втратили когось. Але насправді наші акції показують, що це не так. Є просто свідомі люди, яким не байдуже. Вони не мають нікого у війську, вони самі не служать, вони не мають ні знайомих, ні родичів полеглих, але їм важливо, і саме тому вони приходять. Мене тішить, що немає якоїсь конкретної вибірки, хто ці люди. Вони різні: це студенти, це матері, це дорослі люди, це молодь. Тобто не можна сказати, що до нас приходить тільки молодь. Звісно, здебільшого це молодь.
Як ви обираєте місця для проведення своїх акцій?
Спочатку було важливо виходити на різну місцевість, щоби протестувати, де найбільший потік людей. Наприклад, спершу ми проводили акцію у суботу вранці біля пам’ятника Тарасові Шевченку, де були тільки комунальні працівники. Під час тестування ми зрозуміли, що найкращий варіант — це метро. Люди зупиняються. Мені приємно, що там ми можемо побачити рятувальників ДСНС і військовослужбовців, які стають свідками цієї акції та дізнаються, що ми тут пам’ятаємо. Але, на жаль, не завжди виходить проводити цей захід у метро.
Складно домовитися з представниками департаменту?
Так, є певні нюанси, які ми плануємо обговорювати, бо в Києві такі акції в метро проводять на постійній основі. А в нас чомусь метро не надто відкрите до того, щоби проводити акції. Я не спілкувалася з працівниками метрополітену. Мені просто зателефонували з міської ради й попросили, щоб, якщо немає повітряної тривоги, ми були не в метро.
Наразі ми виходимо біля міської ради на перехресті вулиць Свободи та Сумської, тобто недалеко від майдану Свободи. Ми вирішили, що найбільш ефективний спосіб проводити акцію — разом із поліцією. Це привертає більше уваги.
Складається враження, що містяни не досить обізнані про хвилину мовчання. Які ви маєте ідеї, щоб розширювати цю інформативну бульбашку?
Перш за все потрібні масові оповіщувачі. Це те, над чим працює громадська організація «Вшануй», щоб запустити це по всіх містах України. Наразі міста-приклади — це Вінниця та Львів. Вони без участі громадської організації самі це запустили. У Львові, наприклад, самі перезаписали звук на оповіщувачі повітряної тривоги й через них оголошують хвилину мовчання.
Ці два міста — це такі еталони, де поліція перекриває не одне перехрестя, а більше, де виходить удосталь багато людей завдяки тому, що вони щодня чують у сповіщеннях. Також нещодавно приєднався Київ. На жаль, вони не погодили зупиняти транспорт на одну хвилину, бо через його кількість може бути колапс, але вони домовилися, що вмикатимуть «хвилину мовчання» у метро. Одна зі співзасновниць нашої громадської організації планує приїхати до Харкова, щоб теж просувати цю ідею у міській раді.
Але насправді проблема не тільки в цьому, а в тому, що часто в містах стоять застарілі сповіщувачі про повітряну тривогу, які не дають змоги записати туди додатковий звук. Тому, наприклад, у Києві лише після оновлення зможуть ставити на сповіщення ще якийсь звук.
На вашу думку, ми не пасемо задніх серед інших міст із просуванням хвилини мовчання?
Я не можу сказати, що ми попереду всіх. У нас виходить не дуже багато людей. Це те, над чим ми плануємо працювати. Я не можу сказати, як конкретно. Також ГО «Вшануй» займається не тільки координацією акцій, ми загалом просуваємо ідею пам’ятання. Просто хвилина мовчання — це найпростіше, що ми можемо ввести. Є закон про загальнонаціональну хвилину мовчання. А ми просто намагаємося його впровадити в життя, щоб це було не тільки на папері. Я намагаюся контактувати із закладами в Харкові.
Ви можете назвати успішні кейси?
Так. Наприклад, власник «ЛяТюШо» погодився упроваджувати наші ідеї у своєму закладі. Також у «Сніданішній» відкриті до спілкування про це.
У нас насправді є дуже багато різних ініціатив. Наприклад, мені дуже припав до душі проєкт із меморіальними табличками на лавочках із написами: «Тут міг би сидіти той, хто віддав за нас своє життя» або «Тут могла б сидіти та, хто загинула в полоні».
У мене є фотографії вже реалізованих проєктів у Вінниці, наприклад. На жаль, у харківському бюджеті забракло трьох тисяч гривень на ці таблички.
Ваша координаторка з Києва планує про це говорити в міській раді? Чи основне питання — це впровадження хвилини мовчання?
Так, основне питання наразі, яке вирішують, — це щоб місто більш активно долучалося до впровадження хвилини мовчання у метро, у наземному громадському транспорті.
Крім того, у нас є інші супровідні проєкти, які ми намагаємося просунути. Бо мені здається, що сидіти на лавочці й бачити цей напис — це також трохи заземляє.
Мені здається, це набагато більше проймає людину, ніж меморіальна дошка на школі чи на іншій будівлі?
Ці чорні меморіальні дошки — це мій біль. Я не знаю, як міняти цю культуру. Наша міська рада встановлює пам’ятники полеглим, які, м’яко кажучи, мають несучасний вигляд. Ми, на жаль, робимо чорні гранітні плити, заливаємо все бетоном, мармуром, 15-сантиметровим шаром арматури й бетону.
У нас на Радіо є програма «Меморіалізація війни», у якій ведуча Наталя Некипіла розповідала про Ірину Цибух, що мала чітке бачення, як має відбуватися ушанування полеглих українських воїнів. Але її вбила росія. Нині ваша організація «Вшануй» намагається по клаптиках зібрати це?
Ми намагаємося нести якісну, нетоксичну пам’ять не тільки про військовослужбовців, тому що це й волонтери, це й цивільні, які загинули від рук росії, це всі українці. «Вшануй» — це не тільки про військовослужбовців, це про всіх українців, яких ми маємо пам’ятати, бо лише пам’ять формуватиме свідомість та усвідомлення.
Нас не вчили пам’ятати, нас учили забувати. «Ти — маленька людина, маленький гвинтик. Ось тобі великий солдат на 23 метри. Радій із цього. Уявляй, яка ти мурашка супроти нього». Дуже велика робота над собою — ламати все ось це успадковане, щоб відкритися для нового. Я вважаю, що це титанічна робота, яку всі ми, усі українці, маємо пророблювати над собою, відкриватися до пам’яті, до сучасного, до вшанування. Щоб ми не згадували про ветеранів як колись — один день на рік.
Це основний меседж, який ми намагаємося нести. Просто на одну хвилину треба зупинитися, щоб подумати, можливо, кому задонатити сьогодні. Можливо, ти маєш знайомого чи сусіда; можливо, ти просто побачиш якогось військовослужбовця, який проходить повз, і просто скажеш йому дякую, подумаєш за його побратимів. Так, ти їх не знаєш, але вони віддали своє життя, тому ми можемо пожертвувати хоча б хвилиною. Тож основний меседж якраз у тому, що на пам’ятання не потрібно багато часу.
Ви багато спілкуєтеся з людьми, які виходять на акції. Про що для них хвилина мовчання?
Думаю, що для кожного по-своєму. Якби ці акції з’явилися раніше, я, буду чесною, не знаю, чи ходила б на них регулярно. Але шостого грудня була перша акція. А 15 листопада загинув мій тато. Тому в кожного свої асоціації. Виходять дівчата, у яких загинули чоловіки — вони думають про них. Приходить військовослужбовець — я не знаю, за кого він стоїть. Здогадуюся, що за своїх побратимів. Нещодавно по всій Україні була хвилина мовчання, присвячена Кості. Приходили його подруги.
Один із меседжів нашої акції — заклик до людей, щоб вони персоналізували хвилину мовчання. Я не можу сказати, що думаю про свого батька, тому що я стою і думаю про те, як мені вчасно ввімкнути музику. Звісно, періодично мене може накрити; колись я сконцентрована, колись — ні. Але я вважаю, що не можу говорити, кому про кого потрібно думати. Кожен думає про своє. Переважно, гадаю, про своїх знайомих, про військовослужбовця, якого, можливо, побачив у сториз у когось; можливо, про когось відомого; можливо, про мого батька. Важко сказати за інших людей. Мені важко не робити нічого.
Я нагадую для себе, нагадую для усіх про те, що роблять люди такі, як він, що втрачають сім’ї. Я не хочу, щоб люди картали себе за щось, щоб вони почувалися ніяково. Це взагалі не про це. Це про цінність. Про те, щоб ми розуміли, що приходять наші люди, щоб це єднало нас.
