Таті Сонце: «Через вірші мені легше передавати пам’ять і почуття до полеглого чоловіка»

Героїня нового випуску подкасту «Вона. Війна» на Радіо «Накипіло» — поетка, акторка, громадська діячка й волонтерка Тетяна Мельник, на псевдонім Таті Сонце. У 2023 році Тетяна втратила на війні чоловіка. Згодом дружина воїна видала збірку віршів, які присвятила своєму коханому. Про переживання втрати, пам’ять, плани на майбутнє та своє бачення меморіалізації українських героїв Таті Сонце розповіла ведучій Аліці Піхтеревій. 

Нещодавно побачила світ твоя поетична збірка під назвою «Скринька Пандори». Цю книжку присвячено твоєму загиблому чоловікові Андрію Мельнику, який поліг біля Бахмута у 2023 році. Цей досвід, який ти вимушено проживаєш, сьогодні зрозумілий багатьом жінкам у нашій країні. Розкажи про Андрія.

Для мене, як і для багатьох людей, які знали Андрія, він був дуже добрим. Він ішов на цю війну рятувати. Андрій пішов добровольцем, не чекаючи повістки. Наше подружнє життя було веселим. Мені здається, що почуття гумору також передається статевим шляхом. Завдяки Андрієві я почала оптимістичніше дивитися на світ.

Андрій грав на гітарі та прекрасно співав. Ти теж гарно співаєш, правда?

Не знаю, наскільки гарно співаю. Але Андрій завжди вкладав душу у спів. Він сам навчився грати на гітарі. Гітара була з ним навіть на фронті. Побратими Андрія, уже коли він загинув, надіслали мені відео, у якому він грає пісню Скрябіна посеред якоїсь кімнати сидячи на підлозі. Першого січня також надсилав мені відео з позицій. Він співав пісню «Спи собі сама». Я відразу записала йому у відповідь другий куплет. Була тоді в Карпатах.

Ми з тобою познайомилися, коли ти чекала свого чоловіка. Ти багато тоді писала… Можеш пригадати, як ти збирала себе докупи, змушувала себе жити, заспокоювалася у ті моменти, коли розуміла, що чоловік у небезпеці, а ти нічого не можеш удіяти?

Із самого початку, коли 16 березня 2022 року він пішов у харківську ТрО, я ще на тиждень лишилася на Харківщині. Але я була сама в будинку, тому дуже зраділа, коли вдалося поїхати на місяць в екоцентр у Карпатах. Згодом я просто почала кочове життя, стала їздити по різних містах і селищах, потім поїхала в Європу на з’їзд екопоселень. Я знала, що ніде не хочу реєструватися як біженка, бо будь-якої миті може виникнути потреба повернутися в Україну.

Тож із березня 2022-го по травень 2023 року я вела кочовий спосіб життя, не зупиняючись ніде довше, ніж на місяць. Тоді я публікувала вірші в телеграм-каналі, на сторінці в інстаграмі, але не наважувалася щось видавати. Це було моєю арттерапією. Я писала про подорожі й екопоселення, я писала Андрієві про свої переживання.

Ти нині дуже багато відкрито й чесно говориш про етапи своєї втрати. Як швидко ти перестала плакати? Коли змогла про це говорити відверто? І що тобі в цьому допомогло?

Важко сказати, що я перестала плакати, бо нині я також плачу. Трохи рідше. Нещодавно переглядала фотографії перших сорока днів. Намагалася згадати перші дні, бо їх згадувати найважче. Це найболючіші дні. Тоді я вирішила, що всі ці дні я буду в Харкові, після чого знову поїхала з міста. Харків асоціюється в мене з втратою ще й досі після того, як минуло вже півтора року. Мені тут важко.

Коли все сталося, одна знайома порадила мені звернутися до кризової психологині. Світлана щотижня на годину приїжджала до мене додому. Так відбувалося приблизно півтора місяця. А одного дня я просто не могла встати з ліжка. Психологиня до найдрібніших деталей говорила мені, що робити: заварювати чай, нарізати банан, одягатися… Ці прості слова й дії були рятівними. Саме в той найважчий день я написала вірш «Скринька Пандори».

Чи важко тобі було тоді спілкуватися з людьми?

Я дуже соціальна людина, тому все, що стосується проживання руйнуючих емоцій, мені варто пропрацьовувати з кимось: або з психологом, або з близькими людьми. Для мене ця соціальна підтримка є надважливою. Мені здається, для кожної дружини, коханої полеглого воїна потрібна соціальна підтримка. Потрібен хтось, хто весь час буде поруч.

Ти презентувала свою збірку в багатьох містах України. Якої миті ти наважилася вийти до публіки й розповісти свою історію? Чи боялася ти того, як це сприймуть?

Я не планувала цього робити. Усе почалося з того, що я просто хотіла видати книжку. Саме кризова психологиня порадила видати збірку поезій — так би мовити, закрити гештальт. А ще я тоді дуже хотіла вдруге піднятися на Говерлу. Я зробила це 16 липня 2023 року.

У липні минулого року я почала вчитися в київській кіношколі. Якось куратор запропонував поставити перформанс на мої вірші. Цю ідею підтримали мої одногрупники. Це було приємним здивуванням для мене. Я тоді не усвідомлювала, що вперше моїми текстами заговорять інші люди.

За два дні в нас вийшов перформанс на 25 хвилин. Ми були вдягнені в чорне в чорній кімнаті, я була в центрі. Кожен декламував вірші з різних етапів мого життя. Усе як у збірці. Перша частина — це вірші про любов, які я написала до повномасштабного вторгнення. Раптом читання переривав звук скрипки, який імітував звук повітряної тривоги. Далі ми декламували вірші, які я написала під час повномасштабного вторгнення, після того, як Андрій пішов добровольцем. А третя частина — і в збірці, і в цьому перформансі — твори, які з’явилися після втрати. Наприкінці ми всі разом дивилися відео, де Андрій співає «Спи собі сама». Куратор тоді сказав, що в нас вийшла повноцінна вистава.

Читаючи свої вірші, оголяючи душу перед людьми, чи стикалася ти з несприйняттям слухачів або глядачів?

Ні в інстаграмі, ні під час живих виступів я не мала такого досвіду. Можливо, через те, що я маловідома особистість, тому серед моєї авдиторії немає гейтерів. Я не можу згадати жодну людину, що сказала б бодай слово, яке мене травматизувало б. Навпаки, люди говорили про вдячність, говорили, що їм було це потрібно. У залі сиділи люди, які зовсім не дотичні до війни. Для мене це теж було дивно. Я зустрічала людей, що живуть ніби в іншому світі, в іншій країні.

Так, на жаль, є такі. Але поруч є багато жінок, які свою втрату переводять у ефективні дії, як, наприклад, мама загиблого військовослужбовця спецпідрозділу «Кракен» Андрія Авілова Олена, яка відкрила кав’ярню «Паломник» у Харкові. У цьому закладі все просякнуто пам’яттю, війною… А випускова редакторка нашого радіо Наталя Некипіла, яка втратила на війні чоловіка, веде програму «Меморіалізація війни» на радіо. Крім того, вона робить багато проєктів, щоб увіковічнити пам’ять полеглих Героїв. Чи виникали в тебе думки про заснування спільноти для таких жінок? Чи потрібно тобі було б це для спілкування, обміну досвідом і проживання втрати?

Я проходила групову терапію ще з десятьма дружинами загиблих воїнів. Нині ми підтримуємо взаємини. Під час терапії ми зрозуміли, що це дуже індивідуально: кожна жінка — це різний досвід. Деяким жінкам просто потрібно, щоби хтось прийшов і допоміг із дитиною. В іншій спільноті я спілкуюся також із дружинами й коханими загиблих військовослужбовців. Іще в мене є подруга, яка також пережила втрату й видала збірку. Після втрати Андрія коло мого спілкування стало наповнюватися багатьма дружинами й коханими, що втратили на війні рідних. Щоб організувати свою спільноту, я розумію, що треба концепція, ідея… У мене була думка якраз із тією подругою, яка втратила чоловіка, відкрити книгарні-кав’ярні з книжками військових. Але, думаю, мені бракує впевненості в тому, що я можу потягнути, наприклад, нову спільноту, бо без психологічної освіти я не знаю, що робити. Я маю тільки власний досвід.

Під час презентації ти сказала, що боїшся забути. Які ти маєш плани на майбутнє, щоб не забувати, щоб нести пам’ять про Андрія?

Полегла парамедикиня Ірина Цибух говорила: «Пам’ятаємо загиблих, допомагаючи живим». Цією фразою якоїсь миті я почала підписувати збірки. А потім я прочитала її десь. Якась така синхронізація думок.

Для мене не забувати — це передусім нести пам’ять через збірку віршів, через нагадування в інстаграмі. Андрієві назавжди тридцять три, але я завжди пам’ятатиму його день народження. Йому вже було тридцять чотири, за декілька місяців мало бути тридцять п’ять. Також ми маємо свою дату — восьме вересня. Вона є знаковою, адже це день, коли ми почали зустрічатися. Зрозуміло, є п’яте травня — день загибелі. Шістнадцятого березня він пішов добровольцем. Мені не треба записувати ці дати в календар, бо вони завжди будуть у моїй голові.

Також важливою є хвилина мовчання. У певні моменти я думаю, скільки хвилин мовчання за останній тиждень я не пропустила. Наприклад, коли я була в книгарні-кав’ярні «Сенс» у Києві, де все зупиняється і оголошують хвилину мовчання, так легше не забути. Коли ж ти їдеш у транспорті, на жаль, цієї традиції рідко дотримуються. Хоча позавчора в Харкові, їдучи в таксі, я почула оголошення про хвилину мовчання на радіо. Думаю, це добре, що почула.

Що стосується продовження пам’яті Андрія, то я планую видати другу збірку, до якої ввійдуть його тексти. Він писав і музику, і пісні, які, на жаль, не стали відомими. Андрій не встиг стати музикантом, пісні якого крутяться на радіо. Але тексти є. Я зберу їх.

Що стосується моїх текстів, то наразі мені важко читати те, що я писала декілька місяців тому. Досі не можу про це спокійно говорити без клубка в горлі. Через вірші, які я не говорю, а пишу, мені легше передавати пам’ять і почуття.

Ти сказала, що пісні Андрія не крутяться по радіо. Поставмо щось, що можемо.

Так, є тільки приспів пісні. Я називаю це анотацією до наступної збірки. Вона називатиметься «Сонце і квіти». Ця пісня так і називається: «Сонце і квіти».

На завершення прочитай вірш зі збірки. Той, який тобі найбільше відгукується. 

Не хотілося б завершувати на якійсь сумній ноті. Але я прочитаю вірш, який написала п’ятого травня, коли дізналася про загибель чоловіка. Побратими Андрія телефонували мені того самого дня… Тоді мені допомогло кочове життя, у мене вже був зібраний рюкзак, я була в Івано-Франківську й чекала потяг до Вінниці. Але, дізнавшись про загибель чоловіка, узяла квиток до Харкова. П’ятого травня я поїхала, а наступного дня була в Харківській області й повідомила страшну звістку мамі Андрія. Того дня їдучи в поїзді я написала два вірші. Можливо, більше, але в пам’яті телефона залишилося два. Ось один із них: