У новому випуску подкасту «Вона. Війна» на Радіо «Накипіло» харків’янка, культурна менеджерка, акторка й режисерка вистави про силу української пісні «Небо зорями» Аліна Богданович розповіла про народження цієї вистави, викладацьку роботу й розвиток культури в громадах Харківщини.
Розкажи докладніше про створення вистави «Небо зорями». Уперше ти грала її за кордоном?
Цю виставу я створила в межах стипендії від міністерства культури Польщі. За кордоном відбувався її передпоказ, який важко назвати прем’єрою. Ця вистава спочатку була польською мовою.
Ти добре володієш польською?
За півтора року, що вимушено провела в Польщі, я зрозуміла: треба вчити мову. З перших днів перебування у Польщі я багато комунікувала з поляками. Я перекладала текст вистави й учила його. Пісні, звісно, не перекладала, бо в цьому немає сенсу — для іноземної аудиторії спрацьовує чуттєвий момент.
У моєму репертуарі є тільки дві пісні із субтитрами англійською мовою. Це версія «Гречаників» періоду Голодомору. У цьому творі дуже важливий текст, який проспівується. Одна з дитячих ігор на початку вистави також із перекладом, тому що там відбувається пряма взаємодія з глядачами, яким треба пояснити, що я роблю.
У цій виставі ти згадуєш, що у твоєму дитинстві в родині співали пісень. Ти харків’янка. Як багато поколінь своєї родини ти пам’ятаєш? Адже твоє дитинство випало на зросійщений Харків.
Там трохи інший контекст. Я говорила про те, що цей дитячий фольклор у родині ми почали повертати, коли народився мій молодший брат. Сталося це 2012 року, тоді мама почала свідоміше підходити до колискових, які звучали. У нас звучали Ніна Матвієнко й Росава.
У моєму дитинстві мама жартома переспівувала гімн совєцького союзу. Тому, напевне, постмодернізм і деконструкція певних сенсів у мені з пелюшок. Українство всупереч усьому. Ми з мамою дуже багато співали імпровізованих пісень. Декілька пісень ми вигадали самі. Але вони були, на жаль, російською.
У мене загалом була дуже совєцька родина. Прадідусь був полковником совєцької армії. Але за походженням він був білорусько-українсько-польським дворянином. Тому, напевне, мені це передавалося в інших, більш тонких, контекстах. Хоча все було: російська література, зокрема пушкін, якого я перечитала в дитинстві сотню разів, бо не було нічого іншого. Але якимось дивним способом у мені проростала українська ідентичність. У майбутньому дуже хочу дослідити своє надзвичайно заплутане генеалогічне дерево.
Повернімося до вистави. Ти в ній дуже пронизливо співаєш «Щедрик». Цю виставу бачили українці та європейці. Як вони сприймають? На якому рівні?
У різних країнах різне сприйняття. Наприклад, поляки дуже добре розуміють, чому росія — це ворог. Тому що вони мають свою історію окупації та звірств совєцького союзу.
Наприклад, під час моєї першої резиденції в Польщі 2022 року від інституту театру нам організовували поїздку до Варшави, під час якої нас знайомили з театральним життям міста. Перше, на що звернув увагу екскурсовод, — це будівля драматичного театру. Він сказав, що ця будівля — це відбиток епохи сталіна.
Попри те, що поляки дуже добре розуміють, чому росія — це ворог, їм треба пояснювати український контекст. Тому перші три місяці я щотижня приходила й проводила історичний екскурс у відносини росії та України в контексті репресій у сфері культури.
Шведи так само розуміють контексти з росією. Але вони не могли ніяк зрозуміти, чому ми так сконцентровані на фольклорі. Це дуже характерно для багатьох європейських країн. Середньовіччя і перехід до католицької, а згодом протестантської церкви відштовхнув європейські народи від язичництва й фольклору. Тому в них мало знають усну народну творчість. Загалом вони не вбачають у ній великого змісту.
Один зі шведських музикантів, з яким ми багато співпрацювали, ніяк не міг зрозуміти нашої сконцентрованості на фольклорі. Згодом він усвідомив, що у шведів ніхто не забирав їхньої усної народної творчості, а в українців, навпаки, фольклор — це те єдине, у чому вони зберігали свої традиції та ідентичність. Фольклор, який передають просто з уст в уста, — це єдине, у чому ми могли зберегти себе. Навіть «Гречаники», які є просто комічною, веселою і загравальною піснею в оригіналі, переросли в пісню про жахіття Голодомору. Тобто мелодія та сама, структура куплетів і приспівів теж та сама, але текст зовсім інший. Це була певна гра на тому, що росіяни не розуміють української, а значить, можна було співати те, що хочеться.
Коли ти опинилася у Польщі, твоя кар’єра почала добре складатися там. Чому ти вирішила повернутися до Харкова?
У 2023 році на Великдень я приїхала до Харкова. Я мала два тижні, але тієї миті вже знала, що хочу повертатися додому. Коли я виїжджала, то перебувала трохи не в адекватному стані, зокрема, через вигорання за попередні роки. Улітку 2021-го в мене була криза, я не могла зрозуміти, чому мені так важко емоційно. Із 2014 року ми активно працювали з переселенцями в Харківській області, у Слов’янську, у Краматорську. Ми намагалися розвивати українську культуру в Харкові. Цю культурну боротьбу на той момент було не проговорено. Коли я це зрозуміла, у мене очі відкрилися. Нині набагато легше.
Навесні 2023-го я відчула, що вже вичерпала все, що хотіла зробити. Я ніколи не хотіла розвиватися як мисткиня за межами України. Тому мені просто потрібен був привід, щоб повернутися додому. Цим приводом стало запрошення викладати в Харківському національному університеті мистецтв імені І.П. Котляревського.
Розкажи про свій викладацький досвід. Твої студенти — які вони? Чи є майбутнє у мистецтва в Харкові?
Це дуже складне питання. З одного боку, я маю викладати їм теорію, але завжди передбачаю спілкування, намагаюся вибирати якісь креативні форми, щоб навчити їх мислити. Моє завдання не в тому, щоб вони запам’ятали дати, а в тому, щоб вони мали певне уявлення про те, що таке український театр, про те, що він народився 1991 року, коли відновилася незалежність України.
Звісно ж, нині відчувається брак живого спілкування. Я чула вже про те, що актори, які випустилися у 2022–2023 роках, не знають сцени, не знають правил поводження на сцені. Це величезна проблема. У Харкові із цим також дуже складно працювати. Ми намагаємося придумувати, як працювати в очному форматі.
Крім викладацької роботи, ти працюєш із громадами. Якщо пояснити двома словами, чим ти займаєшся?
1 червня 2023 року створили відділ креативних індустрій культурного менеджменту. Ми їздимо в громади Харківської області, комунікуємо з працівниками сфери культури. Ми розповідаємо їм, учимо, як переформатовувати свою роботу від працівника культури до культурного менеджера. Розповідаємо, що таке креативні індустрії, які можливості це дає народним майстрам.
Коли ми приїжджаємо в громади, то часто стикаємося з тим, що люди думають, ніби тут культура не може бути високою. Насправді велика проблема нині полягає в тому, що в нас страшенно мало грантів для сфери культури. Крім того, донор зазвичай вибирає громадську організацію, яка знає контекст. Але, на жаль, більшість громадських організацій, що отримують гранти на реалізацію проєктів для розвитку громад, не розуміють, у якому контексті ці громади живуть. Цей контекст дуже складний — він різний.
Є велика кількість організацій, які намагаються привезти щось, що не потрібно. Ми самі стикнулися із цим, коли приїхали в одну з громад. Ми розповідали, що хочемо розвивати сільський вайб. А місцеві нам кажуть: «Це вам, харків’янам, цікаво поїхати в село відчути сільський вайб, а наші жителі хочуть відчути міський вайб. Вони ходять у місцеву кафешку й беруть собі bubble tea / bubble coffee, їм-бо, навпаки, хочеться міського життя». Ми тоді зрозуміли, що не варто організовувати тут вечір співів колискових на сіні, наприклад, а треба провести якийсь кавовий фестиваль.
Насправді ми дуже мало знаємо про наші громади. Страшенно мало. Ми дуже мало знаємо, які там є культурні пам’ятки. А їх чимало! Ми дуже мало знаємо про себе.
