У Куп'янському районі Харківської області люди продовжують жити, незважаючи на нещадні обстріли з боку росіян. Навіть на лівому березі річки.
Ще до оголошення обов'язкової евакуації ми поговорили з майором Анною Стаценко, начальницею групи цивільно-військового співробітництва штабу 143-ї окремої піхотної бригади про ситуацію на Куп'янщині.
Про небажання місцевих виїжджати
Обстановка напружена, але контрольована. Збройним силам України вдається стримувати агресора. Проте є фактори, що ускладнюють їхню роботу.
«Основна проблема зараз — небажання деяких місцевих жителів покидати домівки. Навіть були випадки повернення на той бік, за річку Оскіл, сімей із дітьми. Хоча для дітей була оголошена примусова евакуація Харківською обласною військовою адміністрацією», — ділиться Анна Стаценко.
Чим ближче ворог, тим легше йому використовувати керовані авіабомби (КАБи). Ними вони можуть ефективно руйнувати інфраструктурні об'єкти й нарощувати власний потенціал. І коли біля таких об'єктів поруч із лінією бойового зіткнення знаходяться цивільні люди, це може призводити до великих жертв.
«На відміну від ворога, ми дотримуємося правил і звичаїв ведення бойових дій. А наявність цивільного населення заважає якісно розмістити техніку, використовувати ті чи інші забудови й території, вести вогонь по противнику. Бо якщо бойові дії призведуть до втрат серед цивільного населення, це буде порушенням норм міжнародного гуманітарного права. Для нас зараз це велика проблема», — зазначає Анна.
Наразі на території Куп'янської громади немає примусової евакуації для цивільного населення, тільки для сімей з дітьми. Та про реальну відповідальність для батьків, які відмовляються від евакуації, майор Анна каже наступне:
«Наразі цей державний механізм не продуманий до кінця. В ідеальному світі до таких сімей прибуває ювенальна поліція, батьки пишуть заяву, що відмовляються евакуйовувати дітей і несуть повну кримінальну відповідальність за те, що перебувають тут з дітьми. Але таких випадків поки що не зафіксовано».
Про небезпеку для дітей
Бувають історії, коли сім'ї з дітьми починають судитися з місцевою владою через небажання покидати прифронтові території, розповідає Анна:
«Під час примусової евакуації сімей із дітьми до Харкова, до центру прийому біженців було вивезено маму з дитиною. Після цього, наскільки мені відомо від представників Куп'янської військової адміністрації, мати подала позовну заяву про порушення її конституційних прав. Вони з дитиною повернулися жити по ту сторону річки».
Та якщо сім'ї з дітьми не готові евакуюватися зараз, у разі повторної окупації діти можуть опинитися на території росії:
Пропагандистська робота, яка проводиться [ворогом], інколи має значні результати. Особливо тоді, коли якийсь час люди перебували в стані гуманітарної катастрофи, і тут з'являється цей а-ля “рятівник”. Ну а населення себе відчуває нібито кинутим Україною. А все чому? Через те, що вони просто вчасно звідти не поїхали».
Про тих, хто співпрацює з ворогом
Наявність цивільних на прифронтових територіях може наражати на небезпеку не лише самих людей, а й Збройні сили України. Адже не всі колаборанти покинули наші землі.
«На превеликий жаль, почастішали випадки виявлення осіб, які досі співпрацюють із ворогом і передають переміщення підрозділів оборони. Вони використовують різноманітні місцеві пабліки, де висвітлюють місця перебування підрозділів СОБ і по місту, і по громадах взагалі. Ворог це може використати у своїх цілях, щоби завдавати ракетних ударів.
Люди, які співпрацюють із ворогом, мають розуміти, що цього разу не буде так, як 24 числа 2022 року. Якщо сюди зайде ворог, він не буде вже ні з ким церемонитися. Вони [окупанти] будуть все стирати з лиця землі. Наочний приклад — місто Вовчанськ, де перебувала велика кількість населення. Доки в один день туди не впало 37 КАБів за одну годину. І всі почали бігти, намагатися евакуюватися. А зараз місто Вовчанськ, якщо ви бачили в новинах, сильно зруйновано»,— ділиться пані Анна.
Про зелений коридор, якого не буде
У населення за лівим берегом річки Оскіл може не бути достатньо часу на евакуацію.
Це питання неодноразово обговорювалося з командуванням Куп'янської військової адміністрації, розповідає Анна:
«Відповідь така: так, зелений коридор буде надано. Але він буде обмежений у часі та в кількості транспортних засобів, які можуть туди заїхати, аби вивезти населення.
Особисто моя думка така: якщо сусідську хату знесли, саме час пакувати валізи. Ніякий город, ніяка картошка, будь-що не варті вашого життя та безпеки. Ось і все. Хоча б з тієї сторони на цей берег, бо з того боку дуже маленька відстань до лінії зіткнення. І самі розумієте: будь-яка ракета та будь-яка РСЗВ наступного разу може влучити і по вашій оселі».
Основна просвітня робота з населенням лягає на плечі керівників військових адміністрацій. Анна й такі ж офіцери з інших підрозділів і бригад проводять бесіди з цивільним населенням. Та пані майор каже, що дуже складно достукатися до людей, аж поки вони на собі не відчують, що настав час тікати.
Ви ж розумієте: ми воюємо з тими, хто не береже людські життя, для них люди нічого не варті. Люди мають розуміти, що ворог церемониться не буде. Там, де з'являється російська армія, — завжди зона невідомості, яка згодом відкривається всьому світові як жах, біль і відчай».
