Говоримо про складну й болючу тему, як окупація, про власний досвід, відчуття, що його супроводжують. Двадцятирічна Марічка виїхала з Донецька після початку Великої війни. Тож як воно — бути біженцем у власній країні, які думки виникають, з якими проблемами стикаєшся? Інтерв‘ю з героїнею — у новому випуску подкасту «Вона. Війна» на Радіо «Накипіло».
Розкажіть, будь ласка, скільки вам років, як пригадуєте своє дитинство, свій Донецьк.
Нині мені двадцять років. Тепер трохи боляче згадувати про Донецьк, бо розумію, що повернутися туди вже неможливо. Але сподіваюся, що колись моє рідне місто повернеться до нас. Проте я розумію, що, навіть якщо це станеться, це буде дуже складний шлях, бо люди вже понад десять років живуть ізольованими не тільки від України, але й загалом від світу. Усе, що вони бачать, — це те, що їм показує росія, і ці якісь подачки, які туди кидають.
Моє дитинство в Донецьку минало досить щасливо. Я жила з мамою і сестричкою, ходила на багато гуртків, училася у школі. Тобто мала абсолютне звичайне дитинство.
Я пам’ятаю «Євро-2012», коли до Донецька приїхало багато іноземців. Відбувався концерт у парку в центрі міста. Я почала танцювати, і біля мене пройшли два темношкірих чоловіки, почали мене знімати під вигуки: «Клас! Супер! Молодець!». Мені чомусь це дуже запам’яталося.
Відколи я виїхала з Донецька, іще й досі, коли чую іноземну мову, особливо англійську, дуже сильно дивуюся, бо я не звикла чути іноземну мову у своєму місті.
Коли почалася окупація, вам було десять років. Чи помітили ви, що щось змінилося?
Я тоді чула багато словосполучень про війну. Але ніхто не пояснював, що відбувається, усі були якимись напруженими, багато хто поїхав. Коли все почалося, я закінчувала п’ятий клас. У шостому класі із 32–33 дітей нас залишилося усього п’ятеро чи шестеро. Тобто настільки багато людей просто поїхало з міста. Згодом, коли трошки притихли воєнні дії, люди почали повертатися. Тож згодом клас уже не був настільки маленьким, але це були вже якісь інші люди. Більшість своїх однокласників із мирного Донецька я вже ніколи в житті не зустрічала.
Як із вами говорили ваші батьки, коли ви дорослішали?
Зі мною батьки взагалі не розмовляли на цю тему — вона, мені здається, у Донецьку в принципі була така табуйована. По-перше, ніхто не має про це позитивних спогадів; по-друге, ніхто цю тему особливо не обговорював. У підлітковому віці я усвідомлювала, що «ДНР» — це ніким не визнана республіка, нічого мене тут не чекає. Я хотіла виїхати, але було страшно. Я не знала куди й хто мене прийме. Крім того, проблеми з документами.
Мої батьки проросійські. Коли сталося повномасштабне вторгнення, я намагалася поговорити з мамою і запитати про те, що відбувалося десять років тому і що відбувається тепер. Вона почала мені розповідати про те, що Україною заправляє Америка й нас захищають не українські військовослужбовці, а це все найманці з НАТО чи західних країн. Нещодавно ми з нею спілкувалися, і знову та сама історія. Тому я для себе просто швидко зрозуміла, що з батьками на цю тему немає сенсу розмовляти.
Мій дідусь теж постійно дивився соловйова. У моїй родині в цьому плані довірливих взаємин не склалося.
Власний світогляд я будувала на тій інформації, яку отримувала в інтернеті. Спочатку це були матеріали російської опозиції так званої, але згодом я повністю перенесла увагу на український медіапростір, хоча це й було нелегко в Донецьку.
Ви не вивчали української мови в школі. Як у вас сформувалася така чітка й непохитна позиція?
Насправді мені, мабуть, просто пощастило, що я читала ліберальну, опозиційну пресу росії. Саме із цього почали формуватися мої уявлення про цю країну. Потім сталися протести в Білорусі 2020 року. Мою увагу привернула ця жорстокість поліціянтів із протестантами. Це викликало в мене жах. Я навіть малювала колись картинку в підтримку цього протесту.
Двадцять четвертого лютого, коли сталося повномасштабне вторгнення росії в Україну, ми були на святкуванні в кафе. Дорослі святкували, малі діти бавилися. Я з іншими підлітками була нажахана й перелякана, бо в усіх нас є друзі з [підконтрольної] України. Усі ми хвилювалися за них. Я не хотіла, щоб люди з [підконтрольної] України переживали те саме, що колись пережила в дитинстві я. Тільки тепер це ще було в набагато більших і страшніших масштабах.
Що стосується української мови, ми, звісно, учили її до «ДНР». Попри те, що українську культуру позиціонували для нас переважно шароварною, мені вона дуже подобалася. Я дуже любила виступати в школі в українських костюмах.
Мені подобалося вивчати українську мову, хоча я ніколи не користувалася нею у побуті — я виросла в повністю російськомовному оточенні. З появою «ДНР» українська мова й література з повноцінного предмета перетворилася у нас на факультатив раз на тиждень.
Як ставилися учителі до цього предмета? Як до звичайного?
Проводили як звичайний урок, але оцінки ставили дуже лояльно. Пам’ятаю ще такий випадок. На концерті до Дев’ятого травня ми мали співати пісню гурту Open Kids російською, англійською і українською мовами. Але куплет українською замінили на російський. А я вчила текст в оригінальному вигляді. На репетиції, коли я заспівала українською, усі категорично відмовилися це робити. А я не розуміла, чому ми не можемо співати українською мовою, адже пісня була про мир.
А приділяли увагу так званому патріотичному вихованню? Чи були якісь уроки такого спрямування?
Так, були. У нас були уроки громадянськості та історії Донбасу.
З якого року за версією окупантів починалася історія Донбасу?
Це було щось суміжне між історією України і росії. Фактично просто перелік усіх російських наративів із ноткою про те, що Донбас завжди був російським.
У нас є площа лєніна, де стоїть величезний пам’ятник вождеві. На цій площі завжди відбуваються важливі події. Я пам’ятаю, коли в Донецьк приїжджав лєпс із концертом, до міста з’їхалося чимало людей з усіх сусідніх міст. Але це не тому, що вони настільки обожнюють лєпса. Просто в Донецьку нічого не відбувалося. Коли туди приїжджала якась російська зірка — це завжди була подія.
Ви сформували дуже потужну патріотичну бульбашку в Донецьку. Як вам це вдалося? Чи було це складно?
Було складно від усвідомлення, що окупанти вкрали в нас стільки років, які ніхто ніколи не поверне. Це роки дорослішання, роки, які формували нас як особистостей.
Що більше ти занурюєшся в українське, то більше контексту в тебе з’являється. Ти розумієш, що відбувається і наскільки все це неправильно, наскільки це така ситуація, з якої просто немає виходу. Це сильно обурює. І мені було дуже складно проходити через цю відбудову нової ідентичності. Навіть не відбудову, а побудову з нуля, бо мені довелося відмовитись від свого колишнього оточення, адже більшість людей, з якими я спілкувалася, були або нейтральні, або ті, хто розповідав про те, що всім було все одно, що їх бомбили. Мені було неприємно це чути, бо це не виправдання уриватися у чужу країну й починати її руйнувати.
У мене було це розуміння, і я від самого початку намагалася якось хапатись за однодумців. Їх були одиниці, але той факт, що вони були, допомагав триматися, щоб остаточно не збожеволіти. Бо коли ти виходиш на вулицю, де бачиш гасла: «Крим із росією десять років», «москва — Донецьк, санкт-петербург — Маріуполь», а на кожному кроці плакати із зетками, які заохочують уступати до російської армії, то це просто жахливо тисне на мозок, ти не можеш від цього нікуди сховатися.
Удома ти сидиш і дивишся український тикток, український ютуб, через VPN намагаєшся читати українські сайти. А коли виходиш до магазину, боїшся випадково сказати «дякую» замість «спасіба». Це дуже складно, я замкнулася у чотирьох стінах.
Дуже хотіла виїхати, але була впевнена, що через відсутність українського паспорта я ніяк не зможу цього зробити. Я мала тільки свідоцтво про народження.
Ви мали російський чи «деенерівський» паспорти?
У мене був «деенерівський» паспорт, але, щоб виїхати, мені довелося ще зробити російський. Я до останнього намагалася цього не робити, але виїжджала через коридор між Сумською і бєлгородською областями, який існував до нашого наступу на курщину. Мені сказали, що росіяни можуть не пропустити без російського паспорта.
Тому я зробила російський паспорт, щоб виїхати. Тобто не тому, що мені було дуже треба, хоча окупанти намагалися зробити так, щоб паспорт був потрібен. Вони намагалися за допомогою уведення різноманітних обмежень примусити людей брати паспорти.
Виїхавши й опинившись в Україні, наскільки вам було складно отримати український паспорт?
Я не мала проблем з отриманням українського паспорта, бо в мене тут, у [підконтрольній] Україні, є родичі, які виступали свідками. Ми просто написали заяви, я декілька разів заповнила анкети. Протягом кількох місяців мені зробили український паспорт. Але в мене інша проблема, бо фактично не маю навіть шкільної освіти.
Я не маю українського шкільного атестата, я маю тільки «деенерівський» атестат про закінчення дев’яти класів і свідоцтво про закінчення художнього коледжу, але теж «деенерівське». Із цими документами не можу продовжити свого навчання. Мені потрібно екстерном складати іспити й отримувати український атестат. А вже після цього я можу вступити до університету.
Загалом же, я думаю, усі розуміють, що освіта в «ДНР» не може бути якісною. Тому я не уявляю, як складатиму ці іспити, як до них готуватися без підтримки, без репетиторів, як розв’язувати це питання. Бо освіта потрібна мені не просто як папірець, а для здобуття знань і досвіду. росія просто вкрала в мене цей етап дорослішання і здобуття освіти.
Куди плануєте вступати?
Я хотіла б вступити на якусь творчу спеціальність. Хочу бути ілюстраторкою дитячих книжок або працювати у сфері анімації.
А ви свідомо обрали жити в Харкові? Чи так склалися обставини?
Я спочатку виїхала до Івано-Франківська. Була дуже рада, бо потрапила в українськомовне оточення. Я хотіла краще розмовляти українською мовою, до того ж мені подобалися діалекти. Але, на жаль, я там надовго не затрималася через вартість оренди. До Харкова мене запросила подруга. Я просто приїхала до неї, ми жили деякий час разом. Потім роз’їхалися, і тепер я живу сама. Харків комфортний. Тут дуже багато класних центрів для молоді, чимало класних людей, якими чесно захоплюєшся. Я захоплююся місцевою молоддю. Ми нещодавно влаштували вертепи з колядками на Різдво, щоб зібрати гроші на допомогу українським військовослужбовцям.
Чи швидко вдалося асимілюватись?
Ні, адаптуватися до життя у Харкові було складно. Через свою бульбашку я не чекала, що в Харкові, у місті, яке перебуває під постійними обстрілами, люди лояльно ставитимуться до російської мови. Це було великим розчаруванням для мене, бо я тільки позбулася цього. Але, коли я почала зустрічати людей, які попри всю складність ситуації, попри пропаганду займаються просвітницькою діяльністю, розповідають про українську культуру та історію, мене це почало захоплювати, у мене змінилася думка про місто. Крім того, у Харкові я зустріла чимало іноземців, які допомагають людям із прифронтових зон.
На вашу думку, як варто говорити про війну в Україні медійникам і суспільству?
Я вважаю, варто пам’ятати, що, крім повномасштабного вторгнення, яке сталося 2022 року, в Україні війна триває уже понад десять років.
Крім того, людям потрібно пояснювати, що відбувалося на окупованих територіях у 2014 році. Пояснювати, що неправильно говорити, ніби «русский мір» і росія — це про вибір людей, які жили в Донецьку, Луганську чи інших містах Донеччини та Луганщини. І, я думаю, варто також ділитися історіями людей, які пережили окупацію. Бо найдурніше, що можна запитати в таких, як я, — це те, чому вони не виїхали раніше. Так, ніби десятирічна дівчинка могла ухвалити рішення. Хотілося б, щоб не ставили дурних запитань до людей, які нині повертаються в окупацію, щоб їх не засуджували й не звинувачували в зраді. Бо люди не розуміють, що, коли ти виїхав фактично в нікуди, у тебе немає нічого, у тебе немає ні домівки, ні роботи. Ти — біженець у власній країні. І ти ще маєш довести, що ти громадянин власної країни, що ти не є якимось там зрадником, малоросом.
