Завідувачка відділу усної історії Голодомору Національного музею Голодомору-геноциду й кандидатка історичних наук Юлія Коцур у ранковому етері на Радіо «Накипіло» закликала харків’ян записати спогади своїх прабабусь, прадідусів, бабусь і дідусів і передати їх до Національного музею Голодомору-геноциду. Це можна зробити як у письмовій формі, так і записавши розмову на аудіо чи відео.
Юлія Коцур розповіла, що працівники музею і далі записують свідчення людей, які пережили Голодомор. Зокрема, улітку 2024 року під час експедиції на Чернігівщині дослідникам удалося зафіксувати спогади 106-літньої жінки.
«Нині ми записуємо спогади людей, які пережили Голодомор у дитячому віці. Вони пам’ятають певні фрагменти зі свого дитинства: як їхня сім’я врятувалася від Голодомору або, навпаки, як померли батьки чи інші родичі. Ці люди нині згадують, що вони переживали в той період і про що говорили в родині. Вони розповідають про це деталізовано. Дехто навіть пам’ятає, якою була погода».
Юлія Коцур
Працівниця Національного музею Голодомору-геноциду навела як приклад спогади жінки про те, як вона дитиною з матір’ю ішли збирати листя липи, яке потім сушили на липники.
«Жінка пам’ятає, що того дня була сонячна погода. Докладно описує, як вони збирали листя, як несли й сушили, як мати згодом пекла липники… Ми розуміємо, що в деяких моментах наявний елемент перебільшення», — пояснила вона.
Дослідниця уточнила, що липники — це сурогатні млинці, які під час Голодомору українці готували з листя липи. Іноді листя подрібнювали, іноді — сушили. Було декілька рецептів приготування. Листя сушили на сонці або в печі. Потім сушені листки перемелювали на порошок, додаючи, якщо були, якісь висівки, залишки борошна чи полову й воду. Після того із цієї суміші формували млинець і випікали його в печі або на грубі чи жаровні.
Щоденники, які вдалося зберегти рідним
За словами Юлії Коцур, у деяких українських родинах зберегли щоденники людей, які пережили Голодомор. Ці щоденники дають повну інформацію про те, що відбувалося у 1932–1933 роках.
«Ми знаємо такі щоденники Олександри Радченко з Харківщини, Нестора Білоуса, компартійця Дмитра Заволоки, Луки Гусака із Чернечої Слободи на Сумщині. Іще ми маємо інші записи, які люди самі робили для своїх нащадків, щоб передати пам’ять про геноцид. Вони хотіли, щоб майбутні покоління знали, як усе було».
Юлія Коцур, представниця Національного музею Голодомору-геноциду.
Кобзар із Харкова Назар Божинський розповів, що чув від жінки 1924 року народження спогади про те, як напередодні Голодомору кобзарі-лірники пророкували його настання. «Люди їстимуть лободу й падатимуть на ходу, і я впаду», — так співали в 1930–1931 роках кобзарі.
«Кобзарі мандрували із села в село, спілкувалися з людьми. Знаючи всю суспільно-політичну ситуацію, передбачали такий розвиток подій», — сказав Назар Божинський.
День пам’яті
Юлія Коцур нагадала, що 23 листопада, у день ушанування пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років і масових штучних голодів 1921–1923 і 1946–1947 років, кожен може запалити свічку пам’яті на центральній площі міста, біля меморіалу, у музеї або просто у своєму вікні.
«Потрібно зберігати свою родинну пам’ять, адже в багатьох сім’ях є свої історії. Якщо ви ще маєте дідусів, бабусь, прабабусь, які не встигли якось занотувати й розповісти, поговоріть із ними, запитайте, як відбувалося. Потім ці спогади можна передати в паперовому вигляді або ж в аудіо- чи відеозаписі до музею Голодомору».
Юлія Коцура
Нагадаємо, що, за даними дослідників геноциду українського народу 1932–1933 років, від голоду тоді померло так багато людей, що їх не було кому ховати. Історики ще й досі не можуть назвати точну кількість жертв трагедії. На початку 30-х років до Харківської області входили частини земель сучасних Полтавщини, Сумщини та Луганщини. З огляду на це дослідники кажуть про 2–2,5 мільйона жертв штучного голоду. Якщо ж говорити про сучасні межі Харківщини, то на цих землях, за даними дослідників та істориків, у 1932–1933 роках померло приблизно 600–900 тисяч людей. Тривалі роки совєцької імперії влада в різний спосіб стирала із землі поховання померлих від голоду, а людям під страхом кари забороняли говорити про родинну драму початку 1930-х років.
