Команда Харківського військового шпиталю — армійці, які воюють без зброї в руках та рятують життя захисників. «Ті, хто краде людей у смерті», — кажуть вони про себе. Військовий хірург, Герой України й полковник Медичної служби ЗСУ Едуард Хорошун керує командою Військово-медичного клінічного центру Північного регіону із 2020 року.
Нині у шпиталі розпочалася масштабна рекрутингова кампанія — медикам бракує рук. У новому випуску «Станції “Держпром”» на Радіо «Накипіло» говоримо з Едуардом Хорошуном про те, які фахівці потрібні, як відбивали атаку ворожої ДРГ, що прорвалася на територію шпиталю на початку широкомасштабної війни, і яку музику під час операцій слухають хірурги.
Скільки разів за ці два з половиною роки росіяни обстрілювали харківський шпиталь?
Приблизно більш ніж п’ять разів, але ж з ударами це відбувалося понад 20 разів.
Я так розумію, що цю інформацію вже можна розголошувати. У перші дні повномасштабного вторгнення російська ДРГ чи то намагалась прорватися в шпиталь, чи то прорвалася?
Саме так. Це сталося першого березня. Під час заїзду чергової машини з пораненими була спроба, скажімо так, захоплення закладу через головний КПП. Там у нас є естакада. Ми саме займалися первинним сортуванням. Під час цього сортування у наш бік пішли автоматні й кулеметні черги. З групою офіцерів ми вступили в цей бій, який тривав 18 хвилин. Але ж здавалося, що минула тільки секунда. Слава богу, нам удалося відстояти наш шпиталь. Якби заклад узяли в полон, у заручники, це стало б приводом, щоб торгуватися. Тому що тут перебувала велика кількість поранених військовослужбовців і цивільних. Окрім того, це також був би такий моральний дестабілізувальний фактор.
Ви здобули звання Героя України на п’ятий день повномасштабного вторгнення — 28 лютого. Ці перші дні або тижні були найважчими? Чи потім було ще важче?
Так, перші дні й тижні були найскладнішими. Наше місто перебувало в напівоточенні. Тоді більше привозили цивільних, ніж військових. Тому що переважно авіація і ракети прилітали в житлові квартали, і по лікарнях теж завдавали удару. Усіх везли до нас: і дітей везли, і навіть породіль.
Ви приймали пологи тут, у шпиталі?
Не я конкретно приймав, але мої колеги приймали пологи. Було дуже багато складних і сумних історій, коли мати загинула, а діти залишилися. Або когось одного з дітей нам не вдалося врятувати, а залишилися мати з дівчинкою. Тому було дуже-дуже важко не тільки фізично, але й морально. Важко бачити цей біль.
Ви очільник такого величезного підрозділу, але досі оперуєте. Чому?
На жаль, з кожним роком робити це вдається дедалі менше через велику кількість основних завдань. Але наші підрозділи розкидано на певних напрямках, наближено до бригад, до окопів, до лінії зіткнення. Під час таких поїздок, коли відбуваються масові санітарні втрати, стаю за операційний стіл і починаю теж оперувати зі своїми колегами.
Ваш позивний Маестро. Тільки напередодні цього інтерв’ю я зрозуміла чому: ви співаєте.
Так. Цю пісню присвячено синові, це звернення до нього. Ми записали цю пісню о першій годині ночі. Потім вони поїхали в Покровськ, де її записав дитячий хор. Так народилася ця пісня.
Про які інновації можемо говорити, наприклад, в евакуації поранених? Ми бачимо, як на передовій хлопці вигадують квадроцикли з причепами, щоб заїхати там, де автівки не можуть. Чи є у вас таке ноугау?
Разом з інститутом працюємо над розробленням певної машини, у якій застосовують технології з місяцехода, щоб авто могло виходити на кут 30°. Але це поки проєкт, про який ще рано говорити.
Війна — це не тільки поранення. Від одного з ваших хірургів я дізналася, що через вибухову хвилю можуть статися інсульти. Яка кількість не поранень, а загострень хронічних хвороб, інсультів та інфарктів?
Бойовий стрес — це теж наслідок пережитої психоемоційної травми під час бойових дій. Наш контингент — це пацієнти віком 40 і більше років, тобто немолоді люди, які часто приходять із мирного життя. Крім того, людина може не звертати вже уваги навіть на вибухи, які відбуваються поряд, але хвиля діє і на головний мозок. Відбувається мікрострус. До нас потрапляють пацієнти з інсультами. За короткий час ми, побачивши цю проблему, створили інтервенційну хірургію.
Яких фахівців ви потребуєте й що можете їм запропонувати?
Потребуємо травматологів, неврологів, судинних хірургів, хірургів загальної практики (абдомінальних і торакальних). Розумієте, не всі витримують цей шалений 24 на 7 стрим, який іде в нас із постійним, як у баскетболі, та рваним темпом. От коли є час, ти повинен відпочивати, водночас моментально за секунду ти мусиш бути готовим до надання медичної допомоги, тому що привезли людину після удару. Ти знову в строю і надаєш допомогу.
Добре, як налякати, то налякали. Тепер розкажіть про переваги.
До нас приходить багато інтернів, бо вони бачать живу роботу, вони бачать не в книжках. Вони можуть узяти участь у певних оперативних втручаннях. Тим паче, що ми сьогодні працюємо з новітньою апаратурою.
Напередодні в одного з ваших хірургів, який саме проводив операцію на мозку в пораненого бійця, я запитала, чи почувається він воїном цієї миті, чи відчуває, що воює, хоча не тримає зброї. Він замислився і потім сказав: «Так!». Мені здається, що це саме та мотивація, яка може бути для людини, що, наприклад, боїться брати зброю або за певних фізичних обмежень може бути непридатною для служби на передовій і прийти до вас стати солдатом-санітаром, наприклад.
Саме так, санітаром, водієм, електриком, кухарем чи дизелістом — і бути причетним до історії. Ми раді й тим людям, які вміють навіть плитку класти. Адже це про умови перебування пацієнта, це теж лікування психологічно. На жаль, усе це нам доводиться робити самостійно, але ж ми сподіваємося на майбутнє.
