Як хірурги Харківської обласної лікарні рятують життя 

Із початком широкомасштабної війни Харківська обласна клінічна лікарня прийняла виклик і стала одним з опорних медзакладів, куди везуть поранених жителів після обстрілів. 

Олег Волченко керує відділенням хірургії, а Віталій Даниленко — операційним блоком. Ми поговорили з ними про маршрут пацієнтів до операційної, про особливості роботи й завантаженість медиків через обстріли, а ще — про життя в окупації одного з лікарів.

У Харкові останнім часом поменшало обстрілів порівняно з попередніми двома роками. Чи стало менше пацієнтів із пораненнями в лікарні?

Олег Волченко: Ні. До нас привозять поранених з усієї Харківської області, а також із Донецької. У Харкові найчастіше масове надходження пов’язано з прильотами КАБів, ракет. За раз може надійти 40–50 пацієнтів. Це залежить від того, куди прилетів снаряд. Щодо області, там мінно-вибухові травми переважно пов’язані зі скидами дронів і гранатами. Як правило, це пацієнти з прифронтових населених пунктів, які не виїхали. 

Хірурги за три роки бачили сотні мінно-вибухових травм. Яких пошкоджень зазнають люди під час вибухів, які частини тіла страждають найчастіше?

Олег Волченко: Як правило, це комплексні поранення. Уламки розлітаються хаотично: голова, верхні, нижні кінцівки, грудна порожнина, малий таз, черевна порожнина. Усіх приблизно однаково. Не скажу, що пошкоджень органів черевної порожнини найбільше.

Причому розмір уламків не впливає, наскільки сильно вони загрожують життю. Уламок може бути дрібним, пів сантиметра, проте внаслідок швидкості, кінетичної енергії та пошкоджуючої дії він може, на жаль, спричиняти значні пошкодження. І навпаки, є уламки понад сантиметр у діаметрі, які не спричиняють масивних ушкоджень.

Пане Олеже, ви — практикуючий хірург. Поділіться випадками з операцій, які найбільше запам’яталися.

Олег Волченко: Був у нас пацієнт із Куп’янська. Він приблизно о 12:00 отримав поранення ротоглотки. Уламок 3х4 сантиметри з пошкодженням яремної вени (це парна судина на шиї — ред.). Його привезли волонтери приблизно о 18:00. Операція тривала шість годин. Були задіяні 15–17 фахівців: хірурги загального профілю, судинні хірурги, середній медперсонал, анестезіологи й анестезистки. 

Працювали почергово. Спершу судинні хірурги зупинили кровотечу, потім фахівці мого відділення, загальні хірурги, видалили уламок і прибрали дефект ротоглотки: зашивали рани й робили пластику. Через місяць пацієнт виписався в стабільному стані. 

Часто бувають такі довготривалі операції? Скільки загалом триває операція? 

Олег Волченко: Ми використовуємо метод Damage control. Second look. Якщо пацієнта шпиталізують у вкрай важкому стані з низьким тиском і великою крововтратою, робимо лапаротомію, ревізію органів черевної порожнини, зупиняємо кровотечу, ставимо тампони. Поки добу-дві пацієнт стабілізується, спостерігаємо за його станом і повторно беремо в операційну. Якщо ж, наприклад, пошкоджений тонкий кишківник, то першим етапом робимо резекцію, заглушуємо краї, а наступним уже відновлюємо кишківник.

Як визначається, в яке відділення направити пацієнта? 

Олег Волченко: Під час масового надходження поранених лікарі з усіх відділень (хірурги, отоларингологи, травматологи, нейрохірурги тощо), молодший і середній медперсонал спускаються до приймального відділення. Швидка нам передає пацієнта з мінно-вибуховою травмою і вказує його стан: легкий, середньої важкості, важкий чи вкрай важкий. Ми оглядаємо, сортуємо. Якщо пацієнт украй важкий, веземо до приміщення стабілізаційно-екстреної медичної допомоги і подаємо до операційної. Якщо стан пацієнта дозволяє, кожен спеціаліст оглядає його та надає допомогу. 

До хірургічного відділення потрапляють пацієнти з торакоабдомінальними пораненнями. Це проникні й непроникні поранення грудної клітки, черевної порожнини, а також пошкодження м’яких тканин тулуба.

Віталій Даниленко: Якщо надходить понад п’ятеро пацієнтів із мінно-вибуховими травмами, це вважається масовим надходженням. Усі планові операції зупиняються й виконуються лише ургентні. Під час масових надходжень після первинного сортування пацієнтів, які вимагають оперативного лікування, доставляють до операційного блоку.

У нас проходять різного фаху операції: не тільки травматологічні, а й нейрохірургічні гінекологічні, серцево-судинні. Якщо є поранення важливих судин або проблеми, не пов’язані з травмами, розрив аорти, тромби — це виконують серцево-судинні хірурги. Нейрохірурги також оперують мінно-вибухові травми (якщо є травма голови). 

Коли швидка привозить постраждалого, збираються лікарі різних спеціальностей і оглядають його. Дивляться, чи потрібна операція, чи є уламки, які загрожують життю (у грудній або черевній порожнині, наприклад). Якщо є, пацієнта доставляють до операційного блоку. Після підготовки команди хірургів і рентген-діагностики локалізації уламки видаляють.

За три місяці прооперовано приблизно 410 постраждалих від мінно-вибухових травм.

Це багато для лікарні?

Віталій Даниленко: Так, це багато.

Чи відстежували за три роки, як змінюється кількість постраждалих?

Віталій Даниленко: Динаміка різна, тут не скажеш, що набагато менше чи більше. Якщо немає прильотів в самому Харкові, бувають постраждалі в Дергачах, Куп’янську, їх теж везуть у нашу лікарню й тут оперують.

В одному з інтерв’ю гендиректор лікарні Руслан Врагов розповідав, що через високе навантаження та складність випадків медзаклад потребує матеріалів і обладнання. Зокрема, в оперблоці не вистачає рентгенопрозорих столів. Лікарня просить підтримки в благодійників. На початку грудня Благодійний фонд «Українські Брокери без кордонів» за підтримки ПРООН передав відділенню хірургії рентгенопрозорий стіл. Як застосовуєте нове обладнання, для яких операцій?

Віталій Даниленко: Рентгенопрозорі столи потрібні при мінно-вибухових, уламкових травмах. Чим швидше знайдуть уламок, тим більше шансів у хворого вижити. Наприклад, ситуація: проникаюче поранення черевної порожнини з ушкодженням кишківника та судин. Для пошуку уламків ми використовуємо електрооптичний перетворювач та рентгенопрозорий стіл.

Олег Волченко: Коли пацієнт потрапляє до нас із мінно-вибуховою травмою, час іде не на користь. Ми повинні виконати оперативне втручання якомога швидше й видалити уламки. На рентгенопрозорому столі одразу робимо прицільний знімок і бачимо, де саме знаходиться уламок. Адже він металопрозорий, не створює перешкод для рентгена, інакше ми б отримали просто темну картинку на знімку. Тобто ми не витрачаємо час на пошуки уламка, якби оперували на звичайному столі.

Часто звертаються пацієнти, котрі лікувалися пів року чи рік тому, аби видалити уламки: на момент поранення їх неможна було діставати — потрібно, щоби минув гострий період, рани загоїлися. 

Наприклад, ситуація: трисантиметровий уламок у печінці в складному місці — між судинами, жовчними протоками. Ми пацієнта прооперували, виписали, але уламок не видаляли: пошкодження печінки було дуже велике, тому першим етапом зупинили кровотечу, стабілізували пацієнта та додому виписали. Він набрався сили та за деякий час у плановому порядку повернувся на оперативне втручання. А ми під контролем рентгену на рентгенопрозорому столі видалили цей уламок, аби не пошкодити судину чи проток. Таким чином завдали мінімального ушкодження органу.

На скільки рентгенопрозоре обладнання скорочує час операції? 

Олег Волченко: Це залежить від механізму пошкодження органу. Якщо поступає пацієнт із мінно-вибуховим пораненням органів черевної порожнини (печінки, шлунку, селезінки, кишківника), то на звичайному операційному столі ми витратимо на ревізію хвилин 40. Якщо ж операція проводиться на рентгенопрозорому столі під контролем рентгена, це на 30–35 хвилин скорочує оперативне лікування. А кожна хвилина важлива, бо іноді привозять людей у вкрай важкому стані.

Скільки у відділенні хірургії працює лікарів, чи вистачає персоналу?

Олег Волченко: Ургентні та планові оперативні втручання ми виконуємо в повному обсязі. Хірургічне відділення укомплектовано, всіх вистачає. У нас працює 17 хірургів. Справляємося. Якщо масове надходження вночі чи в комендантську годину, лікарі приїжджають і всі пліч-о-пліч працюють. Усі хірурги з Харкова. Є лікарі, які чергують і в районах області. Іноді в районних лікарнях бувають масові надходження, то наші спеціалісти передають навички хірургам у тих медзакладах.

Скільки триває робоча зміна хірурга? 

Олег Волченко: Чергування триває 24 години. У суботу-неділю це з восьмої ранку до 8:00 наступного дня. У середньому кожен лікар-хірург має три-п’ять чергувань на місяць. Крім того, ще є інтерни. Ургентна бригада на чергуванні — два лікарі-хірурги та два-три інтерни. До того ж на телефоні є консультанти пацієнта. Як завідувач я завжди на зв’язку, теж консультую. Якщо якийсь масовий випадок, то приїжджають усі. Так ми швидше допоможемо пацієнтам.

А коли відпочиваєте? 

Олег Волченко: Ми знали, куди йдемо. Обрали цю професію самі, тож не скаржимося, що важко. Ми робимо свою роботу. 

Провести на ногах добу складно. Який протокол у ситуаціях, коли зміна добігає кінця, і тут привозять пораненого. Оперує черговий або чекаєте наступної зміни?

Олег Волченко: Насамперед ми питаємо, як почувається лікар, чи може оперувати. Якщо може, проводить операцію. Ми завжди 24/7 на телефоні, якщо потрібна допомога. У нас шестеро лікарів мешкають неподалік, тож навіть у комендантську годину завжди можуть прийти й допомогти, якщо не справляємося. Коли масове надходження, то викликають інших фахівців. Лікарня надає транспорт: нас забирають із дому і привозять, тож проблем із транспортуванням немає. 

Як ви підтримуєте ментальний стан лікарів? 

Олег Волченко: До нас приходять психологи. Я завжди говорю: «Якщо комусь потрібна психологічна підтримка, є якась проблема — кажіть, не соромтеся, ми завжди допоможемо, бо ми одна сім’я». Різні випадки бувають. У нас спільна проблема — агресія рф, ми повинні впоратися всі разом.

Пане Олеже, ви самі користувалися послугами психологів? 

Олег Волченко: Так, спілкуюся, іноді це необхідно.

Що для вас найважче в роботі? 

Віталій Даниленко: У нас багато пацієнтів, які залишилися без житла. Звісно, співчуваємо їм. Це дуже важко морально.

Олег Волченко: Найважче дивитися, що нашу націю вбивають.

Віталій Даниленко: Особливо коли дітей багато гине. Дивишся новини, як малеча загинула, і розумієш, що у тебе в самого дитина вдома. Ніхто не застрахований, що ракета може прилетіти в твій дім. 

Олег Волченко: Пам’ятаєте обстріл на бульварі Юр’єва, коли загинула 18-річна дівчинка. Я тоді стояв на вулиці, коли приїхала швидка. У дівчини було поранення черевної порожнини, вона загинула дорогою до лікарні. 

18-річна мисткиню Вероніку Кожушко вбила російська авіабомба 30 серпня 2024 року на бульварі Юр’єва. Того дня окупанти вгатили по кількох районах Харкова. Загалом загинули шестеро людей.

Часто бувало таке, що привозять поранених людей, які загинули дорогою? 

Олег Волченко: Такі випадки бувають. Навіть якщо привозить швидка людину з тиском 10 на 0, ми все одно беремо її до реанімаційної екстреної допомоги, операційної. 

Коли я торік лежала з пораненням в лікарні, в одній із палат був чоловік, який постраждав через обстріл на вулиці Академіка Проскури 23 січня. І він не знав, що дружина загинула внаслідок удару. У вашому відділенні в подібних випадках хто повідомляє пацієнтам про загиблих близьких? 

Олег Волченко: Повідомляють родичі. Насамперед ми спілкуємося з ними: якщо родичі просять, ми стоїмо в цей момент поруч. Якщо ні, перебуваємо за дверима. Запрошуємо психологів, реаніматологів, щоби на фоні стресу пацієнт не наробив дурниць, спроби суїциду (з вікна вистрибнути тощо). Бо всі по-різному реагують. 

А що вас мотивує рухатися далі, продовжувати цю справу? 

Олег Волченко: Наша спільна Перемога. Я був місяць у Балаклії, в окупації. Я знаю, що це таке не з розповідей чи новин, а відчув на собі. 

Розкажіть, як це сталося.

Олег Волченко: 24 лютого 2022 року, коли розпочалася повномасштабна війна, я був із сім’єю вдома. Тоді ще я чергував у Балаклійській центральній районній лікарні в хірургічному відділенні. У п’ятницю, 25 лютого, я мав о 16:00 заступити на чергування до ранку. Тож я посадив у машину дитину й дружину, і ми поїхали з Харкова в Балаклію. Я почав чергування о 16:00, і воно тривало місяць. Ми мешкали в лікарні: дружина з донькою в підвалі, а я у відділенні.

Не страшно було їхати дорогою до Балаклії? 

Олег Волченко: Ми мешкали на Олексіївці. На той час я був не надто досвідченим водієм. Я поїхав через окружну дорогу, Пам’ятаю, всі машини їдуть на мене, а я один — у зворотному напрямку. Мені махають розвертатися. Я доїхав до повороту на вулицю Героїв Праці (нині вулиця Нескорених — ред.), а там уже розпочалися бої.

Тоді танк вистрілив у метрах 30 від нас. Через це моя дитина потім пів року часто моргала, була нервова. Я розвернувся, поїхав через Зміїв. Приїхав до Балаклії, заступив на чергування. 2 березня у мене мав бути ювілей 30 років. Я ще не здогадувався, що святкуватиму в лікарні — там, де народився.

2 березня орки зайшли у Балаклію, приїхали до лікарні зі словами «Ми приєхалі вас освобождать».

Як вони поводилося? Чи контактували ви з ними? 

Олег Волченко: Вони приїжджали до лікарні, ми їм робили первинну хірургічну обробку ран, і їх забирали. Вони у нас там не лежали. Орки постійно дивилися так, ніби зараз дати їм ніж або пістолет — і мене вб’ють. 

Спочатку в місто заїхали росіяни, потім буряти, далі «лнр», «днр». Буряти крали все, забирали комп’ютери, телефони в людей. Інтернету не було, і я не розумів, що відбувалося в країні. Коли виїхав з окупації, тільки тоді прочитав, що відбувалося в Бучі, у Маріуполі. Чотири місяці в стресі був. 

Як вибралися з окупації? 

Олег Волченко: Зі мною був лікар, який також працював у центральній районній лікарні. Його дружина теж там працювала, їхній дитинці було півтори чи два роки. У день початку повномасштабної війни його машину занесло на дорозі, вона перекинулася, і лікар зламав руку. Того ж дня його прооперували. Стан був тяжкий, потім — середньої важкості, йому поставили металеві спиці.

Із ним наша родина й виїжджала. Я знав, де знаходяться блокпости руських, і маршрут, як мені їхати. Лікарі в них були на особовому обліку: контролювали, щоб ніхто не виїжджав. У мене прописка була в Балаклії. Документи, халати, фонендоскопи — нічого, що могло вказати, що ми лікарі, в машині не було. На машині була табличка «Діти». Перший блокпост був біля лікарні, там запитали, куди їду. Я сказав: «От прооперували хлопця, додому відвезу». Показав прописку, і машину пропустили. 

Далі їхали провулочками. Останній блокпост був на виїзді з Балаклії, вже нікого не випускали. Коли під’їхав до блокпосту, підняв руки. Тоді ця орківська позиція потрапила під обстріл. Орк забіг, а я надавив на газ і поїхав.

Як Ви повернулися до роботи? 

Олег Волченко: Я керую відділенням хірургії в лікарні вісім місяців. На той момент працював в Інституті загальної та невідкладної хірургії імені В. Т. Зайцева. Як повернувся, мешкав в інституті чотири місяці, до себе на квартиру не поїхав. Тодішня дружина з дитиною за два тижні, як ми вибралися з Балаклії, виїхала в Грузію. Знайомі хірурги поїхали з дітьми. Донька запитала, чому всі діти їдуть із татами, а я з нею — ні. Це останнє, що пам’ятаю. 

Що ви відповіли доньці? 

Олег Волченко: Що робота в мене така, не можу я. Сказав, що скоро до неї повернуся. 

Так сталося, що ви вдруге одружилися, ваша друга дитина з дружиною живуть із вами. Як вони вас підтримують?

Олег Волченко: Родина розуміє, що така професія: важка, цікава. Лоточки з їжею дають, записують приємні голосові повідомлення. Коли приходжу додому, на мене смаколики різні чекають. Дружина з дитиною купують мені антистреси.

До широкомасштабної війни ви не працювали масово з мінно-вибуховими травмами. Чи потрібно було перевчатися, це ж окрема специфіка операцій? 

Олег Волченко: Коли в окупації був, на руських натренувався дуже добре. 

Помітили у вас на поличці нагороду від підрозділу Kraken. Розкажете про неї?

Олег Волченко: Возили гуманітарку в Куп’янський район: у Куп’янськ-Вузловий, у Ківшарівку. Як хірург я возив медикаменти і консультував місцевих жителів, допомагав їм. Підрозділ вирішив мене нагородити. 

Наостанок хочу запитати, чи є у медиків забобони, пов’язані з роботою. 

Олег Волченко: Не можна бажати гарного чергування, тихої ночі. Це табу. А ще — говорити «роботи немає» чи «давно не прилітало». Як скажеш — і починається.