Це друга частина матеріалу, присвячена харківським топонімам, перейменованим на честь загиблих захисників і захисниць. Нині у місті таких — 34 вулиці, провулки, сквер та в‘їзд.
Полегла парамедикиня Ірина Цибух за своє коротке життя встигла багато зробити, зокрема, для формування національної культури вшанування загиблих. Ірина зауважувала, що традиції пам’ятування в Україні знаходяться нині в стадії формування, адже в нас немає відточеного розуміння історичних процесів. І цьому сприяла багаторічна політика росії.
Назва вулиць іменами бійців і бійчинь, які віддали життя за суверенну Україну, — гідне вшанування загиблих. Ми написали про них, адже наші полеглі — не цифри у статистиці: вони жили, мали плани, мрії, любили нашу землю. Мусимо їх пам’ятати й шанувати.
Вулиця Миколи Кравченка
До перейменування: Фонвізіна
Район міста: Слобідський
Микола «Крук» Кравченко — публіцист, історик, громадський і політичний діяч, учасник Революції Гідности, співзасновник добровольчого полку «Азов», ГО «Патріот України», політичної партії «Національний корпус», ГО «Інститут національного розвитку», головний редактор видавництва «Орієнтир», учасник російсько-української війни, ідеолог Азовського руху.
Микола родом із Люботина на Харківщині. «Погляди із самого малку одні: він патріот, він українець. І тільки вільна Україна», — розповідала про сина мати. Досліджуючи національно-визвольний рух українців, Микола став його популяризатором. Він опікувався національно-патріотичним вихованням, вів блог «Nотатки Крука». Видавництво «Орієнтир» під його редакторством видавало мемуари українських добровольців.
Як директор «Інституту національного розвитку» Микола започаткував низку ініціатив. Серед них — відзначення Дня українського коміксу та відзнака для редакторів української «Вікіпедії» за внесок у Перемогу України в інформаційній війні проти росії.
Під час Революції Гідности в березні 2014 року він брав участь в обороні Харківської ОДА та захисті будівлі «Просвіти» на вулиці Римарській. Від початку широкомасштабного нападу росії захисник долучився до новоствореного підрозділу тероборони «АЗОВ-Київ».
«Крук» загинув із побратимом Сергієм Машовцем у селі Горенка на Київщині. Ворожий вогонь їх наздогнав, коли вони супроводжували журналістів. У пам’ять про Миколу Кравченка його побратими створили цифровий меморіал «Крука».
Вулиця Станіслава Партали
До перейменування: Балакірєва
Район міста: Шевченківський
Станіслав «Метро» Партала родом із Харкова, він народився 8 жовтня 1984 року. За життя Станіслав був ультрасом ФК «Металіст». Пішов на війну у 2014 році й одразу вступив до лав ОЗСП «Азов». Його шлях — від рядового до старшого інструктора (заступника командиру взводу) 1-го відділення взводу розвідки 1-го батальйону оперативного призначення ОЗСП «Азов».
Від першого дня повномасштабного вторгнення Станіслав у складі «Азова» обороняв місто Маріуполь. 27 лютого 2022 року бійці батальйону забезпечували прикриття й утримання рубежів для морських піхотинців Збройних сил України, які відбивали спроби російських десантників провести висадку в Маріуполі. Того дня Партала знищив вісім загарбників і потопив два судна росіян.
2 березня Станіслав і його бійці успішно замінували потенційні точки просування ворога. Під час повернення у села Калинівка вони зіштовхнулися з великою групою супротивників. російські війська намагались оточити підрозділ Партали. Нацгвардійці під час цього бою знищили три бронемашини росіян, дві підбив Станіслав особисто. Ворог утік.
Командир взводу дістав важке поранення, але продовжував керувати боєм. Йому вдалося вивести підрозділ з оточення та успішно доставити на місце дислокації. На жаль, медикам не вдалося врятувати життя Станіслава.
Станіслав Партала удостоєний звання Героя України посмертно.
Вулиця Тараса Бобанича
До перейменування: Смольна
Район міста: Слобідський
Тарас «Хаммер» Бобанич народився 15 березня 1989 року в місті Трускавець, закінчив юридичний факультет Львівського державного університету внутрішніх справ. Прадід Тараса був січовим стрільцем, тож не дивно, що ще за часи студентства хлопець став учасником вуличного правого руху. Після здобуття освіти працював юристом, брав активну участь у Революції Гідности, був членом партії «Правий Сектор».
З липня 2014 року Тарас став командиром 2-го запасного батальйону Добровольчого Українського корпусу «Правий сектор». Пізніше воював на Донбасі, про що не казав батькам, бо був єдиним сином.
У 2015 році Тарас став одним із координаторів акції «Продовольча блокада Криму» біля адміністративного кордону з півостровом. Також він брав активну участь у патріотичному вихованні молоді.
Повномасштабне вторгнення Тарас зустрів командиром 2-го окремого батальйону добровольчого українського корпусу «Правий Сектор», обороняв Київщину, а згодом і Схід.
Тарас Бобанич загинув 8 квітня 2022 року поблизу села Вірнопілля під час виконання бойового завдання. За звитягу, самовідданість у служінні українському народові посмертно був удостоєний звання Герой України та ордена «Золота Зірка».
Вулиця Мирослава Мисли
До перейменування: Цілиноградська
Район міста: Шевченківський
Мирослав «Мисливець» Мисла — член проводу та очільник референтури історичних досліджень Всеукраїнської громадської організації «Сокіл», доброволець, боєць Окремої добровольчої роти «Карпатська Січ», офіцер, командир взводу 93-ї ОМБр «Холодний Яр». Активний учасник Революції Гідности, спеціальний кореспондент радіо «Голос Свободи».
Мирослав зшив своїм життям Захід та Схід України: народився на Закарпатті, виріс на Харківщині, учився в Каразінському університеті, поліг у боях на Луганщині 2 жовтня 2016 року.
Мирослав на чолі розвідгрупи під час виконання бойового завдання виявив ДРГ противника, після чого група потрапила під масований обстріл. Пораненого командира донесли до бази, але врятувати не встигли.
Посмертно «Мисливець» нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня.
Друг Мирослава, ведучий радіо «Накипіло» Кирило Лукаш вважає, що у Харкові має з’явитися пам’ятник Мирославу. У Києві він уже є.
Вулиця Олега Громадського
До перейменування: Броненосця «Потьомкіна»
Район міста: Слобідський
Олег родом із Полтавщини. За сімейними переказами, кілька поколінь предків були воїнами, і сам він став професійним військовим. Під час Революції Гідности Олег був членом координаційної ради Харківського Євромайдану.
Із початком війни на Сході у званні майора очолив 16-й окремий мотопіхотний батальйон «Полтава». У 2019 році полковник Громадський пішов на пенсію, проте розумів, що велика війна неминуча. Готував захисників як інструктор курсу «Не панікуй! Готуйся!». У квітні 2021-го став співзасновником «Штабу оборони Харківщини».
49-річний воїн поліг 24 лютого 2022-го у боях на Харківщині. Син Олега Громадського, Євген, також боронить країну від російської навали. Громадському Євгенію Олеговичу було присвоєно звання Герой України з врученням ордена «Золота Зірка».
Вулиця Яни Червоної
До перейменування: Родникова
Район міста: Салтівський
Яна Червона була мамою, громадською діячкою, волонтеркою, військовою у званні старший солдат. Вона народилася та жила в Харкові. Після школи Яна вчилася на секретаря, проте, як сама зауважувала, більшу частину життя «працювала мамою», виховувала доньку та сина.
Харків’янка брала участь у Євромайдані, вступила в місцеву самооборону. Коли почалися бої на Донеччині та Луганщині, волонтерила, допомагала військовим на фронті. У 2017 році вона долучилася до 46-го окремого батальйону спецпризначення «Донбас-Україна» і стала навідницею-кулеметницею.
2 квітня 2019 року у бліндаж, де були Яна Червона та її побратим Олександр Мілютін, поцілила ворожа міна. Вони загинули. Опорний пункт знаходився біля села Новозванівка на Луганщині. До сорокаріччя Червона не дожила 14 днів. Її поховали на Алеї Слави кладовища №18. У жінки залишилися діти, чоловік, брат і мати.
6 квітня 2019 року за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності країн, героїню посмертно нагороджено орденом Богдана Хмельницького III ступеня. Наступного року в харківській школі №131, де навчалася Яна Бобкова (Червона), установили пам’ятну дошку захисниці.
Провулок Івана Лєщєнкова
До перейменування: Балашовський
Район міста: Слобідський
Іван Лєщєнков служив у війську з 2016 року, боровся з ворогом на рідній Луганщині, а також на Донеччині й Харківщині. Під час навчання в Луганському залізнодорожному технікумі він став палким уболівальником місцевої футбольної команди «Зоря». Завдяки цій відданості пізніше й отримав позивний «Фанат».
Коли в 2014 році почалася російсько-українська війна, Іван здобував вищу освіту в Харкові. Влітку того року він приїхав до родини на канікули, а повертатися назад довелося крізь територію росії — через окупацію. «Тоді Ваня був удома в останній раз», — пригадувала мати.
У 2015 році Іван Лєщєнков закінчив військову кафедру університету, прийняв присягу, а наступного року долучився до 93-ї бригади «Холодний Яр». Він став розвідником, із підрозділом був у Новотошківському на Луганщині, пізніше — у Старогнатівці та Авдіївці на Донеччині.
У 2022 році бригада відкидала ворога з Харківщини на Балаклійському та Ізюмському напрямках, звільнила Гусарівку.
Командир розвідувального взводу Іван Лєщєнков загинув 14 липня 2022 року поблизу Ізюма: він підірвався на міні. Захиснику було 27 років. 9 лютого 2024 року Лєщєнков посмертно удостоєний звання Героя України та ордена «Золота Зірка». У нього залишилися батьки, сестра, дружина та маленька донечка, народження якої герой не встиг побачити.
Вулиця Тараса Редькіна
До перейменування: Пєшкова
Район міста: Київський
Тарас Редькін народився 2 жовтня 1996 року в Харкові. Його життя було сповнене спорту, пригод і мандрів, він займався вітрильним спортом і входив до резервного складу збірної України.
У 2019 році Тарас закінчив Харківський Національний Університет Повітряних сил імені Івана Кожедуба. Хлопець мріяв стати пілотом, а коли став, прагнув стати кращим і вдосконалювати професійні навички. Після випуску він служив у бригаді тактичної авіації Збройних Сил України.
Від початку широкомасштабного вторгнення штурман ескадрильї Тарас Редькін захищав українське небо й неодноразово отримував нагороди за видатну службу.
Загинув воїн 25 вересня 2022 року у Миколаївській області. О четвертій ранку він, виконавши бойове завдання зі знищення ворожого ППО, був збитий. Останнє, що зробив Тарас Редькін, — відвів літак від населеного пункту, врятувавши безліч життів.
У штурмана залишились батьки й дружина, з якою хлопець побрався за 2 місяці до своєї загибелі. Тарас Редькін не дожив тиждень до 26 років. Він посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня за видатну мужність і самовідданість.
Вулиця Георгія Тарасенка
До перейменування: Плеханівська
Район міста: Слобідський
Харків’янин, командир добровольчого формування «Фрайкор» на псевдо «Жора», Георгій Тарасенко — учасник Революції Гідности. Він боровся проти створення «ХНР» під час подій «російської весни», був добровольцем від початку війни на Сході.
У 2017 році Жора заснував «Фрайкор», цей підрозділ здійснив сім ротацій у зоні АТО/ООС, а з перших днів повномасштабного російського вторгнення став на захист Харкова. 25 березня захисники перейшли у контрнаступ на харківському напрямку та визволили від окупантів села Мала Рогань та Вільхівка на Ізюмському напрямку.
«Починалось звільнення районів довкола міста, його бійці воювали, все лише починалось. За дев’ять днів Жора загинув. Одним із перших у підрозділі. Оскільки завжди одним із перших ішов у бій», — написав Сергій Жадан у споминах про героя.
У Георгія залишилися батьки й кохана, з якою вони невдовзі збиралися одружитися.
«У 2015 році коли він відправлявся на війну знову, я продовжувала вишивати йому сорочку, яку було завершено в символічне 14 жовтня цього року, і він мав намір одягти її під найближчий привід. Жаль, що вона не врятувала, хоча такі речі знаменують велику силу. Вірю, що її духовність буде супроводжувати його у потойбіччі, де ми обов’язково зустрінемося», — поділилась наречена Жори Ганна.
Георгій Тарасенко у 25 років посмертно отримав звання Героя України. Поховали його у Холодному Яру на Черкащині.
Вулиця Юрія Савчина
До перейменування: Ростовська
Район міста: Індустріальний
Юрій Савчин народився 1 січня 1974 року в Донецьку. Служив у зенітно-ракетному полку на установці С-300, у 2011 році був змушений покинути службу. Коли росія напала на Україну у 2014 році, Савчин пішов добровольцем на фронт і воював на легендарному опорнику «Фасад» у Щасті.
Юрій намагався доєднатись до Сил спеціальних операцій, але йому відмовили (за словами головного редактора «Цензор.нет» Юрія Бутусова, через наявність родичів на окупованій території). Тож після демобілізації Савчин служив в Афганістані у складі американської приватної військової компанії та охороняв морські перевезення у Південній Америці.
Коли загроза широкомасштабного вторгнення росії стала очевидною, Юрій відмовився продовжувати контракт, повернувся в Україну і згодом доєднався до 92-ї бригади.
Під час звільнення Малої Рогані Савчин був поранений, одразу після лікування повернувся до війська.
Підполковник Савчин загинув 5 травня 2022 року, наступивши на міну в районі Циркунів, коли шукав позицію для збиття російського гелікоптера Мі-28Н «Нічний мисливець». Через чотири доби побратими Юрія знищили гелікоптер.
Посмертно Юрій Савчин став повним кавалером ордену Богдана Хмельницького.
Вулиця Олександра Лавренка
До перейменування: Кашуби
Район міста: Холодногірський
Танкіст, командир роти танкового батальйону 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр» капітан Олександр Лавренко народився 9 березня 1983 року у місті Лозова. У 2005 році він закінчив Харківський інститут танкових військ.
21 липня 2014 року його підрозділ був направлений для звільнення селища Піски Донецької області. Ця операція була вкрай потрібна для розблокування гарнізону Донецького аеропорту, який два місяці знаходився у напів оточенні. Для капітана Лавренка це був перший і останній бій.
Маневруючи під вогнем противника, екіпаж потрапив на замаскований потужний фугас. Унаслідок вибуху навідник і механік-водій загинули, а капітан Олександр Лавренко отримав тяжкі поранення. Щоб не потрапити до полону бойовиків і не допустити захоплення бойової машини, Лавренко підірвав себе разом із танком.
У Олександра залишися дружина та донька. За мужність і героїзм при захисті суверенітету та територіальної цілісності України, екіпаж танка посмертно представлений до урядових нагород, а капітан Олександр Лавренко — до звання Героя України з врученням ордена «Золота Зірка».
Вулиця Івана Щоголєва
До перейменування: Уральська
Район міста: Слобідський
Іван був харків’янином, закінчив Харківський професійний ліцей машинобудування, здобув фах токаря-фрезерувальника широкого профілю. Обожнював домашніх тварин і футбол, був уболівальником ФК «Металіст».
«Щегол» почав свій шлях військового у 2016 році у складі добровольчого батальйону ДУК під командуванням Дмитра «Да Вінчі» Коцюбайла у Першій Штурмовій роті, йому тоді було 18 років. Пізніше підписав контракт із ЗСУ. Іван згуртував побратимів і став засновником розвідувального підрозділу «Бешкетники Сірка».
Він завжди був «воїном із вогнем в очах». 25 березня 2023 року Іван Щоголєв загинув, захищаючи Україну. В тому році він планував одружитися.
За час служби «Щегол» неодноразово був відзначений нагородами. Зокрема, у квітні 2022-го отримав орден «За мужність» ІІІ ступеня. Президент України нагородив Івана Щоголева званням Героя України.
Вулиця Олега Адамовського
До перейменування: Камська
Район міста: Новобаварський
Олег Адамовський із дитинства мріяв стати військовим, він присвятив службі у ЗСУ 13 років життя. За словами дружини, військовий обрав собі позивний «Марвел» і часто жартував, що він супергерой цього Всесвіту, який здолає будь-якого ворога. Олег займався благодійністю: допомагав людям і безхатнім тваринам.
Захисник родом із Донеччини, народився 21 січня 1992 року в селі Урожайне. Після школи вступив до Харківського національного університету Повітряних сил імені Івана Кожедуба та з відзнакою його закінчив у 2014 році. Олег пішов служити до 92-ї бригади імені кошового отамана Івана Сірка, брав участь в ООС. Широкомасштабна війна застала військового в Чугуєві. Попри застуду й погане самопочуття, він захищав країну.
Майор Олег Адамовський загинув 12 березня 2022 року під час оборони Харкова. Група під його керівництвом виконувала бойове завдання, щоби зупинити просування ворога, але натрапила на засідку. Командир ціною власного життя прикрив відхід побратимів. Йому було 30 років. У захисника залишилися батьки та дружина Анна.
Олег Адамовський посмертно нагороджений званням «Герой України» та орденом Богдана Хмельницького III ступеня. Військовому посмертно надали звання майора ЗСУ.
Провулок Ігоря Остаповича
До перейменування: Балакірєва
Район міста: Шевченківський
Харківець Ігор Остапович понад 25 років присвятив прикордонній службі. Він народився 18 жовтня 1976 року, після школи й строкової служби вступив до Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого, здобув юридичну освіту й повернувся до ДПСУ. Його вважали грамотним командиром і порядним офіцером, який забезпечував якісне виконання завдань на прикордонні в Луганській області.
З 2014 року підполковник брав участь в АТО на смузі безпеки вздовж лінії фронту в Луганській та Донецькій областях. Із наступом росіян у 2022 році Остапович продовжив захищати країну. 9 березня він із групою військових прикордонного загону рушив у район лісу в селі Терни на Донеччині, аби вибити звідти ворога.
Під час бою росіяни щільно гатили з мінометів і танків, українські захисники змушені були відступити. Керуючи боєм, Ігор Остапович сам не зміг вибратися. Його тіло знайшли після деокупації Тернів восени 2022 року. 12 листопада прикордонники ексгумували тіло загиблого полковника; це пізніше підтвердила ДНК-експертиза.
Ігоря Остаповича посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Вулиця Олега Овсеєнка
До перейменування: Верхнєудінська
Район міста: Холодногірський
Олег Овсеєнко — волонтер, сержант Збройних сил України. Він розвивав патріотичне виховання молоді. Після початку широкомасштабної війни Олег Овсеєнко вирішив стати на захист країни й долучився до лав ЗСУ.
Військовий загинув 16 червня 2022 року, виконуючи бойове завдання.
Вулиця Іллі Коваля
До перейменування: Кибальчича
Район міста: Новобаварський
Лейтенанту Іллі Ковалю був лише 21 рік, коли вороги забрали його життя. Він народився в Харкові 21 грудня 2000 року. Хлопець міряв стати військовим і йшов до цієї мети, навчався у Національній академії НГУ. Коли почалася широкомасштабна війна, офіцер пішов на фронт, достроково закінчивши четвертий курс академії. За словами його мами, погони син отримував у окопах під Харковом.
Ілля командував взводом СПГ (станкового протитанкового гранатомета) у 4-й бригаді оперативного призначення імені Героя України сержанта Сергія Михальчука.
Захисник загинув 7 квітня 2022 року біля Рубіжного на Луганщині.
Вранці того дня росіяни штурмували позиції наших захисників, масовано стріляли з кулемета. Ілля Коваль наказав побратимам сховатися, а сам відкрив вогонь у відповідь, намагаючись з‘ясувати точні координати противника та знищити його. Ворожий снайпер помітив Іллю, вистрілив. Поранення стало смертельним.
За сумлінне виконання службових обов’язків, відданість військовій присязі й українському народу Іллю Коваля посмертно нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня. У лейтенанта залишилися молодший брат, мама, вітчим, бабуся й дідусь.
Вулиця Сергія Пономаренка
До перейменування: Кибальчича
Район міста: Новобаварський
Сергій Пономаренко родом із Богодухівщини. Він навчався на водія в сільськогосподарському учбово-курсовому комбінаті, а згодом — у Харківському національному аграрному університеті імені В. В. Докучаєва.
Сергій Пономаренко — учасник АТО: у 2014 році він долучився до війська боронити Схід країни. Пізніше став депутатом Богодухівської районної ради VII скликання від партії «Європейська Солідарність».
27 лютого 2022 року окупанти обірвали життя Сергія. У той день колона російських військових прорвалася в місто з боку Олексіївки. Кілька годин захисники Харкова блокували та нищили ворога. Серед них був і боєць 92-ї бригади Сергій Пономаренко.
Як писала міськрада Богодухова, він завжди турбувався про інших, і не вагаючись, віддав свого бронежилета молодому бійцю. Воїн загинув від пострілу диверсанта поблизу Харківської школи №134, де стався наймасштабніший бій того дня. У Сергія Пономаренка залишилися дружина, син і брат.
Провулок Дмитра Шаповала
До перейменування: Углицький
Район міста: Київський
Дмитро Шаповал захоплювався історією, навчався в Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна. На історичному факультеті він спеціалізувався на стародавньому світі та середніх віках, досліджував суспільство періоду Римської імперії. Він був серед найактивніших студентів курсу, брав участь у наукових конференціях, студентських творчих конкурсах і археологічних експедиціях.
Після закінчення вишу Дмитро працював у сферу туризму, координував відділ гідів «Чорнобиль тур», був спікером-експертом школи готельного бізнесу Michelle у Києві. Згодом став практиком із фізіогномії, вів практикуми в United Physiognomics Center.
Після початку широкомасштабного нападу росії Дмитро Шаповал долучився до Збройних сил. Воїн загинув 19 липня 2022 року на Херсонщині. Йому було 32 роки.
