Світлана Резван — лейтенантка, пресофіцерка в Збройних силах України. До повномасштабної війни вона була відомою в Харкові громадською активісткою, PR-менеджеркою. Ще 18 років пропрацювала у винному бізнесі, як бренд-менеджерка запустила два проєкти.
З часів Євромайдану Світлана волонтерила: допомагала переселенцям, військовим, їздила на передову. А щойно найрідніші пішли на фронт, і собі долучилася до війська. В інтерв’ю для «Накипіло» поговорили зі Світланою про досвід служби, хто її зараз надихає, а також про виклики, які стоять перед країною та армією. Далі — пряма мова.
Армія all inclusive
Мені часто пишуть дівчата, питають про військову службу: як потрапити в армію, що чекає в навчальному центрі, подробиці про побут на війні. Насправді уявлення більшості цивільних про зону бойових дій разюче відрізняється від реальності.
За два роки служби стерлося традиційне поняття «дому». Пресофіцери і пресофіцерки завжди там, де їхня бригада, тому вважаю, мій дім — де я є зараз. Ми не сидимо десь віддалено чи на пункті постійної дислокації, а скрізь їздимо з нашими воїнами.
Щоразу на новому місці намагаюся облаштувати більш-менш комфортний побут. Нині в нас умови відносно кращі, ніж у тих, хто в окопах на передовій. Наша бригада перебуває на такому напрямку, де вперше ми живемо в квартирі. Старенька, простенька, але дуже дякуємо людям, які нас сюди пустили. За гроші, звісно.
До цього, як я жартую, була армія all inclusive. Поки жили в сільській місцевості, переважно в покинутих, занедбаних будинках, навчилися багато чому. Одного разу були в помешканні, де до нас дев’ять років ніхто не жив. Що ми там тільки не робили: пічку дровами топили, чистили, а це не так просто, як здається. Сміття вигрібали, воду провели, навіть дах руберойдом латали, бо після дощу і снігу він обвалився.
А скільки білізни, санітайзерів та інших миючих засобів ми туди закупили… Мабуть, за все життя стільки не купували. Бувало, і мишей розганяли, вони голосно шкреблися, не давали спати. Та щойно з’явився в нас котик, прихистила його, він засинав поруч, і по мені хоча б миші не бігали, уже добре.
Занедбані будинки — ще нічого. Можна жити на вокзалі кілька місяців і восени-взимку мати лише холодну воду в душі, бо там гарячої апріорі немає, опалення теж. Уперше за два роки в нас «царські» умови: можна насолодитися гарячою водою, звичним побутом, як у цивільному житті. А що буде завтра, де ми будемо — ніхто не знає.
Мабуть, я зі щасливчиків, яким в армії поталанило бути на посаді, яку добре знаєш і любиш. У сфері PR і комунікацій я від 2014 року. В мене немає профільної освіти, я закінчила історичний факультет Каразінського університету, але робота з журналістами, вибудовування зв’язків із громадськістю — ця діяльність близька з часів Євромайдану.
Я бачила початок «Накипіло», спостерігала, як формувалася медіаспільнота, була дотична до організації брифінгів, пресконференцій, круглих столів. Коли у 2022 році запустився «МедіаХаб», допомагала налаштувати комунікацію між армією та журналістами. Тобто і в цивільному житті, і нині займаюся переважно тим самим, тільки з боку армії.
Як це виглядає? Кожна бойова бригада повинна мати свою історію. Ми так чи інакше підемо, а історія війни, бойового шляху бригад і людей, які творили цей шлях, має залишитись. Це події, які будуть згадувати й переповідати роками. Та ж сама Курська операція: про неї зараз не надто детально говорять, та прийде час, її будуть розбирати в підручниках з історії України. А поки хтось має фіксувати події, власне, це моя робота.
Багато чого лишається за лаштунками. Та щоби згодом відкрито розповісти нашу історію, показати фото, відео, ми постійно їздимо в зону бойових дій, завжди пліч-о-пліч із військовими, під тими ж ворожими FPV-шками, КАБами, під артою. Посада піарника вважається тиловою, але ніхто не сидить весь час у тилу. Понад те: серед штабних посад немає жодної позиції, яка б не передбачала виїзд до хлопців на передову.
Поняття «вихідні» відсутнє. Ані розкладу, ані норми робочого дня. Поки триває військовий стан, інакше не може бути
Ночами не спиш або прокидаєшся о четвертій-п’ятій ранку, бо бригаді треба на виїзд, і ти маєш бути 24/7 на зв’язку з командиром: відповідати, реагувати на завдання, яке щойно прилетіло, та якомога швидше виконати. При цьому вирішувати попередні задачі так само оперативно.
Це можна порівняти з роботою військового кореспондента, але в них більше заборон: журналістів не всюди пустять, а пресофіцери як частина військового колективу мають доступ до всіх підрозділів, до всіх точок. Можемо пройти на глибину оборони батальйону чи роти, а це достатньо близько до ворожих позицій.
Із минулого допомагає абсолютно все: і розуміння громадянського суспільства, і вміння спілкуватися зі службами, знаходити спільну мову зі складними людьми. За життя я побувала в різних кабінетах, спілкувалася з людьми різного статусу, з можновладцями рівня міністерств, і ніколи не схилялася перед керівниками. Звісно, субординація має бути, в армії тим більше, але я дозволяю собі піднімати гострі, незручні для начальства питання. Якщо з чимось не згодна, маю сміливість (хтось назве це наглістю) висловити свою точку зору, аргументувати її.
Я з родини військових, тож рішення піти служити виглядало логічним
Родичі в мене з росії, але після Другої світової дідусь із сім’єю опинився в Харкові. Він служив у ракетних військах, отримав променеву хворобу, в Харкові перебував у шпиталі, тут і помер. Відтоді родина залишилася в Харкові.
Після початку війни у 2014-му серед близьких, друзів з’явилися військові, ветерани. Я тоді волонтерила, займалася воєнними запитами, потребами переселенців із Донецької та Луганської областей.
Коли сталося повномасштабне вторгнення росії, добровольцем на фронт пішов чоловік, а за ним і старший син мобілізувався. Я вирішила, що теж маю бути там, де гаряче, — це мій шлях. Спершу мала убезпечити молодшого сина, неповнолітнього, вирішувала питання з житлом і навчанням для нього. Колись мріяла, щоби мої діти навчалися за кордоном, і так склалося, що цей час настав саме в період великої війни. Щойно син вступив до коледжа у Франції та переїхав, я пішла в ЗСУ.
Своє рішення ні з ким із рідних не обговорювала. З одного боку, вони не очікували, та з іншого, думаю, відчували, що так буде. Зі своєю активною громадянською позицією я давно викликала в них багато питань. Свого часу не обійшлося без «Нащо ти це робиш?», «Навіщо стільки часу та сил витрачаєш на те, що не приносить доходу?».
Але всі питання відпали, коли ті, хто був близький по духу з волонтерської спільноти, буквально вирвали мене з рук онкодіагнозу (в 2020 році Світлані поставили діагноз «саркома молочної залози», вона перенесла дві операції. На момент повномасштабної війни хвороба була в ремісії, — ред.). Коли мені було страшно, вони врятували мене. Я досі вдячна за життя стільком знайомим і незнайомим людям. За час хвороби усвідомила, що всі зусилля на громадську діяльність повністю виправдали себе, бо дали найцінніше — людей. Ці зв’язки вартують більше, ніж будь-що матеріальне.
Коли в Харкові з’явився номер 112, дзвінки від переселенців спрямовували на мене. Перетворилося це на розмови вдень і вночі
За період волонтерства в мене з’явилося багато контактів, дотичних до уряду. Я мала прямий вихід до міністрів, до Гройсмана (прем’єр-міністр України у 2016–2019 роках, — ред.). Завдяки цьому вдавалося допомагати переселенцям. У 2024-му я почала співпрацювати із ДСНС, із волонтерськими фондами, займалася проблемами біженців. Одним шукали помешкання, іншим — допомагали з лікуванням, потреби були різні.
Пам’ятаю, коли в Харкові з’явився номер 112, усі дзвінки від переселенців оператори спрямовували на мене. Перетворилося це на розмови вдень і вночі. Мені дзвонили і ті, хто транзитом їхав через Харків, і хто, рятуючись від російської окупації, шукав у місті постійне житло. Це дуже виснажувало, та все одно бралася за будь-які запити.
Якось знаходила сили і впертість стукати в кожні двері в обласній адміністрації, в міській раді. Знаходила тих, до кого переселенці не могли достукатися. Чомусь наші чиновники не виконували обов’язки як слід. Тоді ж з іншими волонтерами їздила в зону бойових дій. Я була однією з величезної групи, робила менше, ніж багато хто з них. Пізніше перейшла в громадські проєкти. Особливо зацікавила робота з дітьми та молоддю, тож із однодумцями ми зосередилися на підтримці молодого покоління.
Виявилося, ми нічого не знаємо про Харківщину, чим живуть мешканці області
У 2014-му ми щиро дивувалися: виявляється, у більшості обласних центрів із Харковом немає транспортного сполучення. Ми навіть своєю областю не можемо подорожувати, що вже казати про поїздки всією Україною.
До прикладу: Вовчанськ, 50 кілометрів від Харкова. За три роки до повномасштабної війни ми з харківським брейкдансером Максом Тележним (він родом із Вовчанська), вирішили урізноманітнити дозвілля тамтешніх дітей і підлітків.
Батьки не могли їх ні в театр, ні в цирк звозити, якщо не мали автівки. А якщо доїжджали до Харкова, то ввечері після вистави не могли потрапити додому, бо громадський транспорт до Вовчанська не курсував. Місцева влада унеможливила нормальне культурне життя. То що ми хочемо від людей, якої громадянської позиції, коли їм простіше з’їздити в росію? Туди автобуси кружляли 24/7.
Я вірю в дітей, вірю в молодь. Перевиховувати дорослих? Це неможливо: хто хотів, той сам давно перевиховався. Працювати потрібно з молоддю, бо за ними майбутнє. З цією думкою ми з Максом Тележним розпочали проєкт «Кругозір. Мотивація».
На весь Вовчанськ, на 16 тисяч мешканців, у місті не було жодного спортивного майданчика
Суть проєкту полягала в тому, щоби показати дітям можливості для всебічного розвитку — спортивного, творчого, інтелектуального — незалежно від того, де вони зростають. Ми прагнули мотивувати їх розвиватися, навчали дітей любити і шанувати свій дім. Перш ніж критикувати все навколо, спробувати вплинути на ситуацію: бути активними, шукати різні способи, як і з чиєю допомогою можна покращити життя.
Проєкт передбачав різні активності, а почали ми з вуличних видів спорту. Щонеділі протягом трьох років у співпраці з громадськими організаціями привозили до Вовчанська тренерів. Брейкданс, воркаут, стрітбол — до нас долучилися шестеро професійних спортсменів. Основу команди складали харківські воркаутери Barstylers, активну участь брав Благодійний Фонд «Харків з тобою».
Це було би неможливим без ГО «Кругозір. Мотивація», яку заснували Макс Тележний і Катерина Садурська, багаторазова рекордсменка світу з фрідайвінгу. Пізніше Яна Білецька, громадська діячка, співзасновниця гуманітарного центру «ХАБ Вокзал», організувала ще й фітнес для мам, займалася з жінками в місцевому парку.
У баскетбол із дітьми грала команда патрульних поліцейських із Харкова. Хлопці знайшли списані «даїшні» фішки та приносили на заняття. З одним із поліцейських діти потоваришували, дзвонили йому напряму, особистим ділилися, повідомляли, де в місті знайшли «закладки». Ми і з наркотиками у Вовчанську боролися, і завдяки цим дітям вийшли на тих, хто розповсюджував заборонені речовини.
Побачили, що чимало молоді Вовчанська підтримують здоровий спосіб життя. Згодом до наших ініціатив долучилися і батьки. Ми разом відремонтували спортивний майданчик, який занепадав із 1980-х років. Тільки уявіть: на весь Вовчанськ, на 16 тисяч мешканців, у місті не було жодного спортивного майданчика.
Від спорту — до екології. Макс вболіває за чисте довкілля, тому організував для місцевих жителів регулярні толоки та освітні заходи, щоби привчити Вовчанськ не смітити. Роботи з прибиранням вистачало, сміття вивозили КАМАЗами. Очистили територію, на одній із крейдяних гір знайшли джерело, облаштовували місце відпочинку. На горі встановили гойдалки, розбудували спортивний майданчик. А краєвид там який красивезний!
Цілими сім’ями майстрували шпаківні, розмальовували їх і розвішували по деревам на тому пагорбі. Місто оживало, люди нарешті побачили, в які красі живуть. Чутки про нашу діяльність ширилися містом. Доброчинці почали дарувати дітям м’ячі. Один бізнесмен змайстрував дерев’яні бруси для воркауту.
Поступово підтягнувся весь Вовчанськ. Допомагала адміністрація: знаходили автобуси, а ми возили дітей до Харкова на екскурсії, на баскетбольні ігри. Діти були в захваті, а ми відчували: все робимо недарма. Хоча спочатку місцева влада нам не довіряла, думали, чергова політична ініціатива. Бувало, що і погрожували. Та насправді ті, хто тоді боровся з нами, під час окупації Вовчанська чітко себе проявили: збігли в росію.
За час проєкту наші події відвідали 300 дітей від п’яти до 18 років і 30–40 дорослих. Ми мали потужну команду організаторів і партнерів, а головне — щасливих, мотивованих дітей. Зараз згадую, і аж до мурах приємно. Багато ідей мали наперед. Планували відновити покинутий аеродром у Вовчанську, намагалися спіймати тих, хто розпилював літаки на металобрухт. Врятувати місцину завадила повномасштабна війна.
Українці не повернуться додому, якщо не буде куди повертатися, якщо влада не буде створювати гідні умови для життя
Те, що ми робили у Вовчанську, — лише один приклад. І заходи для людей проводити треба, і відновлювати інфраструктуру. В розумних межах, з розумними витратами, але обов’язково треба. Українці не повернуться з-за кордону чи на деокуповані території, якщо не буде куди повертатися. Якщо влада не показуватиме, що піклується про громадян і створює гідні умови для життя.
Для цього потрібно розуміти потреби дорослих і дітей. Насправді їм небагато треба, їхні запити влада цілком здатна закривати і таким чином повертати людей додому. Якщо цього не робити, країна не відродиться.
Наше громадянське суспільство формується з 1990-х років, щойно ми відділилися від радянського союзу, але досі свідомих українців не так і багато. Я не знаю, що з країною ще має трапитися, аби сформувалося повноцінне громадянське суспільство. Поки це малий прошарок населення. Його достатньо, аби чинити спротив, робити революції, але не вистачає, щоби наша держава почала розвиватися на рівні з європейськими, щоби ми остаточно вибороли свободу.
Зараз ситуація критична. Нація та країна на межі зникнення, а громадянського суспільства недостатньо, щоби мобілізувати іншу частину населення, обивателів, і пояснити: у нас біда, усі маємо включитися в боротьбу. Не знаю, як ще про це кричати, кому пояснювати. Це недопрацювання влади, недокомунікація з населенням, особливо з сільської місцевості, і це нині великою бідою і кров’ю виливається країні.
З іншого боку, роками на держслужбі працювали запроданці, які нас зросійщували, вели країну до того, аби ми «лягли» під росію. Та все ж таки наш генетичний код узяв своє, ми вкотре не прогнулися під ворога, і продовжуємо виборювати незалежність. Але треба визнати: сьогодні в нас війна в тому числі через величезну кількість обивателів, яких зростила попередня влада. Проблеми в армії — це теж наслідки недолугої державної політики, яка й після 2014-го, на жаль, не надто змінилася.
Влада не хоче приймати болючі, кардинальні рішення, які можуть змінити ситуацію в країні та ситуацію на фронті
Фраза «служити мають всі» повинна стати не просто словами. В суспільства величезний запит на справедливість, і те, що служать не всі — найболючіше. Влада має ухвалити чіткі рішення щодо тих, хто усіма правдами і неправдами уникає армії. Потрібно знайти дієві інструменти, аби зобов’язати людей служити. А щоб знайти ці інструменти, треба вирішити питання строків служби, ввести можливість ротацій, демобілізації. Навіть вирішення цих двох проблем відновить довіру до влади, до армії.
Наступне — якісна підготовка військових. Правильно навчений воїн має більше шансів вижити, ніж людина ненавчена. Як я писала у фейсбуці, «бомжі» не здатні воювати. Звісно, не треба сприймати буквально, я не мала на увазі всіх людей. Йдеться про тих, хто все життя у складному становищі, а ТЦК забирає їх в армію.
У цих людей відсутня мотивація, немає громадянської позиції. Це люди без освіти, без професійного досвіду, які ніколи не працювали легально. Яка громадянська позиція, які моральні цінності, якщо ні оселі, ні родини. То що ми від них хочемо? Вони триматимуть позиції? Ні. Вони фізично не придатні, скільки їх не готуй, а якщо й навчаться стріляти, їм немає за що воювати.
У чому помітний прогрес — у рекрутингу. Запрацювала можливість переведень через «Армія+», і це може владнати багато суперечок у військових колективах. В армії такі ж люди, як у цивільному суспільстві, в роботі складаються різні стосунки. Буває, що побратими не зійшлися характерами, не знаходять спільної мови і співпрацювати не можуть. Як цивільні ми змінюємо місце роботи, приходимо в іншу команду, і все ок.
В армії донедавна неможливо було змінити бойову частину. Тож бійці самовільно залишали частину через непорозуміння з командуванням, з іншими військовими. А немає порозуміння — немає результату. Тому добре, що уряд нарешті дає можливість військовим підшукати колектив, де їм комфортно, перевестися і служити далі. Люди мають працювати командно, довіряти одне одному, бо лише так досягають успіхів.
Помітила, як швидко в армії прогресують колишні бізнесмени, підприємці, бо вміють організувати процеси. За великим рахунком, військовою справою може оволодіти будь-яка думаюча людина, здатна вчитися. Тут немає чогось «космічного», все реально опанувати в процесі, а от організованості не вистачає. За підприємцями цікаво спостерігати: як вони ставлять цілі та досягають їх, як ведуть за собою побратимів, відтак зростають до офіцерів. Такі командири надихають.
Вражає спокій, залізні нерви військових у, здавалося б, до неможливого кризових ситуаціях
По ним мінометами криють, FPV-шки прилітають, а вони з холодною головою координують, підтримують один одного, шукають ресурси, як прикрити позиції. При всьому виснаженні, як їм це вдається? Неймовірні люди. Раніше кожен жив собі звичайним життям. Далекобійники, автослюсарі, бізнесмени. Дехто повернувся з-за кордону, аби піти на війну. Що довше спілкуємося, то більше вражають їхні історії. Так із кожним, кого вже зустріла і продовжую зустрічати.
Є один чоловік, колишній технік, автослюсар, виріс до главсержанта батальйона. І, скажу вам, це командир від Бога. Як він навчає новачків, як тримається в будь-якій ситуації — просто «вау». В минулому я би привезла йому машину на СТО, привіталася, подякувала за роботу та пішла геть. Може, ми ніколи не розговорилися, а тут, на війні, люди інакше розкриваються. Такими, як цей командир, не перестаєш надихатися.
У мене здоровий спосіб життя на повну. Стільки часу на вулиці, скільки на службі, я за все попереднє життя не проводила
З онкологією про швидке відновлення годі й говорити. Складно. Я розуміла, що в армії фізично мені буде непросто, і свідомо на це йшла. Характер у мене такий: бути борцем. Все життя доводиться щось долати, це вже на рівні звички. Зрештою, після діагнозу мені не залишалося нічого іншого, як просто жити з цим і мріяти, як після одужання повноцінно відновлюсь і пробіжу марафон.
До речі, зараз нормально бігаю в броніку, він майже 8 700 грамів важить. І влітку на полігонах, у спеку, і сьогодні по морозу. У нас виїзди бувають і в –11°C, із вітром, зі снігом, і в +40°C — і нічого, працюємо. Тож у мене здоровий спосіб життя на повну. Стільки часу на вулиці, скільки на службі, я за все попереднє життя не проводила.
Я ніби навчилася жити в чужому тілі, прийняла, що воно ніколи не буде, як до хвороби. Я навчилася підлаштовуватися до стану, який виникав під час лікування та в процесі реабілітації. Звикла жити в тих умовах, які є, і зараз ця навичка дуже допомагає.
