Співзасновниця благодійного фонду «Харків з тобою» і психологиня Ірина Маркевич у новому випуску подкасту «Вона. Війна» розповіла про свій шлях до волонтерства, досвід роботи з військовослужбовцями у травмі, згадала події 2014 року, а також розкрила своє бачення на навчання підлітків навичок першої психологічної допомоги й поділилася своїми мріями.
Фото зі студії Радіо.Накипіло з Іриною Маркевич і авторкою подкастів Алікою Піхтеревою
Як почався твій волонтерський шлях? Як для тебе минули 2013–2014 роки?
Несподівано так згадувати. Події швидше 2014–2015 років об’єдналися для мене у якийсь суцільний кошмар. Більшу частину цих двох років я просто проплакала. І нині я можу про це сказати.
Як для тебе почалася робота з благодійним фондом? Чи важко було десять років тому заснувати цей фонд?
Зареєструвати було не важко. Ми заснували фонд, коли вже активно робили спільну справу. Оскільки на допомозі, яку ми надавали людям, ми писали: «Харків з тобою», то так і назвали наш фонд. Ми прагнули, щоб люди не тільки отримували щось, але й відчували, що ми підтримуємо їх.
А як ви знайшли одне одного? Ви були друзями чи однодумцями з Майдану? Що об’єднало вас?
Важко сказати, що об’єднало нас. Частково ми між собою дружили дуже давно, а частина людей з’явилася абсолютно нова. Коли настали важкі часи, з’явилося багато людей, готових допомагати, — це були не тільки ті друзі, з якими ми постійно спілкувалися, але й ті, кого давно не бачили.
Якою ви бачили свою місію 2014 року?
Ми не розглядали нашу діяльність як місію. Спочатку здавалося, що це жах, який треба пережити, що все скоро скінчиться. Просто треба зібратися і підтримати наших захисників. Після Майдану події дуже стрімко розгорталися, а тоді почалася війна. До нас звозили російських бойовиків. Кияни тоді говорили: «Ми свої три місяці простояли, тепер ви стійте». Чомусь нам теж здавалося, що це триватиме три місяці. Але вже влітку стало зрозуміло, що це на роки. Ми почали думати, що треба купувати теплий одяг. Тоді мені здавалося, що весь час буде війна низької інтенсивності, що не станеться повномасштабного вторгнення.
Коли ви усвідомили, що із часом вам доведеться працювати з ветеранами, які повертатимуться з війни? Як почали працювати в цьому напрямі?
Пам’ятаю, що одним із перших наших заходів стала зустріч із родинами бійців 92 бригади: ми роз’яснювали їм юридичні права ветеранів. Потім уже супроводжували їх після того, як вони поверталися. Це було влітку 2014 року. Я запам’ятала це, бо в одного з хлопців 92 бригади саме народилася донечка, а ми забрали її з пологового.
Уже тоді ви мали такі родинні взаємини?
У ті роки Бог дав дуже багато малечі. Я часто зустрічала, організовувала зустріч матерів із дітками, поки їхні батьки воювали. Мене тоді називали Лелекою.
Як живеться, коли війна впродовж багатьох років є твоїм основним тлом? Як ти навчилася приборкувати власні емоції за роки війни?
Думаю, що це не дуже популярна нині думка, але я до цього більш-менш була готова. Я виросла ще в совєцькому союзі, де нас постійно лякали війною. Фільми про війну, збирання-розбирання автомата в школі… Коли справді почалася війна, я була дуже засмучена, звісно. Але я знала, що робити.
Ти згадувала, ніби не чекала, що 2022 року розпочнеться велика війна?
Я не чекала такого. І ще два роки проплакала. Бо те, що я роблю нині, — це зовсім не те, що я люблю робити. Я, наприклад, планувала стати екскурсоводкою і возити людей з України в Італію. Я вивчала італійську мову, збиралася на курс екскурсоводів у Рівне. А замість того довелося доводити до розуму тактичну медицину й допомагати пораненим. Тому що це треба робити. От і робиш.
Знаю, що ти маєш великий досвід спілкування з військовослужбовцями після поранення і травм. Що нині є дієвим у цій роботі?
Протоколи є, але в нас замало психологів. Особливо ця проблема відчутна в Харкові, де загалом величезний брак людей. Дехто вважає, що для того, щоби працювати з пораненими, треба бути військовим психологом. Я дотримуюся іншої думки. Є реабілітаційна психологія, клінічна психологія. І навіть, коли ти дуже по-доброму налаштований і хочеш бути корисним, потрібно здобути освіту. Бо в цій справі не все роблять на рівні інтуїції. Наприклад, я мінімально стараюся консультувати, бо за освітою я організаційна психологиня. І хоча я пройшла мільйон курсів, але все одно не вважаю себе фаховою психологинею у реабілітації. Тому я займаюся організаційними питаннями: шукаю працівників та організовую навчання, але сама навчання не проводжу. Тобто я не тільки повинна бути корисною, але й не маю права нашкодити.
Чи є можливість надати людям базові знання, як треба діяти в тих чи тих ситуаціях, як допомагати військовослужбовцям?
Це потрібно. Мрію, щоб у нас однаково були поширені як знання про першу домедичну допомогу, так і знання про першу психологічну допомогу. Щоб надати першу допомогу, узагалі не треба бути психологом. Як і для того, щоб перев’язати рану й накласти турнікет, не треба бути лікарем. Якщо ми вчасно організуємо надання першої психологічної допомоги, то набагато зменшиться кількість людей, які мають психологічні травми.
У фейсбуку ти писала, що донька надала першу психологічну допомогу своїм однокласникам. Як ти навчила її цього? Чи є певний алгоритм, як говорити про це з дітьми?
Я не вчила її спеціально. Катя просто знає, як я, наприклад, заспокоювала її, коли вона була маленькою. Вона не раз бачила, як я розмовляла з іншими людьми. Тож просто застосувала не знання, а навички. Після цього я зрозуміла, що підлітки готові надавати першу психологічну допомогу. Коли ми були в таборі, то пройшли два протоколи першої психологічної допомоги з пластунами. Біля мене в тренувальних умовах підлітки надавали першу психологічну допомогу.
Тобто є протоколи, які можна знайти в інтернеті й відпрацювати зі своїми дітьми?
Теоретично можна й у інтернеті знайти. Хоча міжнародні протоколи не розраховано на те, щоб навчати підлітків. Але мені здається, що елементарного можна навчити.
Ти обмовилася про «Пласт». Ти дотична до цієї організації. Можеш для тих, хто поза контекстом, розповісти, хто такі пластуни та як для тебе почалася ця історія?
«Пласт» — це українська національна скаутська організація. У Харкові всі могли нас бачити: ми ходимо з дітьми по місту в одностроях. У нас доволі велика організація. До війни в нас було більш ніж триста людей. Часто питання кількості вихованців упирається у кількість вихователів, тобто дорослих людей, які готові у свій вільний час займатися з дітьми на волонтерських засадах. Ми ніколи не хотіли б, щоб люди отримували за це зарплатню. Таке можна робити тільки з любові.
Фото від Ірини Маркевич
Знаю, що серед нинішніх військовослужбовців дуже багато колишніх пластунів. На твою думку, чому так відбувається? Чому люди, які потрапляють у «Пласт», потім не замислюючись ідуть захищати країну?
Вони замислюються. Пластуни повинні замислюватися, перш ніж щось робити. Просто вони готові до цього. Дуже часто люди готові померти за Україну, але не готові жити в окопі. Або їм просто страшно митися холодною водою, бо вони ніколи не робили цього. А для пластунів нічого страшного в цьому нема. Вони з одинадцяти років живуть у наметах, самі роблять душ із холодної води або просто миються у річці. І не бачать у цьому нічого страшного. Пластуни не мають страху перед побутовими труднощами. Але хочу наголосити, що «Пласт» — не мілітарна організація. Те, що ми маємо однострій, не значить, що ми військові. Дітям цікаво мати таку форму, щоб відрізнятися від інших і бути схожими між собою. А для нас дуже зручно в місті бачити, скільки з нами дітей.
Я нещодавно відвідувала форум, присвячений потребам людей з ампутаціями. На цьому заході ви охопили багато сфер: побутові, інформаційні та юридичні потреби таких людей. Які результати приніс цей форум?
Перш ніж організувати цей форум, ми провели соціологічне дослідження, а тоді вирішили, що маємо обговорити його результати. Ми зібрали і тих людей, які потребують допомоги, і тих, хто має її надавати. Наразі триває проєкт із підтримки центру протезування. Там працюють і психологи, і соціальний працівник, а за потреби консультує юрист. Тобто ми намагаємося створити таку спільноту, яка надавала б підтримку. Але ми не хочемо, щоб ці люди мали окрему спільноту. Навпаки, ми намагаємося працювати з людьми разом з їхніми родинами й залучати їх максимально в життя всієї спільноти.
Це дуже важливо, бо героїзація стигматизує: коли про людей кажуть, що вони кіборги або що вони герої. Це тисне на них, бо вони знають, що вони звичайні люди. І не всі хочуть бути героями. Набагато важливіше з повагою, ніж із захопленням ставитися до цих людей. Ми намагаємося узяти участь у процесі формування нашої нової реальності, у якій буде багато людей з ампутаціями. Важливо, щоб вони були помітні. Можна, наприклад, побачити в європейських країнах багато людей у кріслах колісних на вулицях, у транспорті й на відпочинку. Бо там створено умови, щоб людина могла виїхати зі свого під’їзду, самостійно спуститися у метро чи сісти в трамвай. Над цим треба працювати, і, власне, над цим ми й працюємо.
Чи сьогодні в тебе, як у волонтерки, є якісь актуальні збори? Чи можемо щось проанонсувати?
Коли мене питають, що мені подарувати, я кажу всім подарувати мені стент. Ми робимо збори на стенти й медичні інструменти для операцій на судинах, щоб покращити життя людей, які перенесли інсульт або вогнепальне поранення судин шиї.
А де знайти посилання на цей збір?
Або на сайті «Харків з тобою» (там зазначено: «На медичні інструменти»), або в мене на сторінці, або на сторінці лікаря-невролога Івана Дерія, який проводить ці операції.
Фото від Ірини Маркевич
