Гостею прямого етеру на Радіо «Накипіло» стала Олександра Коцюбайло — сестра Героя України Дмитра «Да Вінчі» Коцюбайла та військовослужбовиця 1 окремої штурмової бригади Збройних сил України. Нині Олександра перебуває в Харкові. Військовослужбовиця попросила підтримати великий збір для 1 ОШБ ЗСУ.
Фото з інстаграму Олександри Коцюбайло
Ти вперше в Харкові чи бувала тут раніше? Які враження дістала нині?
Це мій другий візит до Харкова. Я в захваті від цього міста! З кожним разом закохуюся у Харків дедалі більше. Я з Франківщини, але свою душу вже оселила в Харкові. Раніше я знала про Харків суто з інтернету. Уперше я приїхала сюди дуже випадково. Ми були в Києві на похороні Ірини Цибух. Я з подругою раптом почала розмову про Харків і відразу вирішила їхати сюди — купила квиток і приїхала. Для мене це було дуже цінно.
Згадую, що свого часу дуже хотіла відвідати Маріуполь, але відкладала поїздку. Потім почалося повномасштабне вторгнення, тож я так і не поїхала туди. Нині дуже жалкую.
Важливо, з якими людьми ти досліджуєш місто. Упевнена, якби я приїхала сюди сама, то дістала б зовсім інші враження. Я зустріла людину, що показала мені культурний український Харків, у якому люди й далі творять у цей складний час. Місто тримається на таких людях.
Дев’ятнадцятого вересня відбулася прем’єра документального фільму «Да Вінчі». Які почуття викликало це кіно в тебе?
Я дивилася цей фільм двічі на допрем’єрному показі. Це було в Києві та Франківську. Коли я була на показі в Києві, то трохи сльозилися очі. Я почула гордість за брата. Було дуже потужно дивитися це. У фільмі я побачила багато такого, про що раніше не знала. Бо, коли Да Вінчі приїжджав додому, ми обговорювали буденні справи, він уникав розмов про війну, тому що жив у ній.
Це перший документальний фільм про Да Вінчі. Його цінність у тому, що це реальні кадри, які неможливо перезняти краще. Це справжня історія. Я впевнена, потім зніматимуть художні стрічки. Але це кіно ніхто не зможе повторити. У цьому його й цінність.
Це пам’ять, а в пам’яті живе людина. Тому я закликаю всіх ходити на такі фільми й дізнаватися про наших героїв. Шкода, що про Да Вінчі багато хто дізнався вже після його смерті.
Розкажи про роль Да Вінчі у своєму житті? Як ти пережила його загибель?
Я, мабуть, не до кінця розуміла всієї величі Дмитра. Да Вінчі був для мене свого роду наставником, він формував мене як людину. Завдяки Дмитрові я навчалася в Українській академії лідерства. Він дуже підтримував нас із сестрою, щоб ми набули цього досвіду. Брат знав, що ми з маленького села на Франківщині, у якому немає можливостей, тож хотів дати нам ці можливості за будь-яких обставин. І він їх дав. Іноді Дмитро заміняв нам із сестрами батька. Попри велику відстань між нами я постійно відчувала його підтримку.
Коли Дмитро загинув, у мене весь час лилися сльози. Я думала про його загибель тільки як про смерть і біль, тепер для мене це гордість, я не плачу. Я хочу згадувати про Дмитра з усмішкою і гордістю.
Фото з інстаграму Олександри Коцюбайло
Як би Дмитро поставився до твого вибору піти на війну?
Я дуже часто приїжджаю на Аскольдову могилу, де поховано Дмитра. Сідаю і розповідаю йому про свої переживання, говорю про те, що продовжую його шлях. Не знаю, як він на це реагує, але сподіваюся, що пишається, що я обрала саме такий шлях.
На твою думку, яким був Дмитро Коцюбайло?
Да Вінчі був свідомий ідеї, яка його пережила. Він мав ідею, до якої рухався, він не зраджував її. Цінності, що нині є в нашому батальйоні, започаткував Дмитро. І люди, які несуть і продовжують його ідею, дотримуються цих правил. Це дуже цінно, тому що вони не розгубилися. Це означає, що людина мала великий авторитет і далі його зберігає навіть після своєї смерті. Як Степан Бандера, який по собі залишив дуже великий спадок. Людини немає серед живих, але водночас вона живе в ідеях, які несла.
Розкажи докладніше про збір, який нині проводить 1 окремий штурмовий батальйон імені Героя України Дмитра Коцюбайла?
Це збір на потреби кавалерії 1 ОШБ, для тих, хто насамперед веде боротьбу на колесах і гуслі. Збір іде повільно. Але варто пам’ятати: поки ми думаємо, чи важливий цей збір і, можливо, є щось важливіше, у цей час гине людина. Це треба розуміти тільки в такому сенсі. Зволікати немає куди, бо що більше зволікаєш, то більше наближаєш росію до себе.
